У кінці 60-х рр. основні течії дисидентів об'єдналися в «Демократичний рух» з дуже розмитою структурою, яка представляла три «ідеології», що виникли в післясталінський період і були швидше програмами: «справжній ма-рксизм-ленінізм», представлений, зокрема, Роєм та Жоресом Медведєвими; лібералізм в особі А.Сахарова; «християнська ідеологія», яку захищав О.Солженіцин. Ідея першої програми полягала в тому, що Сталін спотворив ідеологію марксизму-ленінізму і що «повернення до джерел» дозволило б оздоровити суспільство; друга програма вважала можливою еволюцію до демократії західного типу при збереженні суспільної власності; третя пропонувала цінності християнської моралі як основу життя суспільства і, слідуючи традиціям слов'янофілів, підкреслювала специфіку Росії. «Демократичний рух» був все ж дуже нечисленним і нараховував усього кілька сотень прихильників із середовища інтелігенції. Однак завдяки діяльності двох видатних особистостей, що стали свого роду символами - О.Солженіцина і А.Сахарова, - дисидентство, ледве помітне й ізольоване в своїй власній країні, знайшло визнання за кордоном. За кілька років (1967-1973) питання про права людини в Радянському Союзі стало міжнародною проблемою першої величини, яка довгі роки визначала непривабливий образ СРСР в світі (показово, що діяльність Наради по безпеці та співпраці в Європі, що розпочалася в 1973 р., значною мірою була присвячена цій проблемі). Таким чином. 70-і рр. відмічені:
- рядом очевидних успіхів КДБ («створеного самим суспільством для свого самозахисту від підступів імперіалістичних розвідок і дій ворожих елементів» і «який будує свою роботу на принципах соціалістичної демократії», зі слів його глави Ю.Андропова, сказаних у грудні 1967 р.) в боротьбі проти всіх форм дисидентства: арешт членів Комітету на захист громадянських прав, заснованого в 1970 г. А.Сахаровим, членів Групи спостереження за виконанням Хельсінкських угод, створеної в 1975 р. з ініціативи Ю.Орлова і учасників національних рухів України, Вірменії, Грузії та Прибалтійських республік;
- безперервним падінням міжнародного престижу СРСР внаслідок репресій, про які переважна більшість радянських людей не підозрювала, таких, як: поміщення дисидентів у психіатричні клініки («справа» Григоренко (1969 р.), «справа» Плюща (1972 р.), «справа» Щарапського (1978 р.)); заслання і потім вигнання Солженіципа (лютий 1974 р.), що відбулися після виключення його із Союзу письменників (листопад 1969 р.) і присудження Нобелівської премії з літератури (жовтень 1970 р.); заслання Сахарова в Горький (1980 р.). Істотне значення мали й скандали, викликані «зрадою» радянських артистів, які залишилися під час гастролей за кордоном і були позбавлені радянського громадянства (Ростропович, Лгобимов та інш.).
Крім досить вузьких кіл інтелігенції активний, хоч і широко не відомий протест виражали інші верстви суспільства, серед яких були:
- католицькі кола Литви;
- радянське єврейство: питання про все більше обмеження в період 1970-1985 рр. прав євреїв на еміграцію з СРСР стало найбільш гострим в радянсько-американських відносинах;
- деяка частина національної інтелігенції, особливо на Україні, в Грузії, Вірменії, Прибалтиці, стурбована масовою міграцією в республіки (особливо в Естонію й Латвію) з Росії та інших регіонів СРСР і політикою русифікації, що полягала у введенні російської мови як другої національної мови і обов'язковості її вивчення для здачі деяких екзаменів у вищій школі.
У країні, в якій будь-яка влада, будь то влада колективу на нижчому рівні, бюрократична па середньому або деспотична на верхньому, завжди залишалася ворожою до вільного висловлення думок, які йшли врозріз із прийнятими установками і проти самої природи цієї влади; до того ж в умовах репресій дисидентство як вираження радикальної опозиції та альтернативної політичної концепції, що захищала перед державою права особи, не могло охопити широких верств суспільства. Невдоволення й незадоволення проявлялися в радянській дійсності по-різному. У цьому значенні показове робітниче середовище. Дві спроби створити незалежну профспілку (спочатку інженера Клебанова, в кінці 1977 р., потім учасників правозахисного руху, які організовували СМОГ - Союз міжпрофесійних об'єднань трудящих) завершилися невдачею, так і не зібравши у своїх рядах більше кількох сотень чоловік. Страйковий рух, ще зовсім нечисленний, вже не був, однак, винятковою формою дій: в 1975-1985 рр., за різними джерелами, сталося біля 60 великих страйків. Невдоволення робітників проявлялося головним чином у пасивних та прихованих формах, які широко розповсюдилися з 30-х рр.: низька продуктивність праці, плинність кадрів, прогули, низька якість продукції, зростаючий алкоголізм. Те ж можна сказати й про численні об'єднання, які користувалися деякою автономією і виступали за соціальио-економічні зміни, про що згадувалося вище. .Як у самій політичній сфері, так і поза нею, в області культури, в деяких суспільних науках почали виникати дискусії, зароджуватися різного роду діяльність, яка, якщо й не була відверто «дисидентською», то, принаймні, свідчила про явні розходження з офіційно визнаними нормами та цінностями. Серед виявів такого роду незгод найбільш значними були:
- протест великої частини молоді, привабленої зразками західної культури (зокрема, «поп»-, а потім «рок»-музикою);
- екологічні кампанії (проти забруднення озера Байкал, що проводилася під керівництвом Залигіна, а також проти повороту сибірських рік в Середню Азію);
- критика деградації економіки молодими «технократами», які часто працювали у престижних наукових колективах, віддалених від центра (наприклад, в Сибіру);
- створення творів нонконформістського характеру у всіх областях інтелектуальної та художньої творчості (які чекали свого часу в ящиках письмових столів або в майстернях їх авторів).
Всі ці напрями і форми протесту отримають визнання і розцвітуть в період «гласності».
брежнєв радянський союз криза
5. СРСР У СВІТІ
Починаючи з 1945 р. зовнішня політика СРСР здійснювалася на кількох рівнях: дипломатія радянської держави як така, взаємовідносини ВКП(б) -КПРС із зарубіжними комуністичними та робітничими партіями, СРСР -країни соціалістичного табору і країни соціалістичного табору - інший світ.
Взаємозв'язок цих різних аспектів зовнішньої політики залежав від багатьох змінних, і насамперед - від пануючих тенденцій та протиріч внутрішньої політики Радянського Союзу. У жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в «пасиві» волюнтаристської зовнішньої політики Хрущова були наступні доробки: єдність соціалістичного табору похитнулася через розкол з Китаєм та румунською фрондою; відносини між Сходом та Заходом загострилися внаслідок Карибської кризи; німецька проблема залишалася невирішеною; нарешті, Радянський Союз так і не досяг відчутних результатів політики відносно країн третього світу.
Брежнєвська група поставила три пріоритетні задачі:
- усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше об'єднати його в політичних, військових та економічних відносинах;
- нормалізувати відносини між Сходом та Заходом («співіснування у співпраці»). Цей курс, проте, був взятий тільки після загострення на початку 70-х рр. конфлікту з Китаєм і початку зближення останнього із Сполученими Штатами, коли радянські керівники відчули виникнення нової небезпеки;
- послідовно проводити політику підтримки «прогресивних» рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активною (іноді переростаючи в пряму інтервенцію) відносно країн, які знаходилися в безпосередній сфері впливу СРСР (наприклад, Афганістан).
Реалізація цих задач може бути проілюстрована трьома найважливішими подіями у зовнішній політиці 1965-1985 рр.: радянська інтервенція в Че-хословаччину, підписання двох перших угод про обмеження стратегічних озброєнь під час візиту Ніксона до Москви у травні 1972 р., вторгнення Радянського Союзу в Афганістан. Очевидно, що не всі ці події сприяли розрядці міжнародної напруженості, однак вони були тісно пов'язані між собою. Протягом довгого часу у протиріччях зовнішньої політики СРСР багато хто намагався побачити результати зіткнень всередині правлячих кіл між «яструбами» та «голубами». Насправді ж в основі цих дій, які здавалися на перший погляд повністю несумісними, була своя логіка, що виникала з існування трьох аспектів зовнішньої політики СРСР: соціалістичний табір, відносини між Сходом та Заходом і відносини з усім іншим світом.
Зміцнити позиції Радянського Союзу, що похитнулися в соціалістичному таборі і серед компартій країн третього світу, було першою зовнішньополітичною турботою наступників Хрущова. У цьому напрямку вони діяли дуже обачно (принаймні, до чехословацької кризи), в основному методом проб і помилок, але все ж домагаючись відчутних результатів.
Нові керівники почали з миролюбного жесту у бік Пекіна, припинивши полеміку і відклавши конференцію компартій, яку Хрущов мав намір скликати в грудні 1964 р. Примирливі настрої, які допускали можливість деяких поступок, переважали й у відношенні до Румунії, яка відстояла свій економічний вибір і форми своєї участі в РЕВ. Зміцнення радянських позицій сталося й серед комуністичних партій Латинської Америки, які зібралися в грудні 1964 р. на конференцію в Гавані. СРСР схвалив результати конференції та підтримав озброєну боротьбу в багатьох країнах Латинської Америки, продемонструвавши тим самим тверду рішучість нового керівництва Радянського Союзу не поступатися районами озброєних дій китайському впливу. Ця позиція сприяла зближенню з Кубою та погіршила відносини з Китаєм, який після «історії» з радянськими ракетами па Кубі зміцнив свої позиції в третьому світі. СРСР надав велику економічну та військову допомогу Північній Кореї та Північному В'єтнаму, які були швидше «клієнтами» Китаю. Завдяки цій допомозі обидві країни зайняли позицію суворого нейтралітету по відношенню до радянсько-китайського конфлікту.