Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр. дійсно громадянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема, М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємо сукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно від держави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питань приватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правоті своїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднання необов'язково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою по відношенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякою автономією.
Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і в самому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли до державних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що циркулює в самому серці бастіону державності - в широких прошарках чиновників, аж до партійного апарату та політичних лідерів, - відкрито кидає виклик уявленням, що склалися про радянську державу. Але це нове поняття припустиме лише стосовно нової ситуації».
Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з боку влади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області нових мікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життю офіційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства, контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність стала узаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадські організації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам, функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а також зміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликаних сприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалося до організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальні програми, подані кандидатами; розширення мережі комітетів «народного контролю» і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого й контрольованих зверху) - все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі в суспільному житті суспільства. КІІРС залишалася головною структурою, яка залучала людей до суспільної о життя. За п'ятнадцять років - з 1965 по 1980 р. - число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйона чоловік), і до початку 80-х рр. партія нараховувала 17 мли. комуністів. Значно виросла частка членів КПРС з вищою освітою: до кінця 70-х рр. більше чверті членів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітою було вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним «доповненням» до диплому, сприяючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні й формальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазі до правил гри», що означало не критикувати відкрито режим, закривати очі на протиріччя між політичними промовами і реальним життям, в якому панували апатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистих інтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю», лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, що виражаються привселюдно.
Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в 400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великим перебільшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій», в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених працівників апарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забезпечував висунення активістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різних громадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводив до бажаних постів, що входили до союзної, республіканської, регіональної номенклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані з адміністративними та політичними функціями, все частіше підбиралися і призначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. були відмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою та закритою.
Номенклатура - поняття, що увійшло в повсякденні розмови після успіху однойменної книги М.Восленського, - являла собою справжню касту з чисельністю, яка важко піддавалася оцінці (кілька сот тисяч сімей або кілька мільйонів, якщо враховувати більш або менш широку «периферію» цього ієрархічного співтовариства) і особливим місцем в радянському суспільстві. Політична стабільність брежнєвського періоду дозволила розцвісти могутній еліті, впевненій у собі, у своїх правах та привілеях, у можливості самовідтворення. Однак вкорінення цією, немов перенесеною із феодального суспільства еліти зі своєю ієрархією, територією і двором, входило у все більшу суперечність з іншою стороною політики влади, яка полягала в залученні маси у суспільне життя: чи варто було прагнути до активної участі в ній, якщо досяжним був лише формально почесний статус, але не реальна приналежність до обраних?
За умов, коли номенклатура змикала свої ряди, коли все глибше ставало провалля між партійною елітою та пересічними громадянами, заохочувана владою участь у нових суспільних об'єднаннях, які могли б скласти громадянське суспільство, ставала все більш і більш формальною.
У цій ситуації було неминучим повільне, але неспинне зростання виявів протесту. За межами країни особливу увагу набув феномен дисидентства -найбільш радикального, помітного й мужнього вираження незгоди. Його символом став виступ 25 серпня 1968 р. проти радянської інтервенції в Чехословаччину, який відбувся па Червоній площі. У ньому брало участь вісім чоловік: студентка Т.Баєва, ліні віст К. Бабицький, філолог Л. Богораз, поет В. Делопе, робітник В. Дремлюга, фізик П.Литвинов, мистецтвознавець В. Файпберг і поетеса Н. Горбаневська. Однак існували й інші, менш відверті форми незгоди, які дозволяли уникнути адміністративного й навіть карного переслідування: участь у товариствах захисту природи або релігійної спадщини, створення різного роду звернень до «майбутніх поколінь», без шансів на публікацію тоді та виявлених сьогодні, нарешті, відмова від кар'єри - скільки молодих інтелігентів 70-х рр. вважали за краще працювати двірниками або опалювачами. Поет і бард Ю.Кім писав недавно у зв'язку зі своїм останнім спектаклем «Московські кухні», який пройшов з великим успіхом, що брежнєвський час залишиться у пам'яті московських інтелігентів як роки, проведені на кухні, за бесідами «у своєму колі» про те, як переробити світ._ Хіба не були свого роду «кухнями», нехай іншого рівню, університет в Тарту, кафедра професора В.Ядова в Ленінградському університеті, Інститут економіки Сибірського відділення Академії наук та інші місця, офіційні та неофіційні, де анекдоти про убозтво життя і про заїкання генсека перемежа-ли суперечки, в яких передбачалося майбутнє?
Найбільш активні форми протесту були характерними головним чином для трьох прошарків суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншин. Творча інтелігенція, розчарована непослідовністю Хрущова, байдуже зустріла його падіння. Нова правляча верхівка, в якій роль головного ідеолога виконував Суслов, з перших же днів не приховувала свого бажання остаточно покінчити з епохою культурної відлиги. У вересні 1965 р. були арештовані письменники А.Синявський та Ю.Даніель за те, що видали за кордоном, під псевдонімами, свої твори, які потім вже в надрукованому вигляді були ввезені до Радянського Союзу. У лютому 1966 р. воли були засуджені до кількох років таборів. Це був перший відкритий політичний процес у післясталінський період. Він був задуманий як приклад і попередження; його головне значення полягало, передусім, в тому, що обвинувачені були письменниками, засудженими за статтею 70, прийнятого при Хрущові Карного кодексу, яка визначала склад злочину як «агітацію або пропаганду, що проводиться з метою підриву або ослаблення Радянської влади... поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний устрій». Згодом ця стаття широко застосовувалася для переслідування різних форм дисидентства. Реакція в колах інтелігенції на процес Спнявського та Даніеля свідчила про великий шлях, пройдений нею після «справи» Пастернака: 63 члена Союзу письменників, до яких приєдналися 200 інших представників інтелігенції, звернулися з листом до ХХШ з'їзду КПРС і в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи звільнити письменників і віддати їх на поруки. Проте, за процесом Синявського та Даніеля пішли інші арешти і засудження. Зокрема, були арештовані: А.Гіпзбург, який склав «Білу книгу» з протестів проти лютневого процесу
1966 р., П.Литвинов і Ю. Галанськов, засновник «самвидавівського» журналу «Фенікс», А. Марчеико, автор першої книги про табори хрущовського періоду («Моє свідчення»), широко розповсюдженої у «самвидаві». З квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання «Хроніки поточних подій», яка підпільно виходила кожні два-три місяці, повідомляючи про зазіхання влади па свободу. Обезголовлена хвилею арештів у жовтні 1972 р., редакція журналу насилу відновлювалася, і журнал став виходити епізодично.