З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Зх., а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська Українська Самооборонна Армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону особливого призначення УПА-Сх. Під командування Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.
На початку 1946 р. з метою ліквідувати УПА у західній області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МГБ з танками, артилерією і літаками (за деякими даними – 585 тисяч чоловік). Під час бойових дій, що тривали близько 6 місяців, відбулося понад 1,5 тисяч боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тисяч вояків, радянські війська – близько 15 тисяч (загальні втрати УПА за роки боротьби - 20 тисяч чоловік; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ – 22 тисячі чоловік). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу вдаватися до іншої тактики ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії 1946 р. скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Водночас для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення – активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводились широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянській уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися 7 разів (останній раз у грудні 1949 р.). але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими даними, близько 41 тисячі повстанців.
У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 р. і на весні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. 1946 р. припинила діяльність УПА-Пн., а влітку 1947 р. – групи “Буг” і “Лисоня”. 1948-49 рр. активно діяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.01.1949 р. у Львові загинув шеф головного військового штабу полковник О. Гасин (псевдонім “Лицар”), 14.04.1949 р. командир УПА-Сх.. полковник В.Сидор. Після загибелі 05.03.1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.
Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв’язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р. Шухевича головнокомандувачем УПА став полковник Василь Кук (псевдонім “Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 р. В. Кука. За деякими даними, окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкінці 1950-х рр.
Протягом 1944 – 48 рр. частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.08.1945 р. залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група “Сян”; командир М. Онишкевич, псевдонім “Орест” і крайовий провідник ОУН Я. Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.
Наприкінці Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.05.1946 р. польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію в м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (псевдонім “Прірва”). Навесні 1947 р. у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція “Вісла”). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) насильно переселено близько 150 000 українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20 000 армію під командуванням генерала С. Моссора. 20.09.1947 р. у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я. Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.06.1947 р. три сотні (у-3, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької області, сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (псевдонім “Громенко”) пробилася через територію Чехословаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.
2. Структура УПА
На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на чотири Генеральні воєнні округи: УПА-Пн. (Волинь і Полісся), УПА-Зх. (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Сх.(північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини), УПА-Пд. (Кам”янець-Подільська, Вінницька області та Крем”янеччина). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 – політичного виховання, 7 – військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО), а вони на тактичні відтинки (ТВ). На початку 1944 р. їх (ВО) було в УПА-Пн. – 3 (ВО “Турів” охоплював Луччину, Володимирщину, Ковельщину; ВО “Заграва” охоплював Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець; ВО “Волинь-Південь” охоплював Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзівілів, Кременець, Почаїв, Ланівці.), УПА-Зх. – 6 (ВО “Лисоня” охоплював територію Тернопільщини по Дністер; ВО “Говерла” охоплював Гуцульщину і Буковину; ВО “Чорний Ліс” охоплював Станіславщину; ВО “Маківка” охоплював Стрийщину, Дрогобиччина, Самбірщину, Турківщину; ВО “Буг” – Львівщину; ВО “Сян” – Закерзоння.), УПА-Сх. – 2. У серпні 1944 р. УПА-Пн. реформовано на 2 ВО, а УПА-Зх. – на 4. УПА-Сх. фактично припинила існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об’єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю – 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота – на три рої, а кожен рій – на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота – по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, зв’язкових, іноді – з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.
Кожен курінь складався з 2 – 4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад’ютанта), політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта Служби безпеки. 1944 р. відбулася реорганізація УПА. Тактичними одиницями стали “бригади” (близько 400 чоловік). Бригада ділилась на загони, а ті – на відділи та підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1 – 2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків.
Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий “Перебийніс”. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. По закінченні у 1928 р. Дрогобицької гімназії вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. і 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Після З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.