Коли в ніч з 1 на 2 березня відбулася зустріч керівників Ради і думського Комітету, кожний табір переоцінював сили іншого. Рада була впевнена, що тільки Дума могла увійти в контакт із генштабом і запобігти всякій спробі контрреволюції. Члени ж Комітету приписували Раді такий вплив на революцію, яким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов) сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликання Засновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. Приємно здивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені думського Комітету погодитися з тим, щоб уряд проголосив, «що вій сформований по угоді з Радою», і щоб цей текст, призначений узаконити в очах громадської думки зміну уряду, був опублікований в «Ізвєстіях» поруч із прокламацією Ради, бажано на тій же сторінці. Рада прийняла й другу пропозицію Милюкова - щоб жодне рішення, яке стосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликання Засновницьких зборів. Залишалося тільки домовитися відносно складу уряду: князь Г.Львов - голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков - військовий міністр, М.Терещенко - міністр фінансів, А.Шиигарьов - міністр сільського господарства, О.Коновалов - міністр торгівлі, М.Некрасов - міністр шляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли на включенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий, вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормального життя, і, вирішивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїх колег із Виконкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обрали його на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. Думський Комітет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцією законності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскільки підтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою - поки уряд не відхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.
У досягненні і березня компромісу між Державною думою і Радою, безумовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи IIі Генерального штабу. Інформований за два дні до цього про серйозність становища, Микола IIвирішив відправитися в Царське Село, наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили у Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня цар знаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, він дізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врятована, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Миколайовича новий верховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити цареві телеграми з рекомендацією відректися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни і зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола IIвже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола IIвідрікся на користь брата Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи - Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запізнився, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколу IIМихайлом, зажадав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в свою чергу зрікся престолу.
Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3 березня) означало остаточну перемогу революції - таку ж несподівану, як і її початок.
2. «Двовладдя» або багатовладдя
Зрештою Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думському Комітету, складався в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., тобто з політиків, які хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони переслідували мету не змінити економічний і громадський порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, надавши проведення структурних реформ Засновницьким зборам.
Одностайні в загальних напрямах своєї діяльності, члени уряду, проте, розділилися з питання взаємовідносин із Радою. Одні, і насамперед Милюков і Гучков, вважали, що потрібно звести до мінімуму поступки Раді і зробити все для перемоги у війні, яка додала б ваги новому режиму. Передбачалося негайне відновлення порядку як в армії, так і на підприємствах. Тим часом продовження війни можна було використати як привід для задушення революції і виправдання відстрочки реформ до скликання Засновницьких зборів, яке могло відбутися тільки після установлення миру. На відміну від прихильників «опору», ті, хто ратували за «рух» (Некрасов, Терещенко, Керенський), наполягали на ефектних ініціативах і негайному прийнятті деяких з необхідних Раді заходів, щоб підірвати авторитет останньої і викликати патріотичний підйом, необхідний для перемоги у війні. Тимчасовий уряд, який розривався між цими двома тенденціями і одержимий своєю головною турботою - прискорити повернення до нормального життя, - вживав заходів обмеженого характеру, які могли задовольнити тільки незначний прошарок середніх класів.
Урядова заява, опублікована 6 березня, лише затвердила заходи, які стали очевидними внаслідок перемоги революції і які ніхто, відповідно, не був схильний прираховувати до заслуг уряду: проголошення цивільних свобод, амністія, скликання Засновницьких зборів, скасування смертної страти, припинення всякої станової, національної та релігійної дискримінації, визнання права Польщі та Фінляндії на незалежність, обіцянку автономії національним меншинам. Звертаючись до патріотичних почуттів солдат і закликаючи їх продовжити війну до переможного кінця, декларація від 6 березня не насмілилася ні офіційно проголосити республіку, ні торкнутися найбільш пекучих соціальних проблем. Бажаючи показати свою готовність встановити демократичний лад, уряд створив безліч спеціалізованих комісій для розробки різних пунктів своєї програми. Він доручив найважливіші - аграрні - проблеми спеціальному комітету, покликаному вивчити бажання селян, але позбавленому можливості робити конкретні кроки. Проблема постачання також вимагала першочергового рішення. Поновився ріст цін. За даними Міністерства сільського господарства, запасів продовольства у Петрограді та Москві залишалося на кілька днів. Під тиском Ради уряд ввів хлібну монополію, але тут же заспокоїв виробників і посередників, підвищивши на 60% ціни на зерно і пообіцявши, що монополія буде діяти тільки до кінця війни. Реалізація цієї міри була доручена комітетам із постачання, створеним на різних рівнях при уряді, в районах, повітах, містах і які складалися з виборних представників від усіх громадських організацій.
По відношенню до Тимчасового уряду Ради являли собою другу владу. Петроградська Рада володіла безперечним верховенством, але дуже розрослася - 850 робітничих і 2 тис. солдатських депутатів; велику частину своїх повноважень вона передала Виконкому, де професійні політики, призначені «по праву», витіснили безпартійних активістів. За кілька тижнів за тією ж схемою в країні були обрані сотні Рад. На відміну від Рад 1905 р. величезна більшість Рад 1917 р. були змішаними, а не чисто робітничими, солдатськими або селянськими. Норми представництва породжували конфлікти між різними групами. Політичні діячі, які ввійшли у виконкоми Рад «по праву», часто старалися витіснити звідти солдат, вважаючи їх аполітичними. Тому в 35 містах країни солдати створили власні Ради.
Друга відмінність від Рад 1905 р. полягала в тому, що Ради 1917 р. були більш політизовані і знаходилися під контролем помірних соціалістів, меншовиків і есерів - як правило, вихідців із середовища інтелігенції і середньої або дрібної буржуазії, які вважали свою участь в уряді передчасною і вважали, що Радам потрібно обмежитися лише наглядом за діями уряду і підштовхувати його до демократичних реформ. Навіть серед більшовиків, які вважалися найбільш близькими до робітників, серед керівників Ради був лише один представник від трудящих - Шляпников. Переважання в керівництві Рад політиків-професіоналів відбувалося за рахунок зменшення числа простих робітників і солдат. Останні визнавали революційну роль Рад, але їм були ближчими організації, створені ними безпосередньо: районні ради, фабзавкоми та інші. Як у столицях, так і в провінції, як в центрі, так і на місцях все суспільство виражало себе й організовувалося через Ради. Ці різноманітні народні об'єднання швидко розширили сферу своєї діяльності і своїх повноважень, звільнилися від опіки центру і перетворилися восени 1917 р. на безліч же автономних - хоча й часто ефемерних - центрів влади.
Лідери Петроградської Ради закликали трудящих організовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. В обстановці, коли профспілки ще не оформилися організаційно, а партії були нечисленними, фабрично-заводським комітетам відводилася роль зв'язуючої ланки між Радою і робітничою масою. Під ім'ям Рад фабрично-заводських старост деякі з них існували ще до революції, але тоді це були організації без істотного впливу, які ледве терпіла адміністрація. Відразу ж після перемоги революції стихійно утворилися тисячі подібних комітетів. Вони обиралися на загальних зборах трудящих, і ледве сформувавшись, направляли Радам списки вимог, головною з яких було встановлення восьмигодинного робочого дня. Коли Петроградська Рада, яка бажала стати гарантом громадського порядку, закликала до поновлення роботи, фабрично-заводські комітети виявили незгоду, заявивши, щодо отримання поступок від підприємців це було б передчасним. Під їх тиском, лідери Ради неохоче погодилися вступити в переговори з підприємцями столиці. Внаслідок 10 березня була укладена угода і прийнятий документ, регулюючий відносини робітників і підприємців, який уряд зобов'язався ратифікувати. їм передбачалося встановлення восьмигодинного робочого дня (при сорокасемигодшшому робочому тижні) і введення нового інституту - паритетних погоджувальних палат на підприємствах. Деякі права визнавалися і за фабрично-заводськими комітетами (представляти трудящих перед адміністрацією і в державних установах, висловлювати думку з питань суспільно-політичного життя підприємства і т.д.). Комітети одразу ж перевищили надані їм права і зажадали передати їм контроль за адміністративним, економічним і технічним управлінням підприємствами. У цьому вони пішли далі, ніж політичні партії (за винятком анархістів, які вимагали захоплення заводів і експропріації «буржуїв»), що означало конфлікт не тільки з урядом та підприємцями, але й з Радами, партіями і профспілками, які хотіли направляти і контролювати вимоги робітників.