Вже на початку своєї історії скіфське суспільство виступало як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин лишалася родоплемінна структура, але основи її вже були підірвані і видозмінені зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та оточуючої його дружини.
Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім!я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства.
Скіфи вели родовід за чоловічою лілією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна судити, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно безправнішим і приниженішим було становище молодших дружин і наложниц. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв насильно убитих при похованні глави дому.
Разом з тим скіф’янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях і володінні зброєю. В курганах Степової і Лісостепової Скіфії відомо чимало поховань жінок (переважно молодих), в інвентарі яких, крім чисто жіночого майна (прикраси, дзеркала, прясла від веретен), зустрічаються також предмети озброєння (сагайдаки зі стрілами, списи, пращі). Наявність цього соціального прошарку «скіфських амазонок» дещо змінює уявлення, що досі існувало, про повне безправ'я і замкнуте життя скіфських жінок. Бранців скіфи перетворювали на рабів, більшу частину яких продавали у грецькі колонії і, за їх посередництвом, - у грецькі метрополії. Частина лишалася у володінні скіфів. Рабство у скіфському середовищі набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах по догляду за худобою і особливо у домашньому господарстві та в особистому слугуванні. У скіфських курганах (причому в могилах не лише знаті, я й представників середнього та рядового станів) нерідко зустрічаються супровідні поховання рабів у ногах померлого або навіть за стінкою могили, без речей, часто у скорченому положенні. Весь поховальний ритуал свідчив про повне безправ!я та приниження таких людей як за життя, так і після смерті. За умов натурального у своїй основі господарства кочовиків, коли ще не існувало відокремленого ремесла, рабство у скіфів лишалося патріархальним, домашнім, і не становило основи виробництва.
Воєнні ситуації складалися і так, що самим скіфам, які потрапляли в полон, загрожували смерть або продаж у рабство. Як порятунок від такої долі, існував звичай викупу з полону, причому своєрідним паролем, що означав пропозицію розпочати переговори про викуп, було іранське слово «зірін», тобто золото. Природно, що врятуватися таким чином могли переважно скіфські багатії та знать, я не рядові скіфи.
Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства.
Питання про існування держави у скіфів і час її виникнення лишається предметом жвавих дискусій. Най достовірнішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвиту досягло ранньокласових відносин і державності, заснованої на експлуатації рабів, збіднілих родичів і данницькій залежності підкорених племен. У цьому відношенні суспільний лад скіфів міг бути близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів стародавнього світу і середньовіччя.
Соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовнішніми ознаками мало чим відрізнявся від існуючого у степових кочовиків. У землеробських племен також склалася військова організація з ополченням із озброєного дорослого чоловічого населення. Виділилась сильна влада вождя і військово-родової аристократії. Основу війська становила важко озброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і вияви якого були такими ж, як і в степових скіфів.
Проте майнові та соціальні відмінності у землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. При осілому веденні господарства кількість худоби у приватному володінні була обмеженою. Оброблювана земля перебувала у власності родової общини й періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Цей порядок землекористування сприяв збереженню економічного значення великих патріархальних сімей і стримував зростання приватної власності. За таких умов родоплемінний устрій мав це тільки зовнішні ознаки, а й реальну економічну сутність, лишаючись головною формою суспільних відносин.
Землеробські племена перебували у данницький залежності від степових скіфів. Це, безперечно, лягло на них важким тягарем. Намагаючись максимально застерегти себе від небеспеки збройних нападів і зберегти певну незалежність, вони змушені були створювати й підтримувати систему укріплених поселень.
Незважаючи на залежне становище, землеробські племена Скіфії не втратили самоуправління і зберегли повну самостійність у господарському житті. Вони володіли зброєю, мали своїх вождів і старійшин, жили за своїми законами.
Військово-родова верхівка намагалася підтримувати союзницькі відносини з панівними верствами царських скіфів, одержуючи певні вигоди від участі у воєнних походах, а також від торговельних контактів, здійснюваних за їх посередництвом з кочовим населенням Степу, грецькими колоніями Північного Причорномор’я, фракійцями та ін.
Скіфська держава це перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя, це м!ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях(городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії(боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).
З кінця IVст. до н. е. могутність Скіфії слабшає, і її територія поступово скорочується. Більша частина населення під натиском сарматів відходить на Кримський півострів. Тут, у долині Салгиру, виникає скіфське місто з грецькою назвою Неаполь, що стало столицею Скіфського царства в Криму.
В II-IIIст. н. е. Скіфське царство вступає в період занепаду. Наприкінці IIIст. Неаполь та інші поселення скіфів перестають існувати. Їх населення в період «великого переселення народів» відступає в гори, де змішується з місцевими гірськими племенами – таврами.
Починаючи зIIIст. до н. е. тривалий період в історії Північного Причорномор'я пов'язаний з племенами сарматів. Сармати (давня назва савромати) були етнічно споріднені зі скіфськими племенами і також належали до ірано мовного населення. Важлива роль сарматів в історії знайшла відображення в тому, що на початку нашої ери давні історики назву «Скіфія» замінили назвою «Сарматія», яку вони поширювали на територію від Вісли до Волги.
Список основних джерел
1. Історія української РСР (Київ 1977р.)
2. Україна історія (Орест Субтельний.)
3. Інтернет