Місто Камінь-Каширський ввійшло в історію як північний форпост Волинської землі. Великий князь Роман Мстиславович не раз тут бував як на будівництві фортеці, так і опісля. Працею, талантом цього князя закладалася основа нового державного утворення. Таким стало об'єднання під проводом Романа Мстиславовича Волині й Галичини. Постала могутня держава на заході Європи.
З Каменем-Каширським пов'язане також ім'я й сина Романа Мстиславовича — Данила, який увійшов в історію як Галицький. На чолі могутнього Волинсько-Галицького князівства він був визнаним правителями європейських країн королем, утвердив себе мудрим державним діячем. Історик М.Грушевський в другому томі "Історії України-Руси"(стор.380), говорячи про Камінь-Каширський, зазначає, що "... в сім Камені чи Каменці пересиджували Романовичі прикрі хвилі, коли їм забрано і Володимир і Галич (коло р. 1215)". Тобто саме тут у віддаленні від столиці Волині малолітній Данило зі своїм братом Васильком рятувалися від переслідування властолюбних галицьких бояр, які прогнали їх разом з матір'ю після того, як Роман Мстиславович загинув. Тут, у надійній, захованій у лісових нетрях фортеці, вони переховувалися деякий час від ворогів, гартувалися, щоб боротися і перемагати.
Ще двічі згадується місто Камень у Галшько-Волинському літописі. Й обидва рази йде оповідь про відсіч ворогам. Так, у 1262 році литовський князь Міндовг послав рать на волинського князя Василька і "пустошили вони довколо (города) Каменя". Василько послав на нападників воєвод Желислава та Степана Медушника, які далеко гнали литовців, що поспіхом втікали. В 1276 році інший литовський князь — Тройдєн, мстячи Володимиру — сину Василька, знову грабував землі навколо Каменя. Отримавши належну відсіч, Тройдєн, зрештою, замирився й жили князі, сказано в літописі, "в великій приязні" (Літопис Руський, Київ, 1989. — С 423. 429).
Росло, як на той час, і саме містечко. Під час нападів чужинців у XIII столітті знищувалися його оборонні укріплення. Однак воно знову відбудовувалося, ширилося у своїй території. До наших часів уже навіть у назві вулиць дійшов відгомін тієї давньої історичної епохи. Й сьогодні називають люди район, що знаходиться в напрямку від фортеці за річкою Цир, як Застав'є, згодом частину його назвали Олексіївкою. Іншу, яка йшла від центру міста на південний схід, — Волею, та, що на південь, — Лальники, а на захід — Заберіззя. Так перегукуються віки у назвах вулиць. Та й сама назва міста символізує міць його колишньої фортеці, її військову силу й мирне заняття основної маси мешканців, які дбали й про те, щоб мати багато різної живності у великих кошарах.
Через віки
3 середини XIV століття розпочалася експансія на північ Волині литовських князів. Вони тут, власне, вбирали в себе вищу давньоукраїнську культуру.
Про це свідчить хоча б те, що давньоукраїнська мова стала другою офіційною мовою в Литві. Й нині в її архівах науковці досліджують документальні свідчення тієї епохи, вони багато взнають про історію нашого краю.
Коли литовський князь Любарт в XIV столітті став на землю Каменя-Каширського, він у першу чергу продовжував будівництво фортеці над Циром — на місці давньої, яку спорудив ще Роман Мстиславович. Було зроблено додаткові насипи із землі, завдяки яким добре збереглися й донині залишки попереднього матеріального буття. На цей раз матеріалом для фортеці стала, цегла під назвою "литовка" довжиною — ЗО см, шириною — 16, висотою — 10 см, яку знаходили під час розкопок. Навколо оборонної споруди височів цегляний мур. Сама фортеця мала не так уже й багато — 12 бійниць. Тут же були кліті для боєприпасів та продовольства, з північного боку перед муром — глибокий колодязь.
Цікаві згадки про фортецю є в різних публікаціях. Так, М.Теодорович пише, що ще в XIX столітті на цьому насипі знаходився дерев'яний двоповерховий будинок, відомий як замок . На його другому поверсі — із західного боку — був отвір в стіні (амбразура), звідки стріляла гармата, яку пізніше скинули в колодязь.
Лосі зберігся й дарчий запис одного з князів — АндрЬ Сангушка у Відьні, за 1540 рік, про те, що він взяв з< дружину Ганну Василівну Хребтович і отримав за неї посаі грішми, золотом, сріблом, загалом тисячу кіп грошей ли товських і записав цю тисячу кіп їй, "жінці моїй милій нг замку Моєму родинному в Камені".
В давніх документах ми знаходимо писемні дані про те, що в кінці XIV століття в Камені розміщувалося, вірогідно, біля фортеці, майже тридцять господарств, або, як тоді називали, "димів", в яких жило щонайменше півтори сотні чоловік. На той час то було досить велике поселення в поліськім краї. Правда, згодом воно зменшилося проти часів могутнього Волинсько-Галицького князівства через війни і різні сутички, міжусобні чвари.
В кінці XIV — початку XV ст. Камінь став володінням давнього, як називає М.Грушевський, "зрущеного", тобто українізованого православного роду Сангушків. Про одного з них — князя Андрія — ми вже згадували вище. Цей рід належав ао "хоругвових" панів. За цим терміном розкриваються обов'язки князя-землевласника (а земля була найбільшим багатством) виставляти певне число воїнів під своєю "фамільною" хоругвою, а не під загальною хоругвою повіту.
Від величини земельної маєтності залежала також і кількість коней, які власник поставляв у військо на війну. Перепис 1588 року свідчить, що весь рід князів Сангушків (а їх було четверо землевласників, один з них — в Камені) поставляв 170 коней, в той час як уся Волинська земля — 900. Це стверджує їх велику земельну маєтність і багатство. До речі, князь Андрій Саигушко-Кошерський 1559 року придбав у свою власність ще і поселення Любешів.
Оригінальне письмове свідчення про місто і його власника тих часів зафіксовано в акті польського короля Влодислава за 1441 рік. Причиною цього став напад збройних загонів князя Сангушка на сусідній замок Ратне. Як значний супротив проти королівської влади, зазначено в цій грамоті, є захоплення Ратне, і при тому скоєна смерть польському державцю і багатьом іншим полякам. В покарання за цей непослух і чвари місто Камінь-Каширський було забрано в Сангушків і продано Дерславу — старості Холмському. Та буквально через рік містечко знову повернулося у власність Сангушків. Ці князі постійно вели суперечку за свої володіння з сусідами та й своєю власністю не дуже дорожили. В 1530 році, скажімо, все міське господарство було профане А.Сангушком в карти, згодом викуплене, а через шістдесят років вже інший князь — Г.Сангушко віддав місто, як пише М.Теодо-рович, в оренду єврею Пейсаху на 5 років.
Князівський рід Сангушків володів й іншими землями Волині, зокрема Ковельщини. Останні мали до свого прізвища приставку — Ковельські. А ті, які володіли Каменем, звалися Сангушки-Кошерські — по одній із давніх назв міста. Обидві гілки роду ворогували між собою за землю. В 1544 році була спроба уладнати ці суперечки, "вчинити справедливість". З цією метою князі з'їхалися, як записано в давньому акті, "на кордоні Каменя і Воєгоща, на річці, на Валеві, під Каменем, в "мосту". В той час село Воєгоща було власністю Сангушків-Ковельських. Інші сусіди також місто не милували. 1565 року князі Чарторийські, не владнавши мирно суперечки із Сангушками-Кошерськими, напали на місто, вбивали його жителів, завдали руйнувань. 1607 року воно майже повністю вигоріло, оскільки дерев'яні будівлі знаходились тісно одна біля одної.
Складні сторінки історії XVII століття також відбилися на землях Камінь-Каширщини. Після проголошення /Люблінської унії 1569 року різко посилилась політика ополячення і окатоличення населення цих давніх українських земель.
Із згасаючого роду Сангушків-Кошерських останній князь Адам-Олександр Сангушко, воєвода Волинський, перший з давньоукраїнського православного роду князів Сангушків, залишив віру своїх предків Й в угоду королівському двору перейшов у католики. Він побудував у місті костьол, при його сприянні тут був заснований монастир домініканців, який розпочав активну діяльність, спрямовану на утвердження католицизму. Шляхта посилювала визискування міщан і селян. Останні ж не мирилися з цим гнобленням. Коли загони славного козацького ватага С.Наливайка через ці місця йшли на Білорусію, населення підтримало їх у боротьбі за свободу, поповнило військо повстанців.
Тож, коли в XVII ст. вся Україна піднялась на боротьбу за Волю, за свою Лержаву, то й населення міста не залишилося осторонь. Багато втікачів з цих країв влилося у військо Богдана Хмельницького. Блискуча перемога козацьких військ під Пилявцями стала могутнім поштовхом до визвольного руху на волинських землях. Повстанські загони нищили шляхетські двори. Й коли 1648 року до міста підійшло козацтво Максима Кривоноса, то при підтримці місцевого населення було погромлено шляхту. Козаки захопили фортецю й зруйнували її вали. Але плодами перемоги народ не сповна скористався. Якщо на Лівобережжі збереглися на довгий час ознаки Української Гетьманської Держави, руйнованої і поглинутої згодом Російською імперією, то значна частина Правобережжя відразу потрапила під визиск польських магнатів.
А місто в середині XVII століття, після смерті останнього із Сангушків, переходить у власність Красицьких, як придане сестри останнього з Сангушків — Ганни. З 1795 року місто — вже в складі Російської імперії. Майже 200 років володіли Красицькі Каменем, аж поки 1823 року не продали його поміщику села Раків Ліс — С.Орді. По деякому часі містом знову володіли Красицькі, згодом, вже в XIX ст., його власником став Смолянський.
Віхи зростання
Складно жилося міським жителям. Власники Каменя-Каширського всіляко їх притискали. Однак місто щоразу вставало на ноги, розвивалося, зростало. Значним імпульсом до цього послужило надання йому в 1430 році — одному з перших у Волинському краю — магдебурзького права. Ним закріплювалися тодішні права і свободи міських жителів, зокрема їх самоуправління, право вибирати бургомістра, Інших чиновників, розпоряджатися земельною власністю. Була побудована в центрі й невелика ратуша. Та утиски великих феодалів практично зводили і звели ці права нанівець.