Як людина, вихована в дусі австрійського лоялізму та прихильна до ідей легальності влади, Л. Цегельський добачав у гетьманаті П.Скоропадського зразок єдиної устабілізованої держави, що чітко усвідомлювала загальнодержавні інтереси та прагнула представляти інтереси усіх прошарків, не спокушаючись зовнішньо привабливими, але оманливими соціалістичними ідеями. Легітимності владі гетьмана в очах Цегельського додавав і той факт, що гетьманат проголосував легально скликаний конгрес, тоді як Директорія натомість призначена була конспіративно, досить вузьким колом людей.
Директорію Цегельський характеризує як “парвеню”. Не відмовляючи окремим її представникам у визнанні їхніх позитивних рис, в цілому цей орган отримав презирливу оцінку людей, подеколи не здатних на більше, ніж догоджання власним потребам: “в мене склалося враження, що все їхнє достоїнство полягає у викидуванні шалених сум грошей на їжу, на догоджування піднебенню і череву”. Директорія скидається на порожню бульку з мила, особливо у порівнянні з владою на Галичині, “спертою на правильно вибраних парламентарно-соймових репрезентаціях та на перфектно зорганізованих партіях”. Падіння гетьманської держави Л. Цегельський пов’язує з розбурханими пристрастями голоти, які разом із гетьманською державою знищили і надію на Україну як незалежне державне утворення.
Загалом тема протиставлення Великої України і Галичини як територій з різними політичними традиціями і державнотворчим потенціалом є однією з наскрізних у тексті Л.Цегельського, де поряд із дисциплінованістю і високим рівнем громадської свідомості Галичини, як і сформованим тут традиціям суспільної саморганізації, зображено соціалістичне доктринерство і недоречне експериментування наддніпрянців(які “завжди залишалися лише соціалістичними партійниками, а не державними мужами”). Водночас Л. Цегельський усвідомлює ідеологічне і символічне значення та потребу територіальної злуки цих двох уламків цілого, хоча як прагматик і розуміє, що “у практичній політиці вона поки що нічого не значить. Навпаки: вона може ускладнити наше галицьке питання та зашкодити в його вирішенні”.
Соціалістична ідеологія стає для Цегельського мішенню для гострої критики, особливо проекти Директорії із соціалізації і націоналізації землі. Він не може нехтувати суцільним захопленням цією ідеологією серед інтелігенції Великої Україну, проте вважає за потрібне запропнувати альтернативне бачення (як , наприклад, і сталося при участі галицької делегації в роботі Трудового конгресу у січні 1919 р.. який інакше був би “не Конгрес України, а тільки Конгрес соціалістів з України”).
Хоча Л. Цегельський і не створив роботи, у якій виклав би теоретичні положення консервативної ідеології, якої він притримувався, текст його споминів дозволяє опосередковано відтворити його державний ідеал – легітимну добре керовану державу, побудовану на дисципліні і дотриманні законності.Консервативному проекту державотворення не судилося реалізуватися на українських теренах початку ХХ ст. Проте його ідеї, особливо в умовах поразки орієнтованої на соціалістичні ідеали української влади, зберегли свою привабливість і сприяли витворенню впливового напрямку української політичної думки на еміграції.
Висновок
Українська гетьманська держава залишила значний слід в історії української державності. Гетьман був вищим органом влади, йому належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади. Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління. До Ради Міністрів входили наступні міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала також посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління. Прийшовши до влади, П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною радою, і поновив колишні назви. Було поновлено, існуючий ще за царизму, адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Старостам належала вся повнота влади на місцях. Ідея народної міліції за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Однією з найбільших помилок П. Скоропадського була спроба відновлення дореволюційних органів влади і управління, тих порядків, що існували в Російській імперії.
Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 року.
Література
1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993.
2. Лисяк – Рудницький І. Консерватизм // Лисяк – Рудницький І. Історичні есе. В 2 томах. – Т. 2. – К., 1994. – С. 125- 129.
3. Папакін Г. Павло Скоропадський: державник, полководець, людина. – К., 1999.
4. Пеленський Я. Передмова: Спогади Павла Скоропадського (кінець 1917-грудень 1918) // Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Гол. ред. Я.Пеленський. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 11 – 35.
5. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х томах. – Т. 2.: Від середини XVII ст. до 1923 р. – К., 1992.
6. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Гол. ред. Я.Пеленський. – К. – Філадельфія, 1995.
7. Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні зв’язані з Першим листопада 1918 р. /Передмова Я. Дашкевича. – Львів, 2003.