Можливо це була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906 р. починає занепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальних партій.
Причин цього процесу багато, але головна причина – це “не сприйняття ідей УНП українством” [17, 58].
Після чергового з'їзду Безпартійної Загальної Організації 1902 р. Рада нового складу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуванню платформи Організації, на якій наполягав головним чином І. Стешенко. Старші члени Організації В. Науменко та В. Беренштам доводили, що ніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження нації [113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усім українським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього спрямування, який виявляла РУП.
Разом з тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партію на зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українська народна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”, доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому з'їзду. Зимою 1903 – 1904 рр. було ухвалено проект програми партії, яку Рада назвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано по громадах [19, 38].
Але проіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося
Ліберально налаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході до конституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, що земські установи – основа для створення конституційного ладу. Земські з'їзди, що мали місце протягом 1904 – 1905 рр., проілюстрували генезу земського ліберального руху. Земські з'їзди засвідчили зародження та організаційне оформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потім отримала оформлення в “Союзе 17 октября” [19, 41].
Протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу в Росії без згоди з історичною владою.
Більшість же (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З ним кадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.
Ця дискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокрема членів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами та поступовцями [19, 41].
Почалося з непринципового питання – розповсюдження літератури. Виникла суперечка між В. Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактично зіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко – радикалів, Науменко – поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київська стара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість перестала сплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старій громаді та в Пітерській [113, 364].
Тому енергійніші члени Київської старої громади, д-р М. Левицькнй, О. Юркевич вийшли з неї і намовляли Є. Чикаленка вийти з громади та з УДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що він не бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема рації засновувати нову партію” [113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.
На березень 1905 р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРП перейшли всі радикальні члени. Головою став Б. Грінченко.
Рада УДП умовила професора В. Антоновича, геть хворого, написати записку для Київського університету, а професора Багалія – для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професор М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчанвcького, правителя канцелярії генерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребу скасування закону 1876 р. [19, 42]. Крім цього, було вислано до прем'єра Вітте делегацію: О. Косач (Олену Пчілку) та М. Дмитрієва. Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцяв допомогти. І дійсно, була створена за наказом прем'єра наукова комісія з цього питання.
Крім культурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомих віттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.
УДП робила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП – на соціально-економічні. Саме це їх і роз'єднало, але потім і сполучило в УДРП. Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювала широких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженням Є. Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції, а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхню діяльність [113, 385].
Розкол гальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близько середини 1905 р. не раз підкидав ідею об’єднання обох партій.
Громадівці вимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальних засадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії на видавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці [113, 386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, що УРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися “Українська Демократична Радикальна Партія”. Після деяких нюансів Рада УДП одноголосно висловилася за з'єднання. Також постановила агітувати за це по провінціальних громадах, щоб делегати приїздили на наступний з'їзд уже з готовим рішенням. Подібну постанову ухвалила й УРП [30, 18].
Восени 1905 р. на з'їзді УДП делегати від громад майже одноголосно постановили об'єднати УДП з УРП у зв'язку з виборами до І Державної Думи та неможливістю провадити видавничу діяльність. Також обрали комісію з трьох (І. Шрага, Є. Тимченка та Є. Чикаленка) і доручили їм самим виробити умови об'єднання і йти на поступки, але обов'язково об'єднатися. Дійсно, комісія пішла на великі поступки. Нова програма тепер вже УДРП виглядала так: одна частина, там, де йшлося про державний устрій, була взята з програми Демократичної партії, а економічна частина – з програми УРП. Членів Ради УРП ввели до Ради УДРП, де всі мали рівні права [19, 45].
Також цей з'їзд розробив докладний план дій на виборах та вимогу до уряду щодо української мови.
Таким чином, УДП та УРП з 1906 р. перестають існувати і перетворюються на єдину УДРП, де об'єдналися всі українські національно свідомі поступові елементи. Навіть члени кадетської партії були також і членами УДРП.
Річ у тім, що, на думку кадетів, рішення щодо питань національно-політичної автономії мало ухвалюватись окремо в кожному конкретному випадку. Тому взаємодія між УДРП та кадетами не носила характеру централізованого співробітництва, а мала скоріш локальне значення. Окрім того, членами Київської обласної групи Конституційно-демократичної партії були такі лідери громад, як редактор “Київської старини» В. Науменко, професор історії Київського університету 1. Лучицький, барон Ф. Штейнгель. У Харкові до кадетів належав Д. Багалій.
А такі організації кадетів, як Катеринославська та Полтавська, уклали союз з УДРП на основі “принципу федерації і вимог автономії України” [113, 386].
Це об'єднання мало величезний позитивний результат. Воно дозволяло українцям провести своїх людей до російського парламенту – І Державної Думи [13, 49].
Ще одна політична партія, яка мала місце на початку ХХ ст. На ІІ партійному з’їзді РУП знову спалахнули внутрішньопартійні суперечки. Меленевський, Голіцинський, Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП, а наступного дня випустили відозву “Розлом Революційної Української Партії” [додаток 9], в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у “буржуазному радикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП на основах автономії” [9, 11]. 18 січня до них приєдналися К. Голіцинська, В. Мазуренко і О. Скоропис-Йолтуховський, що спільно створили нову політичну організацію – “Українську соціал-демократію” [9, 12].
Ось як роз’яснює причину розколу офіційний орган УСДРП “Наш голос”: “На ґрунті незгод в справі з’єднання з РСДРП в РУП назрівав внутрішній ідейний конфлікт. Непорозуміння при провірці мандатів делегатів, які з'їхались на II з'їзд, стали формальною причиною для виходу з партії, головно закордонного комітету, кількох осіб, котрі організували потім так звану Спілку РСДРП” [53, 277]. Тоді ж “Спілка” оголосила свою програму, в якій теоретики організації головно критикували політику РУП. Вони доводили, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським.
До Головного Комітету “Спілки” ввійшли: Меленевський, Скоропис-Йолтуховськнй, Завадський, Слуцький, Рабінович та ін. Ця організація ввібрала в себе людей, далеких від українського руху (Рабінович, Завадськнй та ін.).
1905 р. “Спілка” увійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту, як національна організація, що має своїм завданням організування пролетаріату, який розмовляє українською мовою. У тому ж році “Спілка” взяла участь у виборах до Думи, блокуючись з УСДРП і Бундом. До ІІ-ої Думи “Спілка” провела своїх членів: Кирієнка, Федорова, Терещенка. Під час виборів вона проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП та ліберальні українські кола.
Але з початком реакції активна діяльність “Спілки” занепала. У 1907 році було заарештовано практично увесь Головний Комітет.