Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі "сліпі" були. І ці "сліпі" свідомо дезорієнтували з відома радянського керівництва світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Мова, зокрема, йде про відомого журналіста Дуранте, якого посмертно нещодавно міжнародні організації намагалися позбавити звання лауреата найвищої журналістської нагороди за свідоме приховування правди про голод в Україні. Але Комітет з Пулітцерівських премій так і не спромігся цього зробити (цікаво, з яких причин?) Один з ветеранів УПА Ю.Борець-Чумак у книзі спогадів "З найкращими" (К.1992) з цього приводу пише: "В часах голодомору в Україні у вільний світ виходили чутки про це. Найбільші часописи і журнали вільного світу вислали для перевірки тих подій свого визначного журналіста, жида Дуранте. При помочі своїх земляків і москалів Дуранте вільно їздив по селах України, які було завалено тисячами не похованих трупів. Але у своєму звіті він описав квітучу Україну і заперечував кимсь "вигаданий" голод і тим закрив ці страшні московські злочини на довгі роки. За цю злочинну працю він одержує найвищу журналістичну нагороду світу. Чи можливе, щоб український журналіст, чи якийсь інший з християнською мораллю, старався закрити перед світом жидівський голокост?". До речі, нині в Україні з ініціативи Міністерства освіти і науки у всіх навчальних закладах заплановано по кілька годин для вивчення теми голокосту євреїв у роки Другої світової війни. З програми видно, що фактично будуть учні вивчати історію сіонізму. При всій повазі до пам'яті мільйонів євреїв, які загинули від рук фашистів у роки війни, все ж було правильно і ввести не меншу кількість годин до всіх навчальних програм закладів освіти на вивчення теми голокосту або геноциду українців у роки голоду 1932—1933 рр. Це б стало торжеством історичної справедливості і водночас відновленням історичної пам'яті про мільйони українців — жертв голодомору. Тим більше, що за словами ж згаданого Ю. Борця "Під час голоду в 1933 р. вся європейська й американська преса ... мовчала, а коли якийсь часопис писав про голод, то зараз же було заперечення і "доказувало", що під Совєтами голоду нема, бо навіть вивозяться харчі за кордон, а писання про голод — це видумки ворогів Совєтської Росії...
Газета "Сільські вісті" ЗО вересня 2003 року в статті професора В.Яременка з цього приводу пише: "... до української трагедії євреї мають пряме і безпосереднє відношення, а тому оплакувати на українській землі тільки свою трагедією, та ще й звинувачувати при цьому весь народ — не тільки аморально, а й злочинно.
Єврейськими публіцистами заперечується факт організації українського голокосту 1933 року. Свідчення очевидців говорять про інше. Василь Семенович Мельник в листі до мене розповідає про організацію голоду 1933 року в селі Кривошиїнці Сквирського району Київської області: "Кривицькі Борух і Янкель до революції мали в селі ставок і паровий млин, які після 1917 р. стали державними. Ставок мав велику площу, над ставком було село Цапіївка. Я добре пам'ятаю, що в ставку і річці, яка витікала із ставка, було дуже багато різної риби. Всі бажаючи могли дуже легко її лови ти кожний день, що робив я до 1932 року.
У вересні 1932 року, житель с. Кривошиїни єврей Мельник Лазар розкопав греблю і вся вода із ставка з рибою спливла в річку. Мельнику Лазарю, як він говорив жителям, керівництво району дало вказівку зробити це і виконання наказу він отримав яловичі чоботи з довгими халявами... Мельник Лазар, знаю що він зробив, і побачивши голод, виїхав із села на Далекий Схід. Я добре пам'ятаю сім'ю, хата якої стояла від ставка на відстані 40 м: чоловік із жінкою і восьмеро дітей. Всі десятеро померли від голоду, а всього в с. Кривошиїнці від голоду померло 622 людей...
У нашому селі кілька років тому вибрали депутатом у Верховну Раду Табачника Д.В. і якби він мав бажання знати правду про голод 1933 р., то довідатись про все міг би з перших рук, написати про те, як Лазар Мельник розкопав греблю, щоб люди не змогли рятуватись зловленою рибою, і що пережили ті, хто вижив, й написати про все, що могли розповісти жителі села. Щоб не розкопали греблю ставка багато померлих з голоду людей могли б вижити та й інші не їли б корінь очерету, полову й інше. Того, хто дав вказівку про це, знав ще в 1932 році, що має бути з населенням в селі.
Чомусь єврейські журналісти такі факти не розслідують, їх цікавлять лише факти погромів... Жоден єврей від голоду в 1933 не загинув".
У той час, як українські селяни пухли і вмирали з голоду, за кордон вивозилися продовольство і, зокрема, таке потрібне для врятування голодуючих в Україні — зерно. Причому — саме з України. В портах із-за відсутності спеціальних приміщень для зберігання зерна, воно лежало величезними горами просто неба так-сяк накрите брезентом, і гнило, псувалося, бо не вистачало кораблів для його вивезення за кордон за демпінговими цінами. Це ще один доказ геноциду влади проти свободи народу. Зерно псувалося, а в цей час в Україні за словами одного з очевидців, відбувалиось що: "Врожай хлібів у 1932 році видався нормальний, всім членам ТСОЗу видали по одному кілограму зерна на трудодень. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТСОЗУ, але план хлібозаготівлі не виконали: план був нереалізований, надзвичайно важкий. Тоді представництво з району організували штурмові бригади з трьох-п'яти осіб, почали забирати зерно в селян-членів колективного господарства, яке вони одержали на трудодні. Люди просилися, не давали, плакали старі й діти — не допомогло, силою забрали все, до зернини. Діялось щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Це тривало протягом п'ятнадцяти—вісімнадцяти днів. Потім усе скінчилося і затихло. До лютого 1933 року селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне — голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти... Масова смерть розійшлася весною та влітку тридцять третього, коли стало тепло, наросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. А коли почали набиратись в зерно жито й пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів, зривали колоски та там же й жували їх. Нещасних порушників ловили, судили... Люди вмирали тихо, ніхто не плакав." Так свідчить про трагедію тільки одного українського села на Черкащині очевидець, спогади якого записав й видрукував у народній книзі-меморіалі "33-й: ГОЛОД" (К.,1991) В.Маняк, який підготував цю унікальну книгу документів разом із Л.Коваленко. І таких спогадів очевидців — сотні. Вони — крик душі вмираючих страшною голодною смертю невинних людей. Ніякий Апокаліпсис не в змозі передати горе й муки цих мільйонів наших співвітчизників, які померли від голоду в країні, яка спокон віків годувала всю Європу і славилася своїми чорноземами: І те, що в рік 70-х роковин цієї трагічної події про цю подію поговорили в основному на Світовому конгресі українців і дуже поверхово — в засобах масової інформації, свідчить ще раз про те, що ми, сучасники, зробили далеко не все для вшанування пам'яті загиблих від голоду, а також для того, щоб таке більше ніколи не повторилося. Очевидно, на часі перевидання згаданої книги-меморіалу, написання дійсно об'єктивних, а не кон'юнктурних праць про трагедію голоду 1932—1933 років, зйомка нових документальних і художніх фільмів на цю тему. Цю трагедію ще і ще раз треба нагадувати. Тільки це — запорука того, що щось подібне ніколи не повториться. А ще робити це треба для того, щоб раз і назавжди покінчити "годувати" людей дозованою правдою про ці події. Адже майже по сто років прожили організатори голодомору Молотов і Каганович. Та ще й випустили мемуари великим накладом, які, між іншим, читає і наша молодь, і де навіть немає жодних ознак розкаяння за їх злочин проти українського народу в роки голоду. Ми всі повинні читати і пам'ятати спогади небагатьох вцілілих в ті страшні роки. А це не просто спогади — це наша трагічна історія, наше минуле, без осмислення уроків якого не може бути майбутнього. І закінчити хочеться розповідь про ті страшні голодні роки спогадами одного з тих, хто все це пережив у Києві. Це — Петро Сиченко, якому ледь вдалося разом із батьками виїхати із вимираючого села до Києва. Він описує, як щоночі під магазином, біля якого вони стояли за хлібом, "лежали десятки мертвих. Мертві лежали й на вокзалі. Їх підбирали площадники, юрми голодних дітей забирала міліція. Вокзали кишіли приїжджими. Вся Україна сіла на колеса: села шукали порятунку". Така картина була навіть у Києві. А що робилося в інших містах і селах — важко уявити. І дуже символічним і трагічним було запитання до батька Петра Сиченка одного з робітників, коли той разом із сином стояв в черзі за хлібом. Робітник спитав батька: невже в селі голод? Почув відповідь: "— Голод, браток, та ще й який, — важко зітхнув мій батько. — До людоїдства доходить. Робітник обхопив голову руками і простогнав: — Господи, що ж тоді буде з нами, коли повимирають села?"