Ю. Арсеньєв цілком слушно зазначив, що вибір емблем на російських печатках XV–XVII ст. вражає своїм розмаїттям і часто повною несподіваністю. Ці емблеми мали здебільшого випадковий характер. Автор обґрунтовував дане ствердження тим, що печатки Московської Русі не були гербами й не претендували навіть на таке значення [34, с. 341–342].
Однак, полемізуючи з думкою Миколи Петровича Ліхачова про те, що «дворянская геральдика искусственно сочинена была в исходе XVII века» [34, с. 371], Ю. Арсеньєв лише частково погодився з цим доволі різким судженням. Так, до цієї ж доби належить перша поява в Росії гербів, які переважно були запозичені з польських джерел, однак цей процес, як підкреслив учений, був характерним і для Литви, і для південної Русі. Тому таке наслідування було природним для російських дворян, і йому лише бракувало санкції з боку вищої влади [34, с. 372].
Дещо іншу концепцію походження російських гербових знаків можна знайти ще в одного дослідника XIХ в. Є. Воронця. В його роботі, присвяченій чотирьохсотліттю російського державного герба, є таке твердження: «В древней Руси герб и печать назывались знаменем» [53, с. 14]. Подібної думки дотримувався, до речі, і Ю. Арсеньєв. Докладно викладаючи у своїй праці історію російських прапорів, учений навів факти, що свідчили про вплив візантійських прапорів на російську символіку: «Влияние Византии на древнерусский княжеский быт отразилось между прочим и на великокняжеских стягах, которые делались весьма значительных размеров и, по примеру византийских императорских знамен, стали украшаться священными изображениями» [35, с. 18]. Однак автор вказав на те, що цю символіку не можна вважати у повному сенсі цього слова «геральдичною», оскільки правила складання гербів проникають у Росію ніяк не раніше початку XVII в. [35, с. 21].
Заслуговує уваги ще одна теорія походження південноросійських гербів, яку знаходимо у Карла Васильовича Болсуновського (див. додаток). Цей дослідник шукав аналогію російських нумізматичних символів з грецькими й візантійськими монограмами: «Действительно, был древний обычай ставить на монетах монограммы, заключающие в себе титул либо имя царя, либо архонта, чеканившего монету; он был всеобщий в Греции, в Малой Азии и во всех ее колониях на берегах Черного моря… Сам обычай употребления букв для образования знаков собственности весьма древний и сохранился у славян до XVI столетия… Обычай этот продолжался очень долго, и потому накопилось в геральдике много гербов из инициалов, заимствованных даже с кириллического алфавита, а именно из букв: П, М, Ш, Щ, Х и т.д., перемешанных с луной, крестами, якорями, стрелами и т.п.» [4, вип. ІІ, с. 5]. В іншій публікації К. Болсуновський підкреслив: «О множестве эмблем возникших в древности из букв кирилловского алфавита и затем под разными названиями вошедших в гербы Руси, Литвы и даже Польши, писал довольно обстоятельно г. Даровский, причем указал на произвольные приемы геральдиков, пытавшихся объяснить эти загадочные для них фигуры посредством сравнения с различными эмблемами, вошедшими уже в геральдику» [4, вип. I, с. 8]. Отже, на думку дослідника, багато геральдичних символів Південно-Західного краю являли собою найдавніші монограми. У свій час, коли знак з'явився, його значення, безсумнівно, було чітким і зрозумілим усім, «но затем, вследствие усложнения геральдических условий, знак этот, дополненный различными прибавками, утратил свой первоначальный вид и, наконец, его первоначальный смысл остался совершенно забытым» [4, вип. ІІ, с. 4]. Таким чином, К. Болсуновський припускав, що родові знаки містять у собі ініціали їх власників. Однак, на жаль, жодного конкретного прикладу він не навів, хоча опублікував безліч князівських знаків з монет Володимира, Святополка, Ярослава й інших князів. Проте Карл Болсуновський окреслив новий напрям, яким пізніше пішли багато дослідників.
Цікавий огляд сфрагістичної спадщини Русі дав Дмитро Якович Самоквасов у зв'язку з кольорами печаток, які використовувалися різними правителями [91]. Більш докладно на його праці ми зупинимося в розділі, присвяченому державній символіці Росії.
Не можна також залишити поза увагою класифікацію походження родових гербів, запропоновану різними авторами. Найраніше спробу поділу російських гербів на види знаходимо знову ж у О. Лакієра. Здійснення класифікації російських символів навело автора на такі висновки: «Мы смеем утверждать, что гербы наши были местные и давались с теми или другими фигурами:
1) по родовой собственности;
2) по происхождению;
3) по заслугам;
4) по соответствию с прозванием лица.
Первое начало родовой собственности вполне применимо к гербам фамилий княжеских и дворянских, от удельных князей происшедших, второе различие – по происхождению от того или другого племени к родам, третье – к служилым людям, а последнее начало – к прочим гербам» [70, с. 8]. Саме за цією ознакою О. Лакієр і уклав структуру частини власної роботи, де подав опис гербів більшості сучасних йому дворянських родів.
Інший варіант класифікації знаходимо у Ю. Арсеньєва. Крім загального поділу на державні, місцеві, герби співтовариств, фамільні (або родові) й особисті, історик відокремив такі групи гербів:
– союзні або шлюбні (складаються із поєднаних гербів осіб, які уклали шлюбний союз) (слід зауважити, що походження цього виду гербів досить докладно описав К. Болсуновський на прикладі герба князів Острозьких [4, вип. ІІ, с. 6]);
– спадково-власницькі герби (отримуються разом з успадкованим володінням);
– герби домагання (демонструють претензії на спірні володіння);
– герб заступництва або дарування (дарований власнику правителем; як правило, це була державна емблема). Тут Ю. Арсеньєв підкреслив: «У нас в России гербы пожалования встречаются как при возведении в дворянство и утверждении в таковом, когда раньше у фамилии не имелось герба, так и при даровании титула, причем или составляется новый герб, или к уже существующему гербу придаются новые эмблемы (двуглавый орел, вензель государя, императорская корона и т.п.)» [34, с. 125];
– герби посадові (особливий вид жалуваних гербів, які привласнювалися при отриманні почесної посади або звання, іноді переходили у спадок).
Далі Ю. Арсеньєв поділяв герби за походженням на споконвічні (прадавні), подаровані за грамотою, гласні (які прямо вказують на прізвище власника). Про останні він зазначав таке: «Некоторые геральдисты считают гласные гербы самыми древними из существующих… Весьма изобилует также гласными гербами польская геральдика, откуда они перешли к нам в Россию» [34, с. 130]. Підвидом гласних гербів Ю. Арсеньєв вважав загадкові (герби з навмисним порушенням геральдичних правил з метою викликати питання).
Більша, порівняно з попередньою, розгалудженість пропонованої Ю. Арсеньєвим класифікації пов'язана з тим, що автор розглядав західноєвропейську геральдичну традицію у цілому, накладаючи її структуру на російську. О. Лакієр, навпаки, прагнучи довести самобутність російської геральдики, розглядав європейську традицію взагалі.
Отже, російські дослідники геральдики XIX – початку ХХ ст. створили кілька основних концепцій походження гербів: від давньоруських печаток, від візантійських прапорів, від особистих монограм, а також концепцію повного запозичення геральдики із Західної Європи (з польсько-литовських або з німецьких джерел).
У розгляді генези особистих гербів дворянських родів Російської імперії дослідники, у цілому, задовольнялися простим викладенням історичних фактів. Серйозну полеміку викликало лише питання визначення доби початку «геральдизації» російського дворянства. Ю. Арсеньєв відносив цей процес до кінця XVI ст., відзначаючи, що вперше емблеми геральдичного типу з'явилися на печатках російських князівських родів [34, с. 369]. М. Ліхачов з приводу печаток цього періоду наголошував таке: «Никакого сходства с позднейшими гербами мы не замечаем… знаменитейшие деятели Московской Руси пользовались разнообразными печатями, не помышляя о родовых гербах» [34, с. 371].
О. Лакієр, у свою чергу, відкинув часову межу появи гербів на Русі до середини XVII ст., коли спостерігався масовий притік до складу російського дворянства вихідців із Західної Європи й особливо численної шляхти з Польщі й Великого князівства Литовського, Білорусії й України, яка зберігала власні родові герби, сприяв не тільки появі на особистих печатках сталих геральдичних символів, але й поширенню самого уявлення про герб як один з атрибутів шляхетного стану. Цим атрибутом прагнули обзавестися родини, які претендували (справедливо або ні) на західне походження. Але їх шляхом часто йшли й сім'ї, чиї корені були зовсім іншими (князі-рюриковичі, дворянські роди, які визнавалися «выезжими з татар» тощо) [70, с. 347]. Подібної точки зору дотримувався й російський історик Дмитро Іванович Іловайський: «Если польское влияние издавна действовало в Западной России, благодаря в особенности означенной династии Ягеллонов и непосредственному присоединению к Польше Червонной Руси с частью Подолии, то, понятно, как должно было усилится это влияние со времени Люблинской унии, когда полякам широко отворены были двери в сокращенное великое княжество Литовское, а вся почти Юго-Западная Русь, подобно Галиции, теперь вошла в состав земель польской короны. Поляки получили право селиться на Западной Руси, занимать здесь земские должности и уряды, приобретать имения, наследовать и т.д. Ополячение началось конечно с высшего класса, т.е. с западнорусской и литовской аристократии… Между семьями польских и литовско-русских магнатов начались частые брачные союзы, немало способствовавшие к их объединению, т.е. к принятию русскими семьями польских обычаев» [63, с. 573]