Третій тип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. в межах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільського воєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, що фільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку. Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній та особистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності від розміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.
Під впливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більше втягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські з українських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис. корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від З до 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців) . Прибутковою галуззю ставало виробництво полотна.
Таким чином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того, в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині Правобережної України, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, які працювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.
Прослідкувати різні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів Правобережної України дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвитку цього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянути історію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIII ст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча б в загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третього типу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архіву Плятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерський повіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічні відносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-х років XVIII ст. Джерела свідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар, шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови, його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII —60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок «пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітно зростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIII ст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до 633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на одну третину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села: з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянські господарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушені заробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладу феодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.
І.Д. Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першій половині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст. пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIII ст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .
Цікава деталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, які платили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншових господарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщина складала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними, але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки і відповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні, толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизняних наділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяни орендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадках дорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактично були чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п'ята частина селян Дубровицького маєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, де гнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальні відносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічну картину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де, згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112 до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, що свідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зник полуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17 господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а виросла кількість господарств, що тримали по 1/4 та1/6 влоки. Панщину з половини влоки робили 4 дні, а з 1/4 влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки, несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалися зберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконання панщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10 багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносин в селі поглиблювалось розшарування селян.
Характерно, що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тією різницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв'язок з ринком здійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч з господарством селян, все більше зміцнювалися зв'язки фільварочно-панщизня-ного господарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.
Важливе значення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст , промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частіше з'являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці вироби потрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремеслами на продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошових відносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.
Відповідно до того, як посилювались зв'язки безпосереднього виробника з ринком, у сфері патріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, які виготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у 60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та інших поселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3, 41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по 2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займалась землеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.
Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 — 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.
Селяни Придніпров'я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров'я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.
Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв'язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.
Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв'язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна . Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з'явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.