Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,— селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі, непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.
Виступи польських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х роках XVIII ст., тобто в розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж до 80-х років. «Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина. Могутній антифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово «гайдамака» було співзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на визволення з-під кріпацького ярма. З цього боку український народ має ще одну підставу пишатися рухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час українські повстанці показували зразки героїзму своїм братам по долі багатьох країн.
З свого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювали необхідність об'єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску. Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після Торчинського маніфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до польських селян», написаний на Україні, під час повстання 1768 р. «Громадяни коронні,— писалося в цьому зверненні українських повстанців до польських селян,— б'є ваш час. Ми надсилаємо до вас ватажків, яким просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдома жінок своїх коханих, дітей своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що бог дасть нам, правовірним, перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщо знищите зміїне плем'я — панів, що п'ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше, але ви не хотіли йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішно визволятися на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже, автори цього звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанців для кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братів по класу.
В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім'ї на Дону, але бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв'язок між антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема, був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв'язався з козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.
Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також гайдамака Дем'ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців бореться славнозвісний Максим Залізняк.
Омелян Пугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні підстави припускати, що саме під час перебування на погайдамачченій Україні у нього і визрів план загальнонародного повстання. Так само, як царський уряд побоювався поширення гайдамацького руху на територію Росії, він боявся і поширення руху Пугачова на Лівобережну Україну, вживав заходів, щоб «злодеи Пугачова» не дісталися на Запоріжжя. Останнє в очах як російського, так і польського урядів було розсадником сваволі і бунтарства. Саме тому незабаром після придушення селянської війни 1773—1775 pp. Рада при височайшому дворі ухвалила «истребить кош», що і було здійснено в червні 1775 р.
Переляк панівних класів і урядів Польщі та Росії в зв'язку з Коліївщиною, наступним повстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в Росії під проводом О. Пугачова був такий великий, що все наступне століття пройшло в спогадах і побоюваннях повторення селянської війни. Панівні класи Російської імперії значною мірою враховували можливість загально-російського повстання селян, коли розроблявся проект скасування кріпосного права в 1861 р.
Особливо посилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в зв'язку з подіями великої французької революції. Відомості про діяльність на Україні агентів революційного французького уряду в цей період підтверджуються тим, що в Конвенті не раз ставилося питання про перспективи антифеодального руху на Україні. Як свідчать різні документи, селяни в цей час частенько нахвалялися вчинити з своїми панами «по-французьки»2. Ожили спогади про мужніх керівників Коліївщини. Творилися легенди про закатованих героїв, які ніби живуть і в певний час прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися, зокрема, чутки про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ від панщини. Щоб запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству, заборонялися будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв'язку з цим були заборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечках України і на які з'їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так із більш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося в спеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»
В країні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальні комісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприяти виникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на Волині. Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в історію. Селян хапали і ув'язнювали за кожне необережно кинуте слово, віддавали на тортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для усунення можливості повстання-була також заборона продавати українським і білоруським селянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що можна було використати для виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито аналогічних заходів на території Польщі, але там були інші способи утримання селян в покорі. Там здавна в кожному більш-менш значному селі стояла озброєна шляхетська сторожа. З її допомогою повстання придушувались в самому зародку. Цим значною мірою пояснюється та «довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей, незнайомих з конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, поряд з поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах формування рабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші повстання польських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було легше сховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька залежність та відповідно менший нагляд за селянами.
Хоч великого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х роках напруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно свідчило про наявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької системи. «Грізним явищем для феодального господарства по всій Речі Посполитій були постійні втечі і переходи селян. Протягом всієї другої половини XVIII ст. тисячі селян тікали з Малої Польщі, де був особливо жорстокий визиск, на українські землі. В свою чергу із Західної України селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід і південь України» .
Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно1' також зазнало поразки, але пам'ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступних поколіннях.