В Україні склалася специфічна ситуація, яка характеризується поєднанням значної зацікавленості в іноземних інвестиціях, в тому числі й польських, і перманентно несприятливого інвестиційного клімату, який є відображенням загальної макроекономічної і політичної нестабільності, нерозвинутості ринкової інфраструктури, високого рівня бюрократизації і корумпованості та недостатньо продуманої і ефективної політики залучення іноземного капіталу. До 1996 р. режим іноземного інвестування в Україні характеризувався, з одного боку, нестабільністю і деякою непередбачливістю, що певною мірою пояснювалося відсутністю належного правового досвіду, яка диктувала потребу внесення коректив в інвестиційне законодавство (з 1992 по 1996 р. Україна пережила три спроби реформування правової бази іноземного інвестування), а з іншого боку, акцентуванням уваги на наданні різноманітних пільг (перш за все, податкових) іноземним інвесторам, створюючи для них односторонні переваги перед підприємствами тільки з національним капіталом. Однак цей підхід не лише не викликав відчутного зростання великомасштабних іноземних інвестицій, але й призвів до погіршення умов конкуренції на вітчизняному ринку та суттєвого зниження конкурентоспроможності підприємств без іноземного капіталу. Окрім цього, система преференційного податкового режиму щодо іноземного інвестора створила ідеальні умови для ухилення від оподаткування господарських суб’єктів, що залучали іноземні інвестиції (причому у незначних (часто “символічних”) обсягах, які не спрямовувалися на покращення технологічної бази та підвищення управлінського досвіду), а часто – і для втечі капіталу за кордон.
Очевидна нерезультативність наведеного підходу стала причиною перегляду концепції залучення іноземних інвестицій в українську економіку. Основою нового режиму стало зміщення акценту з пільг та гарантій для іноземних інвесторів до створення однакових умов для підприємств як з іноземним, так і з українським капіталом. Але збереження норм щодо вибіркового надання за рішенням уряду податкових пільг для реалізації конкретних інвестиційних проектів в українських умовах панування лобістських угруповань призвело до загострення активності концентрованих інтересів, що спричинило спотворення параметрів конкуренції та перехід до оперування нерівноважними цінами, наслідком чого є деструкція раціональної системи алокації ресурсів. Іншими негативними характеристиками існуючого режиму іноземного інвестування в Україні, які виступають як лімітуючі чинники щодо залучення польського капіталу, є: збереження дискримінаційних, стосовно іноземних інвесторів умов участі в інвестиційних процесах та відсутність ефективного регулювання земельних відносин, пов’язаних з інвестуванням з-за кордону (іноземні інвестори не лише не мають прав на придбання земельних ділянок у свою власність, але часто відчувають значні труднощі щодо отримання прав оренди землі або відповідних гарантій, що є результатом сваволі й корумпованості місцевих органів влади).
Очевидно, що Польща, не володіючи такими великими інвестиційними можливостями, як західні інвестори, особливо ТНК, віддаватиме переваги вкладенню капіталу в менш ризиковий бізнес, ніж український.
Суттєвою перепоною на шляху польських інвестицій в Україну є високий рівень трансакційних витрат, тобто витрат, пов’язаних з координацією і взаємовпливом економічних суб’єктів. Можна виділити такі групи трансакційних витрат польського інвестування української економіки:
· витрати на пошук інформації (зокрема, в Україні немає повноцінного моніторингу попиту і пропозиції, а також використання іноземних інвестицій) та витрати, пов’язані з несумісністю української та прийнятої у світі обліково-інформаційної системи;
· витрати на вимір і розрахунки, необхідні для визначення якості інвестиційних об’єктів та ефективності інвестиційних проектів. Невміння українських бізнесменів та експертів, що їх обслуговують, правильно оцінити ефективність, об’єктивно (не занижуючи і не завищуючи) навести переваги і недоліки проектів і правильно обґрунтувати доцільність участі у них можливих інвесторів, надмірно збільшує тривалість передінвестиційної фази інвестиційного циклу, що стримує потенційних іноземних інвесторів, в тому числі й польських;
· витрати на захист прав власності. В українському законодавстві нечітко визначені права власності іноземних інвесторів. Польських інвесторів не влаштовують надто високі витрати на страхування і захист, арбітраж, складування тощо;
· витрати захисту від третіх осіб (держави, організованої злочинності тощо). Нестабільність українського законодавства обумовлює необхідність великих затрат на юридичні консультації, найму на роботу кількох (замість одного) юристів і бухгалтерів, які повинні постійно поновлювати інформацію про діюче законодавство;
· витрати, пов’язані з бюрократизацією і корупцією. Державний апарат, який за нормальних умов повинен розглядатися як сфера послуг, що сприяє розвитку інвестиційного процесу, фактично є інструментом для створення перешкод на шляху іноземного інвестора та унеможливлює так званий “one-stopinvestmentprocess”, тобто найпростішу процедуру реєстрації іноземних інвестицій;
· витрати ухилення контрагентів від виконання умов контракту. Ці витрати виникають у зв’язку з низькою платоспроможністю українських підприємств, недостатнім управлінським і маркетинговим досвідом, а часто й небажанням деяких українських бізнесменів виконувати всі договірні зобов’язання.
Основною причиною високих трансакційних витрат, пов’язаних із залученням іноземного, і, зокрема, польського, капіталу в Україну є невирішені інституційні проблеми ринкової трансформації.
Однією з інституційних проблем, що безпосередньо стосується приваблення польських інвестицій, є неефективність існуючої фінансово-кредитної системи України, що, з одного боку, віддзеркалює недостатність капіталу вітчизняних фінансових і банківських інституцій для забезпечення інвестиційних потреб суб’єктів господарювання, які функціонують на території України, а, з іншого боку, детермінує необхідність залучення польських інвестицій саме в банківський сектор української економіки.
Станом на 1.07.1999 р. в Україні налічувалося 28 банків з іноземним капіталом, з яких 4 – з польським: Київський міжнародний банк (м. Київ), Банк депозитно-кредитний “Україна”ЛТД (м.Луцьк), Акціонерно-комерційний кредитно-інвестиційний банк (м. Харків), АТ “Західно-Український комерційний банк” (м. Львів), Представництво “Банку Гендльового у Варшаві А.О” (м. Київ), причому Банк Депозитно-кредитний – з 100 %-вим польським капіталом [26].
Спостерігається тенденція зменшення частки польського капіталу в загальній структурі іноземних інвестицій у банківську систему України. Так, станом на 1.09.1998 р. обсяг польських інвестицій в банківський сектор України у відсотковому відношенні становив 7,7%, тоді як 1.06.1998 р. – 8,53%, а 1.01.1998 – 11,48% [26]. Послаблення зацікавленості польських інвесторів у вкладенні капіталу в українські банки спеціалісти пояснюють, перш за все, нещодавніми кризовими явищами на світових фінансових ринках [24], які спричинили відтік коштів у більш прибуткові сфери світового господарства.
Відсутність достатньої кількості інституцій, що здійснюють страхування українсько-польських зовнішньоекономічних операцій, а також спільного страхового бізнесу, по-перше, заважає переходу організації торговельних операцій на більш зрілий інституційний рівень, а, по-друге, не сприяє раціонуванню ризиків, які виникають в процесі циркулювання капіталу в рамках моделі ЗЕВ України і Польщі. Це, в свою чергу, з одного боку, звужує інвестиційні потоки між країнами, а, з другого боку, розширює потенціал прикладання капіталу в страховий сегмент інфраструктури фінансового ринку. На сьогодні страхові послуги в системі українсько-польських економічних зв’язків залишаються дуже низькодиверсифікованими (сучасні українські страхові компанії обслуговують в основному туристичні й автомобільні потоки). Однак, якщо зараз певний рівень польських інвестицій спостерігається у банківську мережу України, то наразі ми передбачаємо розширення частки польського капіталу в страховому бізнесі та гарантійних фондах, які обслуговують двостороннє співробітництво, зменшуючи загальну ризиковість інвестиційних операцій, пришвидшуючи оборотність інвестиційного і виробничого капіталу, що ущільнить функціональні зв’язки в рамках моделі ЗЕВ.
Недорозвинутість українського ринку цінних паперів та числення помилки в проведенні приватизації, які стали на заваді створенню в Україні інвестиційно привабливих інституційно консолідованих власників, сповільнюють процес залучення польського капіталу через інституційно зрілі системи міжнародного інвестування (фондовий ринок, депозитарні розписки), що суттєво обмежує моливості циркулювання інвестиційних потоків у системі українсько-польських відносин.
Серед перешкод здійснення польського інвестування в Україну і створення спільних з українськими партнерами підприємств, за даними анкетування польських підприємств основнимиєнеефективна податкова політика, яка не стимулює нагромадження і реінвестування капіталу, примушуючи його обертатися в тіньовій економіці, і низький ступінь розвитку фінансово-банківської інфраструктури (вказали 69,2% респондентів).
На думку польських фахівців [матеріали Еконвідділу], передумовами зростання польського експорту та інвестицій в Україну є як політичні чинники (визначеність європейського або азіатського вибору України), так і ринкові реформи в Україні (прийняття положень СОТ, угоди з ЄС та дотримання їхніх положень як шлях до ліквідації торговельних бар’єрів та зміни методів управління економікою).