1 листопаду 1874 р. на зборі поблизу Невесинья було ухвалено рішення почати повстання вже цього року і негайно послати делегацію до Чорногорії з проханням про надання допомоги зброєю і боєприпасами. Негативна відповідь чорногорського князя викликала розчарування серед герцеговинців, але войовничі настрої не утихали. Вслід за невесиньцями в інших районах провінції проходили зібрання по підготовці до повстання[17].
Головною задачею повстання на першому етапі (на думку його керівників) було звільнення від влади османів одного з центральних районів Герцеговини – Невесиньського, щоб потім розповсюдитися на інші райони.
Тим часом відносини народу Герцеговини з турецькими властями набували все більш вибухонебезпечного характеру. Влітку 1875 р. турки збільшили десятину майже в 2 рази, перетворивши її практично в пятину; селяни обурювалися. Турецька влада, відчувши напруженість положення, зажадали під час переговорів з представниками сіл Невесиньського району щодо вигнання з цих місць гайдуцьку чету П. Тунгуза і Ф. Ковачевіча.[18]
Вожді повстання погодилися прийняти турецьку вимогу, побоюючись, щоб гайдуки якою-небудь передчасною акцією не перешкодили підготовці повстання. Але П. Тунгуз не виконав їх розпорядження. В ніч з 4 на 5 липня 1875 р. він із своєю четою влаштував засідку на дорозі Мостар –Невесин’є і вранці атакував турецький караван, що прямував з Мостара з продовольством для гарнізону в Невесин’є. Гайдуки вбили турок з охорони каравану і захопили частину продовольства. Це зіткнення викликало сильне збудження в навколишніх селах. Вожді повстання, зібравшися, вирішили послати гінців по навколишніх селах, щоб приготувати народ до негайного виступу. 9 липня 1875 р. у села Креков близько 90 озброєних повстанців вступили в бій із турецькими поліцейськими.
Так в 1875 р. почалося повстання в Герцеговині. Порту направила спеціальну комісію для переговорів з повсталими в надії вирішити конфлікт мирним шляхом, але турецькі уповноважені відмовилися задовольнити вимоги повсталих герцеговинців про зменшення податків. Султанський комісар на переговорах в Невесин’є Костан-Ефендія повідомив в Сараєво, що повсталі відмовилися припинити опір.
Султанська влада вирішили використовувати регулярні війська (низам) для придушення руху. 24 липня турки зробили перший наступ на повстанців, яке було відбите. Успіх, взятий в битві, мав велике моральне значення. На допомогу невесиньцям стікалися підкріплення з інших районів Герцеговини. 6 серпня турки зазнали нову поразку[19].
В Константинополі прийшли до висновку, що необхідно посилити урядові війська в Герцеговині, де в цей час було 1800 турецьких солдатів. В Боснії, в розпорядження Дервіш-паша, головнокомандуючого турецькими військами обох провінцій, було 4 тис. солдатів низама. Після цього частина військ з Боснії була терміново перекинута до Герцеговини. Султанським властям допомагала Австро-Угорщина. В серпні 1875 р. турки отримали можливість перекидати свої війська морем через австрійський порт Клек.
Під тиском громадської думки вимушений відмовитися від своєї нейтральної позиції по відношенню до повсталих чорногорський князь Микола. Він завірив герцеговинців, що буде всіма силами допомагати повстанню, доручивши своєму тестю, воєводі П. Вукотічу, очолити його. Вукотіч влаштувався в Грахове і звідти неофіційно керував повстанням. З Чорногорії до Герцеговини були послані, озброєні загони (чета).[20]
Одночасне М. Лкубибратич і А. Якшич, що повернулися з Сербії, зібрали нараду герцеговинських вождів, на яку, разом з керівниками повстання, були запрошені і мусульманські представники. На нараді йшлося про відношення повсталих до іноземних держав, про позицію Сербії і Чорногорії, про шляхи отримання зброї і боєприпасів, про кращу організацію самого повстання. Дебатувалося також питання про вибір головнокомандуючого всіма повстанськими силами на території Герцеговини і про утворення тимчасового уряду.
Тим часом повстанці взяли ряд важливих перемог над султанськими військами. Знищивши декілька дрібних турецьких гарнізонів, розташованих в укріпленнях на основних дорогах, 29 серпня вони зробили напад на Невесин’є. Люта битва продовжувалася цілий день. Повсталі зайняли місто, захопили багато зброї і продовольства, проте узяти невесиньску фортецю їм не вдалося.
В кінці серпня в Герцеговині налічувалося разом з чорногорськими загонами близько 50-12 тис. повстанців. 30 вересня 1875 р. 2 тис. повстанців атакували на марші Клек турецькі загони, що рухалися з гавані, і примусили їх відступити.
В бойових діях повстанці дотримувалися тактики партизанської війни; через відсутність гармат і вибухових матеріалів вони уникали нападів на крупні, сильно укріплені міста.
Взимку бойові дії затихнули; серед повстанців почалися розбіжності, основними причинами яких були; відсутність єдиного централізованого керівництва і дисципліни, суперництво серед керівників, підбурюване ззовні. Як і раніше П. Вукотич залишався неофіційним головнокомандуючим; посередником між ним і вождями повстання був призначений священик Р. Ковачевич. Ці дії повинні були замаскувати роль Чорногорії в керівництві повстанням. Взимку приступили до реорганізації повстанської армії. Повстанські загони були зведені в батальйони і взводи. Встановлювалася беззаперечна субординація, вводилася вечірня перевірка; був створений і спеціальний адміністративний орган для постачання військ боєприпасами, зброєю і продовольством. Всі ці заходи сприяли зміцненню боєздатності повстанської армії.[21]
Під тиском Австро-Угорщини, що побоювалася розповсюдження повстання, весною 1876 р. Порту погодилася на 12-денне перемир'я (починаючи з 1 квітнем) для проведення мирних переговорів з повстанцями, які відбувалися в Суторіпе. Турецька сторона і цього разу відмовилася задовольнити вимоги повсталих; переговори були зірвані. Повстання продовжувалося. Турки несли важкі втрати.
В кінці червня 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили війну Туреччини. Це повинне було принести полегшення повсталим герцеговинцям, вже рік героїчно що билися з султанськими військами. Як тільки чорногорські війська перейшли межу Герцеговини, до них приєдналося 6 тис. повстанців. Герцеговінці брали участь у війні Чорногорії з Туреччиною в 1877 і в 1878 рр. Вони сковували турецькі війська в Герцеговині, поки Чорногорія наступала на інших ділянках фронту. Після окупації Герцеговини Австро-Угорщиною в 1878 р. її війська розброїли 6750 повстанців. Трирічна героїчна боротьба гердеговннців показала справжню силу народу і стала прикладом для інших народів балканського півострова[22].
В той же час положення в Боснії влітку 1875 р. було не менш напруженим, ніж в Герцеговині. Спроба властей Османа силою примусити сільських старост з Північно-західної Боснії узяти на себе збір в черговий раз збільшеної десятини викликати масові протести селян. Ситуація ставала критичною. Багато селян з сім'ями почали таємно переходити через межу до Австро-Угорщини.
Звістка про повстання в Герцеговині викликала сильне збудження у боснійських селян: «на нас велике враження справила відвага герцеговинців, – писав боснійський кореспондент воєводинської газети «Застава».[23]
Повстання в Герцеговині примусило турецьку владу в Боснії серйозно задуматися над можливими наслідками. Почалося екстрене розміщення військових загонів у всіх стратегічно важливих місцях, в селах збиралися загони ополчення і сільської варти з мусульман. Мусульманське населення запасалося зброєю. Все це викликало ще більше збудження серед християнського населення. У ряді прикордонних районів Боснії велася агітація на користь повстання. На межі з Австрією діяли соціалісти – До. Угрініч, М. Хорвачанин і інші. Певні зв'язки існували між Угрінічем і Пелагичем і іншими соціалістами. Соціалісти безпосередньо займалися і підготовкою повстання. Ними був розроблений план організації повстання, призначеного на 18 серпня 1875 р. Але насправді все вийшло трохи інакше. Як і в Герцеговині, повстання спалахнуло стихійно декількома днями раніше, коли турки, можливо маючи деяку інформацію про підготовлюваний виступ, почали масові арешти в селах. Селяни відповіли на ці насильства. 13 серпня 1875 р. повстали жителі декількох сіл в районі Прієдора, 15 серпня повстання охопило ряд сіл, розташованих в районі між боснійською Дубіцей і боснійської Костайніцей. Територія, охоплена повстанням, швидко розширялася. На боротьбу з турками піднялися селяни в межиріччі Врбаса і Уни і на правому березі Сави.
Початок руху характеризувався дуже слабкою організованістю, Селяни практично не мали зброї. На першому етапі у повсталих не було загального керівництва. Не дивлячись на це, рух досяг певних успіхів. Протягом перших трьох днів була обчищена від турок значна територія. 19 серпня повстанська чета М. Байялиці і М. Дженадие вчинила напад на боснійську Костайніцу.
Зразу ж після початку повстання в Банити Луці, Прієдоре, Травнику і інших містах почалося формування численних загонів турецьких іррегулярних частин (башибузуки). Одночасно концентрувалися і сили турецького ополчення. В кінці серпня почався наступ на повсталі райони. Повстанці чинили сильний опір, але під натиском перевершуючих сил регулярної турецької армії більшість чети розпалася, багато повстанців втекли до Австро-Угорщини.