15 грудня ЦК КП(б) У затвердив список 82 районів куди прийнялася також поставка промислових товарів.
Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 – на початку 1933 року було запроваджено блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні області Російської РФСР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України була організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УРСР. Разом з цим, громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії було заборонено провозити харчі без дозволу держави.
Поряд з цим, Радянський Союз відхиляв можливість отримання голодуючими України будь-якої допомоги з-за кордону. Так, наприклад, Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодним Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги.
Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно свідчень Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932–1933 років в Конгресі США: «В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали».
Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. В день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди півстакана й висипали.
Варто зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього не зернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили – просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-у було 6 років, «Жили всі закрито, мати на засов закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу».
Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури – політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.
Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28388 тисяч, за переписом 1926 року – 28926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927–1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисяч осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяч), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років між переписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник – неприродну смертність у 1933 році. Природний приріст за 1927–1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тисяч), одержуємо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу людей. Облік механічного руху населення, який проводився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 мільйон 343 тисячі осіб. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.
Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-ому, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів людей.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані – падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисяч, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932–1933 роках, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932–1933 років в Україні.
Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932–1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб.[12] За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15% населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УРСР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях. Найменше українців загинуло в Донецькій області.
За підсумками судової справи за фактом Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932–1933 років складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців в частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб судом не встановлювалися.
Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений. Це означає, що був зруйнований потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення.
Регіони європейської частини СРСР, де кількість смертей перевищила кількість народжень у 1933 році (тисячі осіб)
| регіон | у містах | у селах | Всього |
| Українська РСР | −116,6 | −1342,4 | −1459,0 |
| Північнокавказький край | −63,9 | −227,1 | −291,0 |
| Нижньоволзький край | −54,5 | −108,6 | −163,1 |
| Центральна Чорноземна область | −23,1 | −39,2 | −62,3 |
| Уральська область | −40,1 | 5,5 | −34,6 |
| Середньоволзький край | −29,1 | 13,7 | −15,4 |
| Північний край | −7,1 | 1,6 | −5,5 |
За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де працювала карткова система постачання продовольства. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством УРСР і, до певної міри, – Північнокавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. Проте, розглядаючи загальну картину, кубанські показники «розчиняються» в показниках п'яти інших округів Північнокавказького краю.
У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тисяч кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В. Кондрашина, 366 тисяч осіб. В Українській РСР, площа якої до 1939 року становила 450 тисяч кв. км., від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч осіб, тобто на порядок більше.