В дослівному значенні, соціалізм нічого не означає. Він нічого не означає внутрішньо, оскільки його основна економічна програма — націоналізація — не реалізує й не здатна реалізувати його моральний ідеал — рівність — у спосіб, який скрізь постійно вважали притаманним соціалізмові. Він також нічого не означає історично, оскільки був привласнений такою величезною кількістю несхожих суспільних формацій, що втартив гостроту. Часто навіть стверджували, що найфантастичніші різновиди соціалізму містять в собі елементи релігії.
З погляду Карла Маркса, повний та цілковитий соціалізм можна помістити в єдину фразу: «знищення приватної власності». Як наслідок, необхідно також знищити продукт приватної власності — зиск і засіб, де його черпають, — ринок. Тільки після цього максималістська формула соціалізму стає повною: соціалізм виходить із мральної ідеї — рівності, апогею досягає у практичній програмі — руйнації приватної власності й ринку.
Однак ніколи на ставало можливим впровадити цю максималістську програму соціалізму без нищівної революції. Соціалістичний рух, на практиці, задовільнився скромнішими цілями й еволюційними методами в їхньому досягненні. Це й призвело до розмаїтості програм — від прогресивного оподаткування до загальної держави достатку, які також вибороли собі право називатись «соціалістичними».
Дедалі зростаючий успіх соціалістичного руху ніс за собою і небезпеку відхилення від основних засад. Тому 1848 року Карл Маркс включив до «Маніфесту» найбільш радикальний ярлик лівих — комунізм, назвавши його останньою, найважливішою стадією соціалізму.
Українська національна революція 1917-1921 років відкрила нову добу в історії України – нову не лише за календарем, але й за новим духовим змістом. Кожна доба висвітлює своє лице і свій новий духовий зміст у пануючому патосі і стилі доби, в характері нового покоління, в певній ідеології свого часу. Всі ці показники пореволюційного часу являють собою новий образ України в порівнянні з дореволюційним часом. В огні й бурі революції відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу і перетворення елементів душі й духу української нації. Сталося чуло державного відродження України.
„Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми”, – такими патетичними словами відзначає цей момент народження української державності один із героїв повісті Юрія Яновського „Чотири шаблі”. Відтворюючи образ України пореволюційних 1920-х років, інший письменник, Антоненко-Давидович, у своїх нарисах „Землею Українською” занотовує: „Флюґер історії спроквола рипить на заіржавлених петлях, повертаючися ліворуч до Києва, Харкова, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи України”.
Державне й культурне відродження України стало джерелом патосу й ентузіязму молодого українського суспільства. Воєнна поразка УНР і окупація України військовими силами московського большевизму не могли водночас спинити могутнього процесу відродження нації. Боротьба за державно-політичну, економічну й культурну самостійність і суверенність України продовжувалася в різних формах в пореволюційному часі й під совєтським окупаційним гнітом.
Український культурний процес 1920-х років виявив тенденцію українського націоналізму. Державне відродження України і розвиток української культури стали предметом особливої уваги суспільства. „Національної незалежності вимагає залізна і нездоланна воля історичних законів”. „Порожнім брязкотом про інтернаціоналізм не прикриєш питання, що його висуває само суворе життя і вимагає негайного розв’язання”. „Українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації”, – так відповіло українське суспільство устами Миколи Хвильового на спроби втримати український культурний процес у рамках офіційної ідеології марксизму.
У 1920-х роках відбувається знаменне явище капітуляції українських комуністів під натиском українського націоналізму. Їх також захоплює ідея відродження української нації. Дехто з них, як Микола Хвильовий, цілком стають на позиції українського націоналізму. Інші намагаються погодити марксизм і вірність партії з українським національним відродженням, інакше кажучи, „шукають такого становища, коли і вівці залишаються цілі, і вовки не почувають голоду”, – як висловилася Аґлая в романі „Вальдшнепи”. Хвильовий закликав таких стати на боці „молодого українського суспільства” і не ловити руками димок розвіяних ілюзій „загірної комуни”. „Треба розкладати нове багаття, бо тільки біля нього можна погрітись – таке гасло вкладає Хвильовий в уста „нової людини нашого часу” – націоналістки Аґлаї з названого роману. „Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки”, – писав сам Хвильовий у памфлеті „Україна чи Малоросія”.
Лібералізм фр. libéralisme — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.
Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття.
Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).
Репресії царського уряду проти українського руху. Валуєвський циркуляр 1863 р.
Виникнення українського народництва у вигляді громадівського руху, діячі якого розгорнули активну освітянську і пропагандистську роботу, викликало занепокоєність в урядових колах.
Члени новоутвореної Київської громади перебували в полі зору поліції. Про існування громади київським жандармам було відомо від самого її виникнення, про що свідчить офіційний документ 1861 р.: «В России существует особое общество малороссов, пропитанных духом какого-то патриотизма, общество это имеет своих последователей, и университеты, Киевский и Харьковский, служат главными проводниками и распространителями идей о возможности восстановления Малороссии. Так, в Киевском университете образовалось общество малороссов, под названием «украинская громада». З офіційної точки зору діяльність українських народників (громадівців) розглядалася як антиурядова, причому акцент ставився на національній спрямованості їхньої діяльності: «Это молодые и пылкие вольнодумцы, употребляющие все усилия к осуществлению лелеемой ими мысли о свободе Малороссии и старающихся сближаться с простым народом, научить его грамоте и постепенно внушить ему мысли о бывшей славе Малороссии и о прелестях свободы с той именно целью, дабы в последствии, когда умы простого народа покорятся их влиянию, действовать во вред монархии.»
Активна просвітянська діяльність громадівців змусила уряд вжити контрзаходів. 10 червня 1862 р. Олександр ІІ видав «височайшеє повєленіє» про закриття недільних шкіл, мотивуючи це тим, що «під пристойним приводом розповсюдження в народі грамотності зловмисні люди намагаються у деяких недільних школах розвивати шкідливі вчення, підбурливі ідеї, перекручені уявлення про право власності та безвір’я.» Закриті були також і народні читальні.
Наступним кроком уряду проти українського руху було видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим циркуляра (розпорядження), який передбачав репресії проти української мови. У Валуєвському циркулярі від 18 липня 1863 р. підводилася ідеологічна база цих репресій, зміст якої зводився до заперечення існування самої української мови: «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути.» І далі наріччя, «яке вживається простолюдом є таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі...» Згідно з розпорядженням міністра заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу, виключення було зроблено для художньої літератури – творів «красного письменства». Заборона стосувалася тих книг, через які можна було впливати на духовність українського народу, формувати в нього почуття національної свідомості, гідності через рідну мову і тому: «пропускання ж книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.»