Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойовницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар, примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і кн. Володимир [35, 72].
Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов’янські племінні князі.
Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.
В справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення.
Літопис відзначає, що слов’янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: "Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех". В другому місці літопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Її платили грішми (шелягами — шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об’єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину "медом и скорою". Святослав розповідав, що він одержував з Русі "скору и воск, мед и челядь". Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].
Немає ніякого сумніву, що так зване "примучування" данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.
Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила "погости". Ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми [35, 87].
Територіальна структура
В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць до центральної влади.
Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем’я говориться ще в XI ст.
Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два слов’янських племені — ільменські слов’яни і кривичі, а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або в об’єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні зв’язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.
Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем’я, яке зберегло свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем’я це — в’ятичі [26, 28-29].
Згідно з літописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють великому князеві збирати данину з неї.
К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це — "васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з данини"[35, 86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів. Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Не дарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86]. Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, що вони виконували основну для васала повинність — військову. Якщо ці місцеві князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це була участь добровільна, а не з обов’язку. Вербував "воїв" сам київський князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разі послати йому частину дружини.
Ще примітивніше були відносини племінних князів і великого князя. Можна думати, що племінні князі не тільки не відбували військової повинності, а навіть не платили данини. З літописного оповідання про відносини деревлянського князя до Ігоря легко встановити, що підкорення деревлян і деревлянського князя виявлялось тільки в тому, що данину збирали князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або сам князь.
При Святославі можна відзначити ряд нових моментів у територіальних відносинах. Вони насамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була остаточно освоєна руським князем. Коли були впорядковані форми феодально-князівської експлуатації деревлян, коли були встановлені данина і "уроки", Деревлянську землю одержав син Святослава — Олег [18, 114].
Невідомо, чи при Святославі, чи при його наступникові була освоєна і земля радимичів. В усякому разі, літопис не згадує більше про окреме племінне князівство радимичів. Лишалась не остаточно освоєною тільки земля вятичів.
Другим новим моментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на князівську владу в Київській державі. Очевидно, сидячи в основних центрах — Новгороді, Києві, кінцевих пунктах великого шляху "из варяг в греки", перші Рюриковичі спромоглись захопити в свої руки всі економічні й політичні нитки держави. Тільки полоцькі князі, що також сиділи на одній з великих магістралей (на Західній Двіні), зуміли зберегти своє князювання, а всі інші знизились до ступеня бояр. Мабуть, при Святославі почався процес ускладнення тих примітивних відносин, які Маркс так влучно визначив "лени, що складались з данини". Можна думати, що поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу і розклад племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладнення відносин між великим князем і місцевими "світлими" князями. Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене по всій території, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих повинностей, які мусив виконувати місцевий князь. На більшу централізацію, отже й на більше коло обов’язків вплинув і відзначений нами факт — зведення князів на ступінь бояр, тобто, по суті, князівських посадників. Князівські посадники дедалі більше перетворюються в місцеві органи князівської влади [35, 91].
Князівська влада
В досліджуваний період як у самій структурі князівської влади, так і в здійсненні її функцій, безперечно, було надзвичайно багато патріархальних рис. У літературі давно вже відзначено, що по суті Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весь дім Рюриковичів підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялись князівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного князівського роду в дофеодальний період визначались патріархальними, родовими рисами.
Само собою зрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні. Головною їх діяльністю були організація військових ополчень, командування військом, підкорення нових племен, встановлення і збирання данини (головним чином товарами, які мали попит на зовнішніх ринках) і реалізація цих товарів. Крім того, вони судили . дружинників, своїх залежних людей і холопів і, очевидно, міське населення.