З Переяслава поїхали московські посли по Україні приводиа'и до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янеьки Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.
5. Українська держава Богдана Хмельницького
Тертя між Україною та Москвою почалися уже влітку 1654 року. Москва проголосила війну Польщі, і з московським військом пішли на Білорусь козаки під проводом наказного гетьмана Золо-таренка. Населення Білоруси радо визнавало владу гетьмана і приймало козацький устрій. Проте, московські воєводи мали приєднувати білоруські землі до Московщини. Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні сили татар та поляків почали з осени 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину, заходили до Білої Церкви, двічі були відбиті від Умані. Країна була зруйнована, обернена на пустелю, людність тікала на Слобожанщину (тоді втікачі з Кондратьевим на чолі заснували м. Суми). В бою на Дрижиполі в січні 1955 року згинуло багато людей, але він не дав перемоги жодній зі сторін, хоч становище Польщі значно погіршало. Тим часом Хмельницький з воєводою Шереметьєвим перенесли дії до Галичини, а на півночі було підкорено всю Білорусь та Литву до Вільни. Населення Волині, Полісся, Поділля визнало владу гетьмана. Князь Святополк-Четвертинський просив у гетьмана війська для охорони; під гетьманський реґімент просилися Радзівілл і слуцькі князі. В 1657 році прийняла українську владу шляхта Пинського повіту. Так територія Української Держави поширилася на захід та північ.
Становище Польщі було загрозливе. Шведський король Карло-Густав IV зайняв Варшаву і Краків. До нього приєднався курфюрст Бранденбурзький. Литва визнала владу Швеції. Король Ян-Казімір втік до Шлезька.
З цієї здавалося б безнадійної ситуації врятувала Польщу дипломатія: вона звернулася до Москви з пропозицією перемир'я і цареві запропоновано польську корону після смерти бездітного Яна-Казіміра. В 1656 році підписано у Вільні, без представників від України, сепаратне перемир'я.
Віденський мир розв'язав Хмельницькому руки: мілітарний союз України з Москвою проти Польщі втратив вагу, а більше від договору нічого не залишилося.
Віленський мир викликав обурення Хмельницького і старшини. На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осаули, сотники присягали, що будуть спільно боронити Україну: присягали собі, а не чужим монархам.
1656-й рік був переломовим в історії Хмельниччини. Звільнена морально від обов'язків, зв'язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східню Європу"
Першу коаліцію почав укладати Хмельницький ще до Вілен-ського миру. До неї входили — Швеція, Бранденбург, Семигород, Молдавія Волощина та Литва. Союзники вирішили розділити Польщу, при чому Україна мала дістати всі землі, залюднені українцями, і разом зі Швецією — протекторат над Литвою, яка мала стати Королівством Литовським. Хмельницький діставав титул "дідичного князя". Цю коаліцію розбила Данія, яка, під впливом Австрії, почала війну зі Швецією, що примусило Карла-Ґустава IV вивести війська з Польщі; те саме зробив за ним курфюрст Бранденбурзький.
З відходом шведських та бранденбурзьких військ, залишилися в Польщі тільки війська Семигородського князя Юрія Ракочія та корпус козаків на чолі з полковником Ждановичем. Ракочій опинився в тяжкому стані і капітулював, а в корпусі Ждановича почалися заворушення, викликані московськими агентами та неспокійними вістками з України. В зв'язку з цим Жданович повернувся додому.
Богдан Хмельницький створив своїм надзвичайним адміністраційним талантом міцну й авторитетну владу. Гетьман був виборним, але Хмельницький почував себе в силах сказати, що він — "єдиновладний самодержець України" (1648). В церквах поминали його як "гетьмана та государя". Шведський король називав його "дідичним князем". Хмельницький мріяв передати гетьманську владу своїм синам. Спочатку наслідником був Тиміш, талановитий, відважний юнак, якого Богдан одружив з дочкою господаря Молдавського. Після смерті Тимоша він визначив як наслідника другого сина, Юрія, ще підлітка. Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу — старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія наслідником гетьмана.
Передача булави без виборів, спадково, була явищем новим в історії гетьманщини і викликала опозицію, насамперед серед старих полковників. Сам генеральний писар, найближчий співробітник гетьмана з 1648 року, Іван Виговський, належав до цієї опозиції. Династичний план гетьмана вніс розкол у лави старшини тоді, коли насувався тяжкий момент — смерть Богдана і розпад коаліції. Гетьман наказав стратити полковника Лесницького і ще чотирьох видатних старшин, а самого Виговського звелів прикувати до землі на цілий день. Такі жорстокі заходи, звичайно, могли дати лише негативні наслідки. Чутки про події в Чигирині в значній мірі сприяли розкладові корпусу Ждановича: козаки поривались додому та й сам полковник Жданович належав до партії Вигoвського.
Усі ці події і в Чигирині, і у війську — підривали сили старого гетьмана. З ним стався удар і 27 липня 1657 року він помер.
З Богданом Хмельницьким Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм виключним адміністраційним талантом він зумів розбурхане повстанням море, під час постійної війни, перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом; зумів дипломатичним хистом лавірувати між ворожими сусідами і вивести Україну з того ярма, яке намагалася накласти Москва. Богдан Хмельницький спромігся перетворити "повстання рабів", як називали українську революцію поляки, на міцну державу; з якою шукали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробити осередок Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав. Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи. Богдана Хмельницького порівнювали з Кромвелем, але була між ними велика різниця: Кромвел мав стару державу з налагодженою адміністрацією, армією, Хмельницький — розбурхану повстанням масу людей з протилежними інтересами та бажаннями.
Останні дні його були трагічні. Розкол серед старшини, заворушення у війську... Найбільший прихильник перетворення виборного гетьманату на спадкову династію, В. Липинський, сам виніс для неї тяжкий вирок. "Гетьман, — пише він, — завжди підкреслював: себе і потомків своїх. Тільки геніальний самодержець" міг не випустити зі своїх сильних рук проводу над своїми різноманітними по своїм попереднім звичаям, вірі і культурі помічниками". Але наслідником був 16-річний юнак, слабий духом і тілом, з неврівноваженою психікою. Старий гетьман розумів це і призначив вищу старшину - осаула Ковалевського та полковника Лесницького — опікунами Юрія, а генерального писаря Виговського просив бути "батьком, дорадником, поводарем молодому гетьманові". Старшина, противники нового династичного принципу, бачили, чим загрожувала повнота влади в дитячих руках Юрася, і в той момент напруженої боротьби своїм життям платила за свої переконання в шкідливості дідичної влади, персоніфікованої слабим хлопчиком.
Значення діяльності Богдана Хмельницького величезне, і для порівняння з нею тяжко знайти в історії паралелі. Не можна упускати з ока, що тривала ця діяльність лише дев'ять років: з 1648-го по 1657-ий. Протягом того часу безперервно йшли війни, в яких він виявив свої виїмкові таланти стратега та організатора. Він командував не підготовленою до таких воєн армією, яка складалася з різноманітних елементів: реєстрових козаків, вишколених польськими командирами на європейський кшталт; запорожців з їх особливою тактикою; повстанців, слабо озброєних, не вишколених до бою, бо не було часу; татарських орд з їх власною командою. Не зважаючи на це, Хмельницький, завдяки глибоко опрацьованим планам воєнних операцій та військовій дисципліні, яку вніс він в аморфну озброєну масу, завдавав поразку за поразкою зразковій польській армії, підсиленій німецькими вояками, прославленими на всю Европу, з досвідом 30-літньої війни.
Усі поразки Хмельницького, а їх було небагато, не можна класти на карб його як вождя, бо їх зумовлювали передусім зради союзників-татар, що своєю підступністю виривали гетьманові з самих рук забезпечені перемоги: під Зборовом, Берестечком і, нарешті, під Жванцем. Два рази — під Зборовом та Жванцем — король Ян-Казімір був у безвихідній ситуації, з якої врятували його татари.
Військова діяльність Хмельницького тісно пов'язана з дипломатичною. В цій ділянці діяльності гетьмана найтяжче знайти пояснення, і єдиний ключ до зрозуміння його політики лежить у зрозумінні історичних подій та головної мети життя Хмельницького: здобути Україні незалежність. Перші кроки Хмельницького, від Жовтих Вод до Замостя, усвідомив він не як революцію, як війну з Польщею за незалежність України, а лише як бунт, як повстання "черні" проти панів, проти шляхти, яка не слухала короля. Супроти короля Владислава IV Хмельницький, як і інші проводирі повстання, залишався лояльним, він хотів тільки вибороти мінімальну автономію. Цим пояснюється небажання використати перемоги, участь послів на сеймах, вимога обрати на короля Яна-Казіміра.
Але коли Богдан Хмельницький зрозумів велич справи, яку почав, тоді він повів, з почуттям національної свідомості та гідності, тверду, безкомпромісову політику:" за всяку ціну здобути і забезпечити незалежність Українській Державі, в якій він був з Божої ласки володарем. З того часу, з 1649 року і аж до смерті, йшов Хмельницький до цієї мети. Він виявляв надзвичайну енергію та гнучкість, укладаючи союзи, коаліції, які могли б забезпечити незалежність Українській Державі.