Саме через різне розуміння завдань і концептуальних засад соціал-демократії на установчому з'їзді відбувся розкол, наслідком якого стало проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії України та Об'єднаної соціал-демократичної партії України.
Поступово зростали авторитет і вплив Партії демократичного відродження України, створеної в грудні 1990 р. Кожен п'ятий учасник установчого з'їзду був народним депутатом рад різних рівнів.
Основними завданнями діяльності партії проголошувалися реалізація в Україні принципу суверенності особи і прав людини, розбудова демократичної держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формою державного устрою для України вважалася федерація земель з автономією Криму, президентською владою і двопалатним парламентом. Розпад СРСР партія вважала незворотним виявом історичної необхідності.
Комуністична (соціалістична) течія, уособлювана Комуністичною партією України і не чисельними Робітничою (марксистською) демократичною партією, Спілкою трудящих за соціалістичну перебудову, Вітчизняним форумом, об'єднанням «Єдність за комунізм і соціалістичні ідеали», мала істотний вплив на політичне життя республіки. Об'єднували ці партії прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенної України у складі оновленого Радянського Союзу, а також ідея необхідності остаточної побудови соціалізму.
Комуністична партія намагалася зберегти контроль над усіма сферами життя республіки. Протягом 1990 р. чисельність її зменшилася на 10 відсотків внаслідок добровільного виходу колишніх членів. На початок 1991 р. КПУ налічувала 2964 тис. чол.
Процес реформування КПУ в умовах загострення суспільно-політичної кризи фактично не розпочався, а відставання від демократичних процесів ставало дедалі відчутнішим. Активно діяти в нових умовах КПУ не змогла. Більшість рядових комуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захистити програмні засади діяльності партії.
Ситуація в Україні, а також в республіках Балтії і Закавказзя, де особливо стрімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючись послабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнули кампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на які погодилися реформатори з оточення Горбачова, щоб провести конституційну реформу.
Основний акцент кампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух та демократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об'єднані в Республіканський депутатський клуб. Восени 1989 р. було внесено важливі поправки до Закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Зокрема, закон обходив утворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді з'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.
У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. До його складу увійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи у республіці, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, реальна свобода віросповідання.
4 березня 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів. Вони відзначалися активністю: на виборчі дільниці з'явилися 85 відсотків тих, хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурі лише у чотирьох округах з 450.
Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат весь час надійно контролював суспільство. Демократичний блок зазнав поразки. Комуністична номенклатура перемогла в усіх областях, за винятком західних — Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. Тут за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85 відсотків виборців. Комуністичні депутати опинилися в опозиції. Вперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.
Проте виборці майже всюди забалотували багатьох представників консервативної частини апарату. З'явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі комуністів, які підтримували реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатських місць здобулипредставники партійного і державного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.
15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового скликання вперше почала працювати як постійний парламент. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдо парламентом, який штампував підготовлені апаратом тексти законів. Під час роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість і опозиція. Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню, і полеміка між депутатами здійснювала безпосередній вплив на суспільство. У свою чергу, процеси, що відбувалися у суспільстві, впливали на діяльність Верховної Ради.
Робота Верховної Ради розпочалася за умов гострого протистояння політичних сил. Організаційну підготовку першої сесії провадив апарат колишнього скликання Верховної Ради, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівних органів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпечення парт-апаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції більшості після обрання на посаду Голови Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Посади перших заступників Голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов.
Представники Демократичного блоку пропонували на посаду заступника Голови Верховної Ради І. Юхновського, вважаючи, що опозиційна меншість у парламенті має бути представлена в його керівних органах. Однак компартійно-радянська більшість депутатів не була налаштована на співпрацю з меншістю.
На третій день після виборів керівних органів Верховної Ради опозиційно настроєні депутати заявили про організацію свого блоку під назвою Народна рада. Цей блок виступив із заявою, в якій опротестовувалось обрання Головою парламенту першого секретаря ЦК КПУ. У заяві наголошувалося на тому, що В. Івашко є «в першу чергу виразником вузькопартійних інтересів КПРС, а не прагнень українського народу до демократії та незалежності». Найближчі події підтвердили справедливість цієї оцінки.
До складу Народної ради увійшли 125 депутатів, які представляли регіональні депутатські групи 21 області та Києва. При цьому найбільше депутатів було від західних областей (24 — від Львівської, 11 — від Івано-Франківської, 8 — від Тернопільської). На автономних засадах до Народної ради увійшла група комуністів — Демократична платформа КПУ. Головою Народної ради обрали І. Юхновського, заступниками — Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка.
Вибори в березні 1990 р. засвідчили втрату Компартією України монополії на владу.
У березні 1990 р. запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабив небезпечне хитання політичної влади між двома центрами — партійним і радянським. Однак вибори до верховних рад союзних республік та місцевих рад породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один із них — безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова — Б. Єльцин.
Розподіл політичних сил, який склався після виборів 1990 р., по-новому поставив питання про суверенітет союзних республік, демагогічно проголошуваний радянськими конституціями в усі часи, починаючи з 1922 р.
Декларацію про суверенітет вперше прийняла Верховна Рада Естонської РСР ще в листопаді 1938 р. У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламентові республіки, а всі зміни й доповнення до Конституції СРСР набувають чинності на її території тільки після схвалення парламентом. Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії та Литви. Центральні комітети компартій республік Балтії виявилися солідарними з рішеннями своїх парламентів. Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішень Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували парламенти інших союзних республік, не кажучи вже про центральні органи влади.
Відразу після виборів у березні 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР ухвалила Акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову, яка визнавала це рішення не чинним. Однак 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б. Єльцина прийняла Верховна Рада Російської Федерації.