Крім того ЕКОСОС працює в тісному співробітництві з такими установами, як Дитячий фонд ООН, Керування Верховного комісаріату ООН по справах біженців, Програма розвитку ООН, Світова Продовольча програма, Міжнародний науково-дослідний інститут по підвищенню утворення жінок, Міжнародна контрольна рада по наркотиках і ін.
Рада по опіці.
Рада по опіці складається з 5 членів (Росія, США, Англія, Франція і КНР). Рада проводить одну сесію в рік у Нью-Йорку. З первісних 11 підопічних територій усі в ході роботи Ради одержали незалежність: Гана, Сомалі, Камерун, Того, Руанда, Бурунді, Об'єднана Республіка Танзанія, Самоа, Науру, Патуа, Нова Гвінея.
На засіданні Ради Безпеки ООН 10 листопада 1894 р. було відзначено, що система опіки ООН цілком виконала свої задачі, зв'язані з правом народу на самовизначення.
Секретаріат ООН.
Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря і такого персоналу, що може знадобитися для Організації. Він обслуговує інші органи ООН і проводить у життя роботу програм діяльності і рішень. Робота секретаріату містить у собі здійснення операцій по підтримці світу із санкції Ради Безпеки, організацію і проведення міжнародних конференцій із проблем світового значення, складання оглядів світових, соціальних і економічних тенденцій і проблем. У функції секретаріату входить такий усний і письмовий переклад вступів і документів і розпорядження документами.
Секретаріат розміщений у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, маються такі підрозділи в Женеві, Відні, Найробі, Банкоку й інших містах.
Загальна чисельність співробітників Секретаріату складає більш 15 тисяч чоловік, що є громадянами понад 70 країн.
Генеральний секретар.
Генеральний секретар очолює секретаріат і є головною адміністративною посадовою особою, призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5-літній термін, по витікання якого може бути призначений знову. Генеральний секретар представляє Генеральній Асамблеї щорічна доповідь про роботу Організації, а також доводить до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного світу і безпеки.
Аналізуючи плани створення всесвітньої організації, що розроблялися лідерами воювавших проти Німеччини і Японії союзних держав, можна відзначити їхнє бажання перебороти недоліки попередниці ООН – Ліги Націй. Остання виявилася нездатної запобігти світовій війні, тобто реалізувати покладені на неї надії в справі забезпечення загального світу. Однак незважаючи на бажання усіх великих держав сприяти побудові нової міжнародної системи безпеки, ООН із самого початку не мала можливості утримувати сильні країни, що ввійшли в неї, від довільних дій. Вона мала можливість тільки скувати сваволю тієї чи іншої держави, якби воно зважилося кинути виклик всесвітньої організації і почати діяти по своїй волі, ризикуючи спровокувати Третю світову війну. Творці ООН "цілком усвідомлювали таку небезпеку, але схрещували пальці в надії, що гармонічного і взаємовигідного функціонування нової міжнародної структури в сполученні з більш ефективними заходами до співробітництва, заснованими на пам'яті про двох кривавих світових конфліктів, виявиться досить для того, щоб удержати всі країни на фатальному порозі між війною і світом".
Проте, як показав наступний хід розвитку подій, саме ця залежність нової всесвітньої організації від доброї волі і бажання великих держав діяти в загальних інтересах і стала головною причиною її невдач у реалізації сформульованих у Статуті ООН цілей. В умовах конфронтації було втрачено Другої світової війни, що існувало в роки, згода СРСР і США, що стали лідерами двох противостоявших друг другу військово-політичних блоків. Це привело до паралічу діяльності Ради Безпеки (РБ), що відповідав за забезпечення світу на міжнародній арені. Причиною настільки слабкої ефективності ООН стало насамперед використання права вето, що належить п'ятьом постійним членам РБ, що, відповідно, привело до зниження її ролі як ефективного інструмента запобігання війни.
Однак не стоитзанимать винятково негативну позицію у відношенні підсумків діяльності ООН у роки "холодної війни". Можна розглядає право вето в якості своєрідного "запобіжного клапана", що предотвращали розрив тієї чи іншої великої держави з організацією, оскільки "краще було мати великі країни усередині системи ООН, чим поза її". В міру зниження розжарення конфронтації між Сходом і Заходом у результаті процесів, що відбувалися в СРСР у період реформ М.С. Горбачова, ООН знаходила усе більше можливостей для рішення кризових проблем, показником чого стала її позиція в зв'язку з агресією Іраку проти Кувейту в 1990 році. "Операція проти Іраку, безсумнівно, з'явилася перемогою для системи безпеки ООН... для іміджу самої Ради Безпеки ООН, для творців Статуту ООН і для влади закону". У 1990-і роки ООН зштовхнулася з поруч криз (насамперед – на Балканах), з якими їй не завжди вдавалося успішно справлятися. Однак війна проти Іраку в 1991 р. стала яскравою демонстрацією потенціалу ООН в умовах згоди більшості її членів – насамперед п'ятірки обладающих правом вето великих держав.
Ще однією демонстрацією можливостей Організації Об'єднаних Націй служить її діяльність по підтримці світу, джерела якого восходят до місій ООН у Греції, Індонезії і Палестині в другій половині 1940-х років (р. 80). Перша реальна операція за участю військових контингентів ряду країн-членів організації була санкціонована Резолюцією № 998, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 1 листопада 1956 року. Відповідно до цього документа надзвичайні сили ООН (United Nations Emergency Forces, UNEF) були розміщені після Суецької кризи 1956 р. уздовж єгипетсько-ізраїльської границі. Пізніше операції по підтримці світу проводилися в Конго (1960–1964), на Кіпру (1964), у Лівану (1982), на сірійсько-ізраїльській границі (1974). Найбільше число миротворчих операцій приходиться, однак, на кінець 1980-х і 1990-і роки. Якщо за сорок років, що пройшли з часу рішення про створення в 1948 р. підрозділу по контролі за дотриманням перемир'я в Палестині, було проведено 13 операцій по підтримці світу, то лише за 1988–1989 годи таких операцій було проведено п'ять. До початку 1990-х сили ООН по підтримці світу потрібні були в Іракові і Кувейту, Анголі, Сальвадору, Західній Сахарі, Камбоджі, Боснії-Герцеговині, Сербії і Чорногорії, Хорватії, Македонії, Сомалі, Мозамбікові, Руанді і Гаїті.
До 1990-х років посередницька і миротворча діяльність ООН була чи частково цілком успішною. Однак її дії в Сомалі, що були Югославії і Руанді в 1993–1995 роки оцінюються більшістю спостерігачів не інакше як повний крах. "Розрив між високими ідеалами всесвітньої організації і добрих намірів її політиків, з одного боку, і жалюгідними результатами на місцях – з інший, не міг би бути більш значним". Причина їхнього провалу в масштабах проблем, з якими зштовхнулася ООН у 1990-х роках, у її неготовності їх вирішувати (р. 105). Виходом із ситуації, що створилася, міг бути відмовлення від "практики ініціювання (за допомогою резолюції Ради Безпеки) нових місій по підтримці світу без гарантій наявності достатнього числа збройних сил".
Також оцінюють діяльність ООН у сферах економіки, охорони здоров'я, екології, культурного різноманіття і соціальних воль. Ці аспекти називають соціально-гуманітарною місією ООН, підкреслюючи їхню відмінність від (1) примусових мір, що починаються цією організацією, (2) зусиль ООН по дотриманню прав людини і взаємодії в рамках ООН урядів і численних неурядових організацій.
В усіх перерахованих областях досягнення Організації Об'єднаних Націй сусідять з невдачами і недоглядами. Цими аспектами займається і ряд зв'язаних з ООН організацій – таких як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Організація Об'єднаних Націй по промисловому розвитку (ЮНІДО) і ін. Усі ці структури не мають, однак, досить ресурсів для надання допомоги по-справжньому бідним – тому "мільярду людей, що знаходяться в самому низі цього світу". Крім того, "усі вони грали незначну (якщо взагалі яку б те ні було) роль у дивному процесі підвищення життєвого рівня сотень мільйонів родин в усьому світі, особливо в Азії". Це наводить на думку про те, що, імовірно, що існують у системі ООН організації "можуть діяти тільки на узбіччі чи прогресу в специфічних, сприятливих умовах".
Визнаючи слабість ООН у забезпеченні благополуччя жителів планети, їхнього прав і воль, необхідно віддати належне тим досягненням у різних областях суспільного і культурного життя, що без цієї всесвітньої організації були навряд чи можливими: "чи може хтось уявити собі, що уряд Індонезії поступився своєю владою над Східним Тимором і допустило на цю територію миротворчі сили з Австралії для спостереження за виборами і забезпечення, у силу цього, волі політичного вираження, якби не було величезного тиску світового співтовариства? Було б можливим без ООН врегулювання в розореній Камбоджі? Міг би хто-небудь уявити собі врегулювання в чи Намібії Мозамбікові без цієї всесвітньої організації?".
Проте варто визнати необхідність реформ в ООН, що "усе більше здається анахронізмом" з її Статутом, прийнятим у 1945 р. і відображаючим реалії того часу.
На сьогоднішній день в умовах виходу на арену нових суб'єктів світового політичного процесу, потрібно добре продумане і відповідальне реформування всієї системи міжнародних організацій.
Кофі Анан у своєму виступі від 27 березня 2000 року окреслив проблеми глобалізації в такий спосіб: "У цьому новому світі групи й окремі обличчя все частіше й частіше прямо взаємодіють між собою через границі без участі держави. Це створює визначені небезпеки. Злочинність, наркотики, тероризм, забруднення, хвороби, зброя, біженці і мігранти — усе це пересувається туди і сюди більш швидкими темпами й у великих обсягах, чим у минулому. Люди відчувають погрозу, що виходить від подій, що розвертаються удалині від них. Вони також більш гостро реагують на несправедливість і жорстокість у віддалених країнах і очікують від держав якихось мір у цьому відношенні. Однак нова технологія також створює можливості для взаємного розуміння і спільних дій. Якщо ми хочемо взяти краще від глобалізації й уникнути гіршого, ми повинні навчитися керувати краще і повинні навчитися тому, як краще керувати спільно.