Військові відзнаки
Із відзнак війська з того часу знаємо прапори, труби та бубни.
Прапор називався — стяг або хоругва. Першої назви вживали від найдавніших часів — вона скандинавського походження (означає дрюк); друга назва появилася в Галичині в XIII ст. і теж повстала під чужим впливом (з готського чи монгольського)
Як виглядали тодішні прапори про це знаємо зі старовинних картин (Кеніґсберґського літопису й »Житія Бориса та Гліба«), де зображене княже військо. Всі рисунки прапорів подібні одні до одних. При кінці дрючка привішене полотно трикутної форми, досить довге; на деяких прапорах є якісь знаки, напр. зорі, місяць. Але переважно вони були без таких знаків. На вершку дрючка було вістря списа або , півмісяць, а під ним китиця кінського волосіння. В описі бою 1169. р. згадано, що вороги »здерли стягову чілку«, — може, це волосіння і звалося «чілка«. На печаті галицького короля Юрія зображений їздець із прапором. Тут полотно прикріплене на дрючку трохи нижче і, здається, воно простокутне. і поділене на три частини.
Княжі прапори відзначалися один від одного хоч барвою, хоч усякими іншими відзнаками, бо по них пізнавали, чиє котре військо. »Де побачимо твій стяг,' там і ми з тобою готові йти«, казали до Ізяслава Мстиславича 1146 р. кияни. Князі Юрієвичі 1149 р. »побачили стяги батька свого«.
Не раз князі вживали прапорів, щоб перехитрити ворога. Так 1096 р. князь Мстислав одному із своїх полків дав прапор Володимира Мономаха, і це зробило велике вражіння на ворогів: »як побачив Олег стяг Володимира, страх спав на нього«.... Так само Ізяслав Мстиславич 1153. р. піддурив галичан: »поставив стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги і він узяв силу бранців«.
На початку бою стяг підіймали над військом, — це був урочистий знак, що битва починається. Це звалося »поставити стяг«: »наші стали перед валом; і поставили стяги свої« (1093. р.); »половці налякалися, — не змогли навіть стяга поставити« (1107 р.); хан Боняк свого союзника князя Давида »поставив під стягом«. Ці вислови можна б розуміти так, що прапор стояв непорушно, був до чогось притверджений, може, вбитий у землю. Знані були ще" й вислови: »в о з волочити стяг«, тобто розпростерти або »напнути стяг«.
Не всі князі пильнували цього лицарського звичаю. Про Андрія Боголюбського літопис оповідає: »бачили, що стяг його не піднятий, бо він не любив пишатися воєнним звичаєм, а похвали шукав в самого Бога« (1149. р.).
Стягу беріг стягов ник. Довкола прапора доходило не раз до завзятої боротьби, бо військо мало обовязок боронити свого знаку, а вороги уважали собі за честь здобути прапор. »Стрільці з обох сторін зударилися, і був бій завзятий, і нашого стяговника порубали, і стягову чілку зі стягу зірвали«, читаємо під 1169 р. »Марцель (угорський воєвода) хоругву свою покинув, і Русь узяла її, і був насміх великий над Марцелем«, оповідає галицький літопис 1208. р. На іншому місці є згадка знову, що »полк Васильків гнав угрів аж до табору, і стяг королевича підрубали« (1232 р.). Ще в іншій битві »підрубали стяг Ярослава й досіклися до другого Ярославського стягу« (1216 р.). Боротьба за прапор все була найважнішою хвилиною в битві.
Хто добув ворожий прапор, той святкував тріумф. Данило, заволодівши Галичем 1236 р. »проголосив перемогу й поставив на німецьких воротах хоругву свою«. Коли ж 1249 р. переміг під Ярославом угорського воєводу Филю, — »хоругву мого пороздирав на шматки«.
Рідше згадують літописи труби та бубни. Труби у нашому війську були вже за ранніх часів. Коли 968 р. печеніги напали на Київ, і городові йшла підмога з Лівобережжя Дніпром на човнах, військо »затрубіло сильно«, міщани крикнули з радощів, і на печенігів спав страх. Труби та бубни давали гасло до походу й до бою. Як виглядали труби, бачимо з літописних картин.
Обоз
Обоз у давніших часах звався »товари« (рідше — товар), від XIII ст. — »стани« (також — стан), або якимось чужостороннім словом »колимаги«.
Коли військо йшло в дальший похід, перед полками йшов наперед обоз. Складався він із возів, що везли харчі, шатра й тяжку зброю. Так Володимир Мономах згадує, що раз заскочили його половці: »ми радо б були з ними побилися, але зброю вислали наперед на підводах (на повозах)«. Підводи, повози, постачало населення, особливо селяни. Цей обов’язок звався »везти повоз«, виводили його ще з часів Володимира Великого.
Часом возами підвозили й військо. В 1146 р. взимку військо Всеволода Святославича в похід до Галичини виправилося на возах та санях. В 1111 р. ранньої весни на половців везли військо саньми й на ріці Хоролі »сані пометаша«.
Тодішні вози мали — то чотири, то двоє коліс. Старовинний тяжкий віз із чотирма колесами, із варязьких часів, зберігся щасливо в багні в Озеберґ у Скандинавії. Подібні вози бачимо і на ілюстраціях літописів. Але в нас уживали й легких возів з двома колесами — як це було в степовиків — візник їхав тоді верхи конем.
Може, на означення такого воза вживали слова »кола« (колеса), — воно часто стрічається в літописах. Такі двоколісниці бачимо на картині половецького табору. Татарські вози називалися »теліги«. На обозові коні була назва — »підводні« (чи поводні) або товарні (1152 р.). Згадуються в літописах сумні коні: »Ізяслав бився над рікою Ніздою, і відняли від нього коні сумні«, — може, це слово утворене від »сума«, »сумка«, — себто торба, міх. Кожне більше військо мало свій окремий обоз.
Харчі звалися »брашно« (пор. борошно-мука). Певно приготовляли їх для походу зарання, бо нераз у степах не можна було знайти ніякої поживи. Данило перед походом 1255 р. уладив для війська лови: »Коли їхав до Грубешова, убито шість кабанів, він сам убив їх три рогатиною, а три його отроки, й дав він м’яса війську на дорогу«.
Коли харчів не було в обозі, висилали військо на »з а життя«, тобто — добувати поживу. Такі »зажитники« мали обов’язки теперішнього постачання. Князі пильнували, щоб військо населення не руйнувало. Володимир Мономах повчає синів: »куди ходите шляхами по землях своїх, не дозволяйте отрокам робити шкоди, ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні у збіжжі, щоб люди вас не проклинали«.
В означеному місці обоз спинявся — на це відомі були вислови: »стати товарами«, »поставити товари«, »стояти товарами«. Місце, де стояв обоз, звалося »товарище.« або »становище«. Вислів »поставити товари« означав упорядкувати, уставити обоз. Обозні вози, здається, уставляли надовкола, щоб забезпечити військо — так, як це пізніше робили запорожці, порядкуючи свій табір. Між возами ставили намети (шатра); »стати шатрами« означає те саме, що стати обозом. Шатро (давніше »шатер«) будували так, що посередині вбивали стовп і на ньому завішували шкіри, чи повстяні тканини. Хто хотів шатро завалити, мусів підрубати »шатерний стовп«. Якийсь рід шатра називався повстниця. Шатра князів бували розміром великі — в них відбувалися наради з дружиною, а то й більші бенкети. Коли обоз на якомусь місці мав залишитися довше, ставили тривкіші будови. Так 1116. р. Володимир Мономах підчас облоги Смоленська »почав ставити істбу (дім) у товарі своїм проти города«, — смоленський князь так налякався того знаку довгої облоги, що як-стій попросив мира.
В обозі військо пробувало перед битвою, тут воно озброювалося, з обозу виходило в бій і по битві знову поверталося до обозу. Біля обозу ставили все сторожу. Тут, залишалися, очевидячки, й люди, що були при підводах, конюхи і т. д. Не раз вороже військо, особливо кіннота, заганялася аж до обозу, й тоді треба було його боронити. Та рідко коли обоз міг устоятися, звичайно діставався в ворожі руки. У степу часом військо боронилося, заставляючись обозовими возами.
Коли обоз переносився на інше місце, то обозовище часом підпалювали. В 1159 р. »Ізяслав зрозумів підступ їх (берендичів), сів на коня й пігнав до їх товарів, побачив, що товарища горять, і вернувся назад«. В 1251. р. ятвя- ги »запалили колимаги, тобто стани свої«.
Без обозу виряджалося військо тільки на недовгі походи, нашвидку, де треба було несподівано заскочити ворога. Такі звичаї мав славний лицар Святослав Ігоревич; »ходив легко, як той пардус (леопард), возів за собою не возив, ні кітла, і шатра не мав, тільки підклад стелив і сідло в головах«. Іти в такий недовгий похід, нашвидку, без обозів, звалося »їхати із’їздом« (виїздом): »Нарадився князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців нашвидку, із’їздом, бо донесли їм, що половці близько на Татинці, на Дніпровому броді; і їхали із’їздом без возів« (1187. р.).
Похід. Коли полки з різних сторін уже позбиралися, починався похід. Гасло до походу давали трубами: »Ізяслав ударив у труби, скликав киян і пішов із Киева в похід із полками своїми«. (1150. р.). Як ворог був недалеко, то військо йшло відразу впорядковане. В дальші сторони полки йшли різними дорогами, тягнулися довгий час, пішки, на конях, возами, деколи річкою на човнах.
У поході важна була справа, чи дороги в доброму стані, чи військо скрізь вигідно може пройти. У ранні часи не скрізь шляхи були попророблювані. Коли Володимир Великий 1014. р. хотів податися на Новгород, видав наказ: »теребіть дороги, мостіть мости«. Видко треба було прорубувати ліс, щоби військо могло пройти. І переправи через ріки не були легкі. В зимі переправлялися по льоду. Не раз військо чекало довгий час, поки Дніпро не »установився«, тобто не замерз, щоб перейти на другий бік. Коли ж річка »розполонилася«, розмерзла, треба було спинити похід.
На ріках були відомі броди, де можна було ріку кіньми, чи возами переїхати. Такі бррди були навіть на Дніпрі, найважніші; в Зарубі, Витичеві й біля Хортиці »на протолчі«. Назва місцевостей Броди, Брідки, Брідок — указують на місця, де такі броди колись були.
На бродах не раз доходило до боїв, бо тут ставало військо й не допускало ворога до переходу. В 1151. р. біля Витечева на Дніпрі »почали битися в човнах за брід, Ізяслав. же не давав їм убрести«. Так само 1152. р. галицький князь Володимирко своїм військам боронив бродів на Сяні під Перемишлем. Часто йшла боротьба за перехід через Серет під Теребовлею та в околицях Микуликців.