На утримання війська назначували деколи податок грішми. Вже Олег мав настановити в Новгороді дань на варязьку дружину — 300 гривен річно. Коли 1018. р. новгородці хотіли підтримати Ярослава Мудрого в боротьбі з Святополком, »почали збирати скот: від мужа по 4 куни, від старост — по 10 гривень, від бояр — до 18 гривень, і привели варягів і дали їм скот«.
На військо йшла теж частина доходів з суду, т. зв. вири. Володимир Великий не карав розбійників смертю, а назначав на них грошеві кари: »війни багато, вира хай буде на зброю й на коні«.
Княжа дружина діставала на утримання й цілі городи та землі. Так було від найдавніших часів. Знаємо, що за Олега й Ігоря по більших городах сиділи »великі і світлі князі«, ватажки різних відділів варязького війська. Так само читаємо про Володимира Великого, що він з-поміж варягів »вибрав мужів добрих, розумних і хоробрих і пороздавав їм городи«. З доходів города і цілої округи утримувалися і князь і вся дружина. Так само було і в пізніших часах. Коли Данило 1234. р. зайняв Галич, »приняв землю галицьку й роздав городи боярам і воєводам, і було корму в них багато«. Проводирі бояр, вірних князеві і вищі військові старшини, що визначилися були в боях, діставали від князя в управу, різні городи з усіма доходами, — це була нагорода за їх заслуги. Але були теж маєтності, призначені на утримання тих військових частин, які князь старався мати все готовими до бою. Так галицький літописець під 1240. р. згадує, що Данило призначив »коломийську сіль«, тобто сільні джерела в околиці Коломиї »на роздавання оружникам«, тяжко-збройним відділам війська. Але могутній боярин Доброслав, що мав впливи на Покутті, спротивився княжій волі, роздав деякі волості чернігівським боярам, а Коломию дав двом »беззаконникам із мужицького роду«...
В який спосіб відбувалося надавання землі., про це літописи нічого ближче не говорять. Не знаємо, чи був при цьому який святочний акт, так, як це водилося в західній Європі при феодальних відносинах, не збереглося також із княжої доби ніяких грамот, якими надавали землі. В пізніших часах, у Галичині й у литовському великому князівстві в таких грамотах згадували заслуги боярина й зазначали, яка велика має бути служба, чи сам боярин має являтися на воєнний похід, чи привести зі собою кількох вояків.
Дальше військову службу почали нерозривно зв’язувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право до земельного наділу. Ця система давала державі користі, коли княжа влада була сильна. Князь міг покарати непослушного дружинника тим, що відбирав йому землю. Але ж, коли князь не мав авторитету, боярство намагалося використати становище й занедбувало свої обов’язки. Таке бачимо в Галичині в перших десятиліттях князювання Данила. Бояри відмовляються від послуху князеві й самі беруть провід у державі. Коли Данило раз перед походом скликав віче, на нараду прийшло всього 18 вірних »отроків«, молодших бояр.
Старша дружина й отроки дітські
Дружина поділялася на старшу й молодшу.
Старша дружина звалася інакше — перша, лучча, більша, або — великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники, найбільше впливові люди в громадянстві. Вони засідали в княжій раді, мали вплив на постанови князя, мали у своїх руках найвищі уряди. Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Коли ж цього не робив, старша дружина виявляла невдоволення. Князь Всеволод Олегович на старі роки »почав любити думку молодих і радився з ними; а ці почали завидувати й відказувати на дружину першу«. Святополк Ізяслович (1093, р.) »не порадився з більшою дружиною батька й дядька свого, а раду зробив із тими, що з ним прийшли« і под. У війську члени старшої дружини займали всі вищі місця, »держали воєводство«; — передусім до них належав найбільше впливовий уряд — тисяцького.
Другою категорією була дружина молодша, — отроки, дітські, боярські діти або просто молодь. Усі ці назви більш-менш однозначні: »дітський« у першому значінні означає »дитячий«* »отрок« тільки що немовля, — дитина, юнак.
Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів; у княжій дружині вона готовилася до військової служби. Отроки служили й при боярах і на княжому дворі. Літописи часто згадують, що князі мали довірених отроків або дітських. Найчастіше вживали їх до посилок, перевозити накази, листи і всякі доручення. Тим-то деколи отрока звали просто слугою. Підчас бою вони мали під опікою коні дружини. Так галицький літопис при описі ярославської битви 1245. р. каже, що в один якийсь час при князях »не було войовника, а були отроки, _що тримали коні«. Але ж, з другого боку, в поході на ятвягів 1256. р. Данило при своїм боці залишив »отроків оружних«. Отроки готовилися до бою під оком князів, а досвідченіші з них брали участь у легких походах, та роз'їздах. Особливо в походах на половців у передній сторожі виступає не раз ця »молодь«. Так 1149. р. князі »чорних клобуків (найманих половців) і молодь свою пустили наперед до Переяслава, а самі пішли своїми полками за ними«. Подібно 1160. р. князь Святослав »перебрав молодь і з берендичами та каєпичами пустив на половців«. У походах на степовиків особливо треба було виявити сторожкість, обережність і підприємливість — і це була найкраща воєнна школа для молодих. Князь Василько теребовельський задумував на чолі такого юнацтва вести широкі походи: »Скажу я братам своїм, Володареві й Давидові: дайте мені дружину молодшу, а самі бенкетуйте й веселіться — і подумав я собі, що піду на лядську землю в зимі й під літо, й заберу лядську землю«.
Молодшою дружиною звалися й менше заможні і визначні бояри, що не могли рівнятися з »великою« дружиною й вдоволялися нижчими становищами в дружині. Вони могли мати нижчі ступні в війську або були просто княжими слугами до всяких доручень.
Члени молодшої дружини могли згодом входити у склад »старшої« дружини, ставали »великими« боярами, діставали вищі уряди й под. Літописи дають на це деякі приклади. В 1169. р. князь Володимир Мстиславич зробив умову з половцями без відома старших бояр; коли вони про це довідалися, сказали: »Не підемо з тобою, ми про це не знали«. Тоді князь указав на дітських і сказав: »Це будуть мої бояри!« Бояри в Ростовщині 1176. р. відказували на князів Ростиславичів, що вони »пороздавали по городах посадництва руським (київським) дітським«.
Отроків згадують звичайно в невеликому числі: воєвода Янь мав при собі 12 отроків, при Данилі було їх 18. Раз тільки Святополк Ізяславич мав 700 чи 800 отроків, — може це не молодша дружина, а ціле військо.
Воїни
Поруч із дружиною другою формацією давнього нашого війська було загальне народне ополчення, що мало стару назву воїнів. Спершу вої не мали ніякої постійної організації. Як на країну напав ворог, уся людність хапала за зброю для оборони. І в такій формі місцевої самооборони воїни перетривали довгі часи. Але вже перші князі почали вживати до зорганізованих виступів народного ополчення. В походах Олега на Грецію 907. р., окрім варяг, тобто дружини, виступають і слов’яни з різних племен: словіни, кривичі, деревляни, радимичі, в’ятичі, поляни, хорвати, дуліби. Це ніщо інше, як народні вої. Так само Ігор до походу на Візантію 944. р. »почав збирати вої многі«, і варягів і військо різних племен. Грецький письменник Лев Діякон каже, що Святослав до походу на Болгарію зібрав »усю дорослу людність«. У літописах назва »вої« часом однозначна з військом узагалі. Але частіше ставлять воїнів супроти дружини, як окрему формацію. Так, 1015. р. бояри кажуть до князя Бориса: »це дружина батьківська в тебе та вої«.
До ополчення належала й міська людність і селяни - хлібороби, т. зв. смерди або чорні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на вік, без огляду на те, чи мав відповідну зброю, чи ні. Князь Всеволод підчас нападу половців 1078. р. »наказав збирати воїв від малого до великого«. В 1151. р. кияни заявили князям: »хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк (»хлуд«) у руки взяти; коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб’ємо«. І так пішли »один одного не залишаючи, всі з радістю за своїми князями і на конях, і піші, велика сила«.
Народне ополчення спиралося на територіальну систему. Населення з якоїсь округи збиралося в часі небезпеки на одному місці, звичайно в найближчому городі й там готовилося до виступу на ворога. Так, 1068. р., коли половці погромили князів над рікою Альтою, »люди київські прибігли до Києва, владили віче каторговиці, послали до князя й сказали: це половці порозбігалися по землі, дай, княже, зброю й коні, ми будемо битися з ними«. Така мобілізаційна округа звалася, здається, тисяча. Цю назву стрічаємо в літописах декілька разів, але немає докладного вияснення, що таке вона означала: чи була це тільки воєнно-оборонна територія, чи мала вона й ширше, адміністративне значіння. На чолі тисячі стояв тисяцький. Тисячі й тисяцькі згадуються в Києві, Вижгороді, Білгороді, Переяславі, Чернигові, Снові й Перемишлі. Були це або княжі столиці або сильніше укріплені городи. Відділи війська діставали звичайно назви від городів, як: кияни, переяславці, звенигородці, берестяни, володимирці, турівці, пиняни, галичани й ін.
Чи були які менші мобілізаційні райони, ніж тисяча, про це певно не знаємо. Уряд сотського вказує, що були якісь сотні, та чи це відділ війська, чи округа, рішити трудно. Деколи вживається й назва пол# на означення території, з котрої йшло ополчення, »вїдемо в сильний полк київський«, значить — у Київщину. Часом на чолі селянських відділів бачимо старостів, сільських старшин. З того можна б міркувати, що найнижчими територіальними одиницями в організації воїнів були села.
Учасники народного ополчення йшли на війну звичайно зі своєю зброєю, хоч би це були тільки дрюки, як це бачимо де в кого 1151. р. Але в разі небезпеки й князь був обов’язаний давати воям зброю зі своїх складів. Про це літопис оповідає під 1068. р., коли половці порозбігалися по Київщині, народ у Києві домагався у князя зброї і коней.