Реферат на тему:
В мирі та у війні з Польщею
Петро Конашевич Сагайдачний
Невдала боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Низ, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманували в ті часи: Гнат Василевич 1596—1597 р., Тихон Байбуза, представник поміркованої партії, що хотіла утримати військо в ладі, І598 р. противником його був Федір Полоус, з партії наливайківців.
Але незабаром на Польщу впали знову війни з усіх боків і козацьке військо найшло собі новий прибуток. Гетьман Самійло Кішка ходив 1600 р. з 4000 козаків на Молдову й під Плоєштами добув ворожі становища. Потім знову, 1601—1602 р. Кішка з 2000 запорожців подався аж на Лівонію, проти шведів. Там служба була дуже важка, бо край був зруйнований, села попалені, за харчі було тяжко, і дерева навіть не було; козаки не мали з чого ставити куренів, дуже гинули козацькі коні. В бою під Феліном 1602 р. від кулі поліг сам Самійло Кішка.
В 1604—1612 рр. козаки найшли воєнний хліб у Московщині. Із Димитрієм Самозванцем 1604 р. ходило під Москву 12000 козаків. Пізніше на поклик короля Жиґмонта в московський похід з’явилося 40000 запорожців, — трохи, що не з усім кошем із Запорожжя вийшли«. Гетьманував тоді Олевченко, а визначними старшинами були: Андрій Наливайко, Боришполець, Пісоцький, Старинський, Топига, Сидорко, Яцко й ин.
Під ім’ям козаків виступали тоді люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч із українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, москалі. В цій великій різношерстій масі, справжні старовинні запорожці творили тільки невелику частину. Як. війна скінчилася, ці тисячі війська залишились без ніякого утримання, без засобів прожитку. Тоді вони всі кинулися добувати собі хліба грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких своєвільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь як у ворожій землі. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було дати їм раду. Самоволя зростала все більше.
Всі ті розбої і насилля відбувалися під знаком козаччини, під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького. Хоч як відхрещувалися запорожці від компанії всяких свавольців, ці самозвані ватаги не переставали зватися козаками. Це, ясна річ козацькій славі незвичайно шкодило.
Що ця анархія та самоволя не опанувала й запорозького війська, в тому була заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, одного з найбільших організаторів українського війська.
Петро Конашевич Сагайдачний був з дрібного шляхетську роду в Галичині (з під Самбора). Вчився у славній на той час острозькій академії, потім пішов до запорозького війська. Брав участь у походах на Молдову 1600 р. й на Лівонію 1601 р. — отже пройшов воєнну школу під рукою Самійла Кішки. »Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність«, так пише про Сагайдачного один сучасник (Петрицій). А другий додає: » взагалі це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов перший, відходив останній, усе меткий, усе діяльний. У таборі був сторожкий, мало спав і не запивався, як воно водилося в козаків. На нарадах був обережний і в усяких балачках дуже маломовний« (Яків Собеський). Ці лицарські прикмети звернули на нього увагу запорожців. Сагайдачного вибрали гетьманом. Коли це сталося, не знаємо. Вперше як гетьмана його згадують 1616 р., але його діяльність сягає ще попередніх років.
На гетьманському уряді, який він держав десять років, Сагайдачний систематично переводив реорганізацію війська. Почав з тим, що очищував військо від всяких захожих елементів, що нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. В яку списав із поляками 1617 р., читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, вітам, бурмистрам, кафаникам. бакалезям, різникам, кравцям і іншим неосілим людям,а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, — наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо». Цей наказ він повторив і 1619 р. Саме військо мало бути списане в реєстр, його мали вести по військовому. Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали рушниці, не старосвітські луки; кожний козак мав теж свого коня. Заведено також тоді, здається, муштру і час від часу відбувався перегляд усього війська.
Дисципліну в козацьких полках Сагайдачний удержував дуже строгу, неслухняних карав на горло: «він був такий суворий, стримуючи козацьке своєвільства, що з найменшої причини проливав щедро їх кров». Ці реформи, очевидячки сильно зменшили число козаків. З тих 50—60000 людей, що звалися козаками, у війську Сагайдачного залишилася невелика тільки частина. І так підчас перегляду війська 1619 р. в реєстрі було всього 10600 козаків. Сагайдачний не легковажив собі тої козацької маси, що залишилася поза реєстром. Як що до чого, користувався й тими неправильними відділами, тим то в московській війні 1618 р. міг поставити 20000 людей, в турецькій 1621 р. — аж 40.000. Але ядром армії були реєстрові полки, дисципліновані, вимушрувані по-військовому, — вони надавали всьому війську тон і удержували його на вищому рівні організації та бойової здатності.
Сагайдачний знав, що без війни козаки не зможуть жити; плата була невелика і тільки воєнна здобич давала змогу прожити. Але він і розумів, що війна може бути успішна тільки тоді, коли її вести доцільно, з доброю організацією. Так він старався й особливо звернути козацькі сили до енергійної боротьби з татарами і турками. Для цього було потрібно більшого флоту і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок аж до 300. Під його особистим проводом ішли славні походи Чорним Морем на Крим, Малу Азію, а то й Царгород і ці походи розголосили козацьке ім’я по всьому світі. Війна з мусульманами (бусурманами) дала козаччині й моральні користі: козаки почували, що боротьба йде не тільки для здобичі, але і в обороні рідної країни, для її добра та слави. Це підіймало лицарського духа в війську, патріотизм і свідомість.
Зате ж Сагайдачний здержував козаків від війни з поляками. Сумний досвід рухів 1590 р. був осторогою, що козаччина ще до того не доросла, щоб повалити Польщу. Гетьман старався мирним способом полагодити всі непорозуміння з Річчю Политою і, як що до чого, йшов із військом на поміч королеві. Та це не була зрада інтересів козаччини й України. Сагайдачний за свої прислуги добував усе різні користі для війська. Переговорами довів до того, що поляки скасували наслідки баніції, що тяжила над козаччиною, дозволили, щоб козаки осідали по городах, признали окремий козацький присуд, привернули війську Терехтемирів і згодилися давати постійну плату. Так само й на політичному полі, Сагайдачний боронив прав українського народу і зумів добути для православних великі уступки (віднова православної ієрархії, що її король хотів скасувати). Аж під кінець життя, бачачи віроломність шляхти, гетьман зневірився у своїй політиці; розійшлись чутки, що він задумує якусь акцію проти Польщі. Але йому не стало вже життя, — він умер 1622. о. від рани, котру дістав від турецького пострілу під Хотином.
Десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом.
Під Москвою та під Хотином
Сагайдачний добув собі славу великого полководця у двох походах, у московському 1618 р. і в турецькому 1621 р.
В 1617 р, Польща почала нову війну з Московщиною і звернулася до запорожців по підмогу. Для Сагайдачного це не був відповідний момент: саме тоді він вів переговори з французьким послом Марконетом про утворення християнського союзу проти турків. Але, що на Москву вибирався сам королевич Володислав, він не міг відмовитися від походу, й дав свою згоду. Раннім літом 1618 р, як просохли вже степові дороги, козаки «нічого не чекаючи, приготовили собі поживу зі своїх нужденних худоб, забезпечилися воєнними риштунками» та пустими околицями рушили на московське пограниччя. Без труднощів добули город Ливні, тамошній воєвода попав у козацький полон. Кілька днів добували Єлець, сильний замок і аж приступом, що тривав кілька годин,, добули укріплення й вибили цілу залогу. Тут узяли в полон татарське посольство, що саме верталося з Москви, з великими гостинцями від царя для хана. Дуже завзяті бої йшли коло города Михайлова. Сагайдачний почав тут облогу як слід. Військо стало в сусідніх слободах і з трьох сторін брало мури, засипаючі фоси місцями приходилося до завзятої боротьби рукопаш, — противники кололи одні одних копіями й різали ножами. Козаків полягло до тисячі та город таки оборонився. Не вдався приступ і на Зарайськ. Зате козацькі ватаги запускалися далеко на всі сторони і знищили цілу околицю ріки Оки. Під Коломною козацьке військо добуло перехід через Оку, й під Москвою сполучилося з полками королевича Володислава. Запорозькі посли, під проводом Михайла Дорошенка, передали королевичеві добуті трофеї, а він за те переслав війську нову корогву й гетьманську булаву для Сагайдачного. Під самою Москвою прийшло до сутички запорожців із царською гвардією; у бій ходив і сам Сагайдачний. У боротьбі московському воєводі Бутурлинові видер із рук копія, ударив його булавою і звалив із коня. Але головному наступові на Москву 11. жовтня 1618. р. не поталанило; запорожці й так не брали у ньому участи, бо стояли в запасі й мали завдання пізніше атакувати відкриті брами петардами й добувати вулиці. При повороті Сагайдачний добув ще Калугу, а козацькі загони знищили всю сусідню околицю. Ця кампанія немало спричинилася до того, що Московщина мусіла скласти з Польщею мир.