В 1620 р. знову почалася війна з Туреччиною. Польський гетьман Жолкевський рушив проти турків на Молдову, але програв бій під Цецорою і сам поліг у бою. Поліг там і батько Богдана Хмельницького Михайло, що вийшов був на війну з відділом «українців», а сам Богдан дістався в турецький полон. Король покликав тоді на підмогу запорожців. Під Хотин над Дністром надійшла велика козацька армія, — 41520 козаків як записано у докладному реєстрі лід проводом Сагайдачного. Все це була кіннота з рушницями. Артилерія складалася з 22 пушок. Запорожці укріпилися в оборонному таборі. Турки обстрілювали їх артилерію й кілька разів робили дуже сильні наступи, але табору добути не могли. Запорожці знов робили випади зі своїх укріплень, доходили аж до турецьких шатер, знищили туркам пушки й придбали добич і забрали бранців. Боротьба тривала 39 днів. Війна не довела до нічиєї перемоги. Обидві сторони помирилися; у мирі турки обіцяли спиняти татар від нападів на Україну, зате поляки пообіцяли, що запорожці понехають походів на Чорне-море.
Хотинська кампанія придбала нову славу запорозькому війську. Козаки визначилися в ній такою відвагою й погордою смерті, що поляки не могли всьому цьому надивуватися. Один із сучасників, описуючи боротьбу малого відділу запорожців із турками, каже: «Ці люди значно перевищили славою спартан, тамтих було триста під Термопілями, козаки ж числом тільки шістдесят, у чистому полі стримали військо силою рівне Ксерксовому».
Куруківська війна 1625 р.
Після війни виринуло питання, що робити з великою масою людей, які брали участь у поході. Демобілізація не була легка, могла знову поширити самоволю. Сагайдачний старався зарадити цьому й подав польській владі виказ нагальних потреб запорозького війська. Передусім жадав він, щоб уряд визначив війську постійну плату 100000 злотих кожний рік. З цієї суми можна було утримати понад 20000 козаків, отже половину учасників хотинського походу. Щоб спинити козаків від насилля й реквізицій, він домагався, щоб влада визначила війську становища і «приставства» для відпочинку полків. При тому Сагайдачний жадав, щоб козакам вільно було пробувати не тільки в державних маєтках, але й у приватних. Для калік і нездатних до війни потрібна була окрема забезпека; гетьман просив, щоб побільшили козацькі маєтності в Терехтимирові, де був козацький шпиталь. Врешті домагався дозволу, щоб козаки могли найматися на службу чужим державам. Це був час тридцятилітньої війни, і з різних сторін, особливо з Австрії, йшли поклики до запорожців на воєнну службу; можна було пустити туди всяких охотників, що найлегше йшли на самоволю. Нарешті, щоб заспокоїти всіх, Сагайдачний жадав, щоб уряд полагодив українські релігійно-національні справи.
Але польський уряд відкинув майже всі домагання. Запорозьке військо мало бути зменшене на 2-3000 і пробувати тільки на Низу; не дозволено козакам пробувати по городах; король не згодився на висилку охотників за границю. Цілий демобілізаційний план Сагайдачного відкинуто.
Це мало дуже пагубні наслідки. Не було вже способу спинити козацьке військо від дезорганізації. Сагайдачний умер зневірений. По ньому гетьмани змінялися безнастанно: Олифер Голуб 1622—1623 р., Михайло Дорошенко 1623 р., Каленик Андрієвич, знову Дорошенко, потім Пирський і Марко Жмайло, 1625 р. Це були кандидати різних партій, зі «старинних» запорожців і зі своєвільних, але всі вели справу по тій самій лінії, шукали змоги утримати військо давніми його «промислами», а всі розпорядки влади обминали. Миру з турками й татарами ніхто не старався вдержати. «Знаємо, що король уклав згоду з турецьким султаном, але не ми» — таку різку відповідь дістав від запорожців королівський посланець. Походи на татар і турків, полем і морем ішли з іще більшим завзяттям, ніж давніше.
Це привело знову до гострого напруження між Туреччиною й Польщею. Турки загрожували війною. Польща мусіла вирішити козацьке питання. Цим разом польський уряд рішив збройною рукою приборкати козаків. Гетьман Конєцпольський вирушив із військом у Наддніпрянщину 1625 р.
Козаки до війни не були готові. Всього запорозького війська рахували тоді на ЗО тисяч, але воно було порозкидане по різних місцях. Тільки частина була по городах: так у Каневі — коло 3000. в Черкасах — 2000; трохи запорожців пішло було на море, інші були на засідках на Низу. На вістку про польський похід, гетьман Марко Жмайло рушив із Запорожжя з артилерією, щоб зустріти поляків на волості, серед городів, де козаччина була численніша. До нього поспішали городові полки у воєнному порядку, під охо - ропою таборів. Козацька армія укріпилася спершу над рікою Цибульником — досі залишилася там назва Табурище, в місці, де стояв козацький табір. Поляки почали обстрілювати з гармат козацькі позиції. Козаки пробували відбити наступ і самі почали атаку; спершу рушила кіннота, за нею піхотинці. Але поляки показалися сильніші, запорозьке військо мусіло уступати і вночі перейшло далі на південь, на урочище Медвежі Лози, над Куруковим Озером (тепер Круків, напроти Кременчука). Тут козаки зайняли старе городище й укріпили його табором із возів, роями й шанцями. Приступу до цього становища боронили три застави,, чи шанці на шляху, яким ішло польське військо. Поляки добули ці передні укріплення й почали наступ на козацький табір 31 жовтня. Але козацьке військо з-поза шанців відкрило сильну стрільбу; багато польської кінноти лягло на місці, навіть кілька старшин, військо мусіло відступати. Не вдалася і друга атака. Польське військо було в тяжкому становищі, в степу не було харчів, починалася зима й Конєцпольський вирішив піти з козаками на переговори. Запорожці також зазнали значних утрат (коло 8 тисяч людей) і погодилися на мир. У куруківських переговорах постановлено, що козацький реєстр буде мати тільки 6 тисяч козаків, що старшого буде затверджувати коронний гетьман, що без дозволу польської влади, козаки не ходитимуть на татар і турків, що будуть стримувати самоволю і т. ін.
Реєстрові й випищики
Куруківська війна принесла основну зміну в організації козаччини: козаки погодилися на 6-тисячний реєстр. Польський уряд здавна змагав до того, щоб козацьке військо списати у реєстр і щоб мати над ним контролю. Але козаки ніколи не хотіли допустити до такого обмеження, раз-у-раз домагалися щоб військо залишилося в повному числі. Особливо Сагайдачний своєю зручною політикою все вмів оберегти військо перед урядовим списом. Але тепер, у скруті й небезпеці, козаки мусіли погодитися на реєстр.
На Курукові козаки обрали за гетьмана Михайла Дорошенка (діда гетьмана Петра Дорошенка). Це був козак зі школи Сагайдачного, чоловік відважний, хоробрий, залюбки сам ходив у бої, добрий старшина й організатор. У хотинській кампанії був полковником, потім двічі його вибирали гетьманом, тепер утретє держав гетьманську булаву, 1625—1628 р. Дорошенко відразу взявся складати приписовий реєстр. Не було воно легке з 30—40 тисяч війська вибрати шість тисяч реєстрових. Він пішов слідами Сагайдачного й до реєстру брав передусім заможних »статечних« козаків, що мали свої землі й не рвалися до своєволі. Це заможне козацтво не бажало боротьби з поляками, бо така війна у своїх наслідках найбільш дошкулювала осілим хліборобам; вони воліли уладнати непорозуміння з урядом у мировий спосіб і тільки в крайній потребі повставали в обороні своїх вольностей.
Реєстрове військо дістало осідок на волості, тобто замешканих околицях, а саме в королівських маєтностях, городах Чигирині, Черкасах, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі. Тим то їх звали городовими козаками. На Запорожжі, на коші, мала пробувати тільки залога 1000 людей з усіх полків. Дорошенко старався всіма силами, щоб поставити реєстрові полки на вищому рівні, зорганізувати їх та вирядити як найкраще. Його листування з польською владою відноситься тільки до військових справ. Він пише про більшу плату для козаків, про добрі становища для полків, про те, щоб реєстрові могли проживати у приватних. маєтках, про сукно на вбрання, зброю, коні; дуже дбає про артилерію, домагається доброго місця для неї, просить порох, кулі, ґноти, жадає вищої платні для писаря, хоружих, довбушів, пушкарів, фірманів, усяких ремісників військових; не забуває і про і козацькі вдовиці, силкується оборонити їх перед утиском урядовців і дати їм забезпеку. Та притім він дбав про дисципліну в війську й рішуче виступав проти всякої самоволі.
Але утворення 6-тисячного реєстру не заспокоїло запорозького війська, навпаки — внесло між козаччину велике роздратування. Поза реєстром залишилося більше ніж 20 тисяч козаків. Ці випищики (виписані з війська) залишилися без прав і без засобів до життя. Їм не вільно було зватися козаками, вони не «мали права творити військових відділів, вибирати собі старшини, вони не підлягали козацькому присудові, їм не можна було навіть проживати, на «волости». До того ж між ними була не сама тільки голота, пройдисвіти з різних сторін, своєвольці. Між випищиками було немало людей, що довго служили у війську, відбували різні воєнні походи, мали свої заслуги. Вони в нічому не стояли позад реєстрових. А проте до реєстру не могли ввійти, бо реєстр був замалий. А часто й тому, що помірковані й статечні реєстровці неохоче допускали до себе буйних і неспокійних людей. Для випищиків залишалися тепер два шляхи: або кинути шаблю, осісти на місці й піддатися під панську, чи міську владу, або покинути все та іти на Запорожжя, шукати прожитку в запорозьких степах і лугах. Більша частина вибрала другий шлях. Запорожжя знову зароїлося від людей, Січ вбилася в силу, набрала значіння, стала осередком незалежного козацтва. Невелика залога реєстрових, що стояла на коші, не могла дати їм ради. А втім і реєстрові співчували своїм недавнім товаришам. Військовий лад на Січі не занепадав, а підіймався, бо й людський матерія л був добрий і траплялася талановита старшина. Жили тут і розвивалися й національно-політичні думки, бо запорожці не потрібували ховатися з ними перед владою. Головне бажання запорозьких козаків було — скасувати реєстрову ординацію, привернути військові вольності всій козаччині й осередок козацької організації перенести з волості на Запорожжя.