РЕФЕРАТ
на тему:
«Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність»
Автор: Ястребов Руслан,
учень 9-Г класу
Керівник: ІвковаВалентина Петрівна,
вчитель німецької мови
Спеціалізована школа № 197
ім. Д.О. Луценка м.Києва
КИЇВ - 2009
Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції. Діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території.
За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. До західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід додати також українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Болгарії, Югославії, Австрії, Німеччині, й етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.
Найдавніша українська діаспора у Болгарії (близько 5 тис. осіб). Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст. — ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов. Сучасна українська діаспора, яка виникла в результаті дії ряду соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, мала заробітчанський і політичний характер. Безперечно, український міграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ–ХХ ст. Як відомо, умовні хронологічні межі першої української міграційної хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – час між двома світовими війнами, третьої – період після Другої світової війни, четвертої – з 1990-х років ХХ ст. по нинішній час.
Під час першої української еміграційної хвилі у 1888 р. у Софію приїжджає Л. Драгоманова, яка одружилась з болгарином І. Шишмановим. У 1889 р., на запрошення болгарського уряду, до Софії з Женеви прибуває М. Драгоманов – відомий європейський учений і політичний діяч, висланий за межі Російської імперії без права повернення за свої політичні переконання. Якщо умовно припустити, що Л. Драгоманова поклала початок „шлюбній” українській еміграції, то її батько, М. Драгоманов (1841–1895), був, безумовно, у Болгарії представником першої хвилі української політичної еміграції. Так склалося, що родина Драгоманових у Софії стала культурним осередком, до якого тягнулася молода болгарська інтелігенція, яка почала активно формуватися після визволення Болгарії з-під турецької залежності. Тільки один приклад: музичне товариство, створене Л. Драгомановою, стало основою для створення консерваторії у Софії. Міністр освіти Болгарії І. Живков, який запросив М. Драгоманова на посаду ректора Софійського університету, котрий тільки-но створювався, сам мав лише середню освіту. Однак М. Драгоманов відмовився від такої посади, мотивуючи тим, що першим ректором першого болгарського університету має бути болгарин. М. Драгоманов був призначений професором історико-філологічного відділення Вищої школи і читав курс історії східних та північно-західних народів.
Видатний український вчений М. Драгоманов, визнаний одним з кращих представників Київської історико-філологічної школи, своєю самовідданою працею у Софійському університеті (1889–1895) виховав плеяду учнів і послідовників, які з часом стали золотим фондом болгарської науки. Серед них – відомі болгарські вчені-історики, мовознавці, літературознавці, етнографи, фольклористи та вчителі. Наприклад, професора Софійського університету І. Шишманова (1862–1928) вважають найталановитішим учнем М. Драгоманова, бо саме він зорієнтував Шишманова до вивчення етнографії. Стаття Шишманова „Значення і завдання нашої етнографії” (1889) стала програмною для багатьох поколінь болгарських учених і, разом з тим, засвідчила, що І. Шишманов засвоїв метод дослідження, переданий йому М. Драгомановим.
Завдяки українському вченому, який створив свою школу, І. Шишманова, можна вважати послідовником Київської історико-філологічної школи. Він не тільки творчо засвоїв порівняльно-історичний метод, започаткований ученим світового визнання М. Максимовичем, а й вийшов на створення власного методу у літературній історії – психосоціологічного. Доцент Л. Терзійська у статті „Драгоманов – професор Софійського університету” (2003) розкриває його багатогранну діяльність у цьому вищому навчальному закладі від викладацької та науково-дослідної роботи – до активної участі в організації університетського навчання (навчальні програми, створення каталогу для студентської бібліотеки, участь в обговоренні проекту самої бібліотеки) та становленні першого болгарського університету.
Отже, ім’я М. Драгоманова пов’язане з історією першого болгарського університету і з першими кроками сучасної болгарської науки. У Софійському університеті він створив свою школу і підґрунтя для нового порівняльного методу, тоді зовсім невідомого болгарській науці
Щодо другої хвилі, то тут теж помітні переваги просвітницької ролі українців завдяки іншому видатному українцеві – М. Паращуку (1878–1963). Відомий український скульптор, учень Огюста Родена, один з авторів пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, М. Паращук прибуває до Софії в кінці літа 1921 р. як представник Міжнародного Червоного Хреста. Обставини складаються так, що він залишається в Софії до кінця свого життя.
Внесок М. Паращука як митця у болгарську культуру – безцінний. Академік, архітектор Цолов вважає, що він заклав основи архітектурної скульптури в Болгарії. Роботи його у Софії прикрашають фасади таких чудових споруд, як народна бібліотека „Кирило і Мефодій”, ректорат Софійського університету та інші. Він є автором зодіакальногогодинника у Болгарському національному банку, його витвори можна побачити у фойє Військової академії, у колишньому будинку профспілок „Георги Димитров”, у музичному театрі „Стефан Македонски”, у театрі „Зад канала”.
М. Паращук є автором пам’ятника М. Драгоманову у Софії. Його вважають одним з найвидатніших портретистів Болгарії. Міст дружби „Русе-Гюргево” на Дунаї привертає увагу своїми порталами і головами орлів, що прикрашають споруду по всій довжині. Це теж творіння митця. У Бургасі зачаровують його пластичні прикраси на фасаді Торгово-промислової палати, у Варні – Будинку пошти. Роботи М. Паращука можна побачити у Провадії, Пернику, Сапаревій бані, Кирджалі. Окрім професійної діяльності, він приділяв багато часу громадським справам. У Софії, а також у містах Варна, Русе, Слівен М. Паращук організовує культурно-просвітні товариства „Громада”, українські бібліотеки, читальні, самодіяльні хори та інші колективи.
На початку буремного ХХ ст. у Софійському університеті працюють викладачі, українці за походженням, які роблять значний внесок у вивчення українсько-болгарських і болгарсько-українських зв’язків. Серед них – такі вчені, як І. Кондратенко, М. Попруженко, Д. Шелудько та інші.
Якщо у першій українській еміграційній хвилі домінувала наука, на чолі якої був М. Драгоманов, то у другій – мистецтво, у першу чергу в особі М. Паращука. Йогозаслугипередболгарськимнародомвідзначенопосмертноорденом „КирилоіМефодій” першогоступеня. Окрім М. Паращука, в цей же час у Софії працювали інші українські художники: М. Ростовцев – художник, викладач Художньої академії, Є. Ващенко – художник Кооперативного театру, В. Лазаркевич – художник-ілюстратор, М. Малецький –реставратор.
Третя українська еміграційна хвиля у Болгарії отримала назву „шлюбної”, тому що, у своїй більшості, громадяни України прибули сюди після одруження з болгарськими громадянами, які працювали або навчалися в українських вузах. Перша особливість її та, що переважно в ній знову була інтелігенція, а друга – мовою міжнаціонального спілкування була російська, що відповідало духові того часу. Заради справедливості потрібно зазначити, що український дух у Болгарії у цьому проміжку часу підтримували, перш за все, болгарські вчені, письменники, перекладачі, що, у свою чергу, заслуговує спеціального дослідження.
Четверта українська еміграційна хвиля у Болгарії має той самий відтінок, що і третя, – „шлюбний”. Внаслідок економічних і політичних причин Болгарія не стала привабливою дестинацією для заробітчан з України, тому, якщо такі факти і мають місце, вони не носять такого масового характеру, як у Греції, Італії чи Іспанії та в інших європейських країнах. У вищих навчальних закладах Болгарії навчаються студенти й аспіранти з України. Здебільшого – це українці болгарського походження, стипендіати болгарського уряду. На період четвертої еміграційної хвилі припадає відкриття у травні 1993 р. Посольства України у Софії. Із серпня 1994 р. по квітень 2001р. в Болгарії виходила приватна двомовна газета „Украйна прес” (видавець – В. Жуківський, журналіст, що проживає у Софії з 1978 р.), яка разом з офіційним щомісячним бюлетенем „Україна”, котрий видавало посольство з 1993 р. по 1997 р., інформувала українську громаду Болгарії про події в Україні. Зараз єдиним виданням, яке інформує про Україну та діаспору, є приватний сайт „Украински вести/Болгарські вісті” (http://www.ukrpress.bol.bg/), створений у червні 1998 р. В.Жуківським.