Однак перемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але й зовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозі була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і у відношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету і завдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змогли стати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партії і не відігравали самостійної ролі. [14, с. 82-85]
Партія поміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолила революцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції. Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду з монархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., Антоніо Грамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна... політика, яка проводилась правими п'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальше підкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтської експансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, які здавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрної революції [5, с. 199 - 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (в Папській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно - демократичний характер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно – буржуазніелементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії не пов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазія відносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних сил революції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію.
Досвід цієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапів боротьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революція розхитала устрій феодально - абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії по капіталістичному шляху.
Революцію 1848 - 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення яких об'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання Пія IX на папський престіл являлось початком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і Карл Альберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямку історіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованих лібералів.Після придушення революції відомі демократичні діячі - Дж. Мадзіні, Ф. Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі - опублікували спогади, статті і нариси.
Один з відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь в революції 1848 - 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи. Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ, але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його дати реформи і робити поступки.
Буржуазна революція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували свої далекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичні сили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності. Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, острові Сицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху були дезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси і готувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованих лібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто з поміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбувалась внутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятись до політики п'ємонтських поміркованих лібералів.
Окрім того, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключенням Сардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотів були кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався. Австрійські війська, крім Ломбардо - Венеціанської області були розміщені в північній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французький гарнізон.
Погіршилось матеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчували фінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення. Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод. Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели до збільшення безробіття.
Ці обставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднання Італії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилось першочерговою історичною задачею.
В об'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частина дворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в систему капіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, який прагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапору боротьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революції відіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саме такий характер носила революція в Італії 1848 - 1849 рр. і мала ряд, як негативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення до незалежності, свободи, об'єднання.
Висновки
Революція 1848—49 рр. в Італії - буржуазна революція, в завдання якої входили ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості і гніту іноземця (австрійського), створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень — серпень 1848 р.) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Вона виступала під гаслами звільнення і об'єднання країни «зверху» довкола Савойської династії або римського папи Пія IX.
Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 р. в Палермо (Сицилія). У лютому — березні 1848 р. в Королівстві обидвох Сицилій, Сардінському королівстві, Великому герцогстві тосканському і Папській державі були проголошені помірні буржуазні конституції; у ряді держав утворилися конституційні уряди. У березні 1848 р., в результаті народних повстань, скинули австрійське іго Ломбардія і Венеція (у Венеції 22 березня була проголошена республіка), в герцогствах Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. У обстановці стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Проте пораженська тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення, викликана корисливими династичними цілями, а також страхом перед назріваючою народною війною, ослабила табір революції, що у свою чергу дало можливість підняти голову внутрішньої феодально-монархічної контрреволюції. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцой (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, що повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів.
Восени 1848 р. розвернувся другий етап революції, що ознаменував вищий рівень її розвитку. Його очолили буржуазні революціонери-демократи (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді і ін.). Вони висунули програму демократичного перетворення і об'єднання країни «знизу», що передбачала розгортання народної війни проти Австрії і скликання Всеіталійських засновницьких зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії; мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки.
Опорними центрами революційної боротьби, що поновилася, стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а з листопада 1848 р. — Папська держава. 16 листопада 1848 р. в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849 р. була проголошена Римська республіка. На чолі неї встав Тріумвірат (з березня ним керував Дж. Мадзіні).
Соціально-економічне законодавство Тріумвірату (найбільш прогресивне часів революції) відображало в певній мірі вимоги соціальних прошарків, що були надійною опорою республіки. Враховуючи інтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлене на розвиток торгівлі і ремесла, чому повинні були сприяти відміна податків, що сковували їх, і звільнення крамарів від сплати заборгованості казні. З метою поліпшення життєвих умов бідноти були встановлені тверді ціни на сіль, прийняті заходи по організації суспільних робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки були переселені в реквізовані церковні будівлі. Найбільш важливим був закон, що передбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної її частини у вічну оренду бідному селянству. Це була єдина спроба впродовж всієї революції відгукнутися хоч би декретом на потреби селян. Нарешті, особливим законом було забезпечено озброєння народу для боротьби з інтервентами . Проте прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість в боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженість демократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані і Венеціанській республіці. Тосканський тріумвір (Ф. Гверрацци і ін.) не зважився офіційно проголосити республіку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани з республіканським Римом, аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д. Манін і ін.).