Душею повстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К. Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.
20 березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною. 20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі. Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях про перемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради до перемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 - 185].
22 березня муніципалітет Мілану оголосив себе тимчасовим урядом. Голова був обраний Казатті. Цей уряд складався із поміркованих лібералів, сюди був включений один демократ - Чезаре Корренті. Героїчна боротьба народних мас, яка ввійшла в історію, як «п'ять днів Мілана», перетворилась у відхід військ Радецького.
Перемога міланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Ця перемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма і Модена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.
Майже по всіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на яких висувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільше остерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою в Ломбардо - Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту, щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 - 194].
В ті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натиском народних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. 19 березня, як тільки в Флоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великий герцог Тоскани Леопольд II 21 березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільних підрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участі Папської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої війська змушений був вислати і Фердинанд II -король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію для придушення революції[24, с. 105 - 108].
В Ломбардії відбувалась боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Але в середині демократичного табору почались розбіжності. Катансо і Феррарі пропонували організувати боротьбу за скинення управляючих поміркованих і захоплення влади демократами [23, с. 270-272].
Тимчасовий уряд, знаючи про слабкість демократів, розумів, що вони не зможуть завадити заходам по прискоренню приєднання Ломбардії до П'ємонту. Тому була прийнята постанова про плебісцит по питаннях приєднання.
У Венеціанській області в квітні - травні 1848 р. склалась складніша ситуація, ніж в Ломбардії. В період березневої революції в провінціях області були створені місцеві тимчасові уряди, які були перетворені в департаментські комітети. Для посилення зв'язку з провінціями і для підготовки виборчого закону, Тимчасовий уряд Венеції вирішив скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція повинна була відіслати трьох представників. На засіданні Консульти скликаному 8 квітня, була видна різнобічність.
Представники провінцій, стурбовані натиском австрійської армії, висловлювались за приєднання до П'ємонту, проти цього був Тимчасовийуряд.
В період першої фази війни активізувались реакційні сили в Папській області, де весною 1848 р. не стихали голодні бунти. Вони прагнули нанести удар національно - визвольному руху, вимагали, щоб папа Пій IX виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольної війни.
В цій обстановці Пій IX 29 квітня виступив в консисторії із зверненням, в якому заявив, що солдати Папської області були відправлені до кордону тільки для захисту цілісності володінь святої церкви [11, с. 108].
Такий поворот в папській політиці викликав хвилювання в Римі і в провінціях. 4 травня 1848 р. він призначив новий уряд, який формально очолював кардинал, але основну роль в ньому відігравав поміркований ліберал Теренціо Маміані.
Після проголошення конституції в Королівстві Обох Сицилій в окремих провінціях його континентальної частини не стихали селянські виступи. В місті Неаполь розповсюдились говірки, про те, що король збирається арештувати депутатів. Ініціаторами повстання були демократичні сили - ремісники і дрібна буржуазія. Після перемоги над повсталим народом Фердинанд II призначив нове управління і розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до політичної кризи монархії Бурбонів. Реакційний переворот в Неаполі і антинаціональні виступи Пія IX позитивно позначились на моральному становищі п'ємонтської армії [15, с. 211 - 213].
Асамблея Венеції, яка зібралась 3 червня в становищі тривоги, прийняла рішення про приєднання Венеції до П'ємонту. Багато республіканців виступили проти цього приєднання. За швидке приєднання до П'ємонту було подано 130 голосів, проти -3.21 червня 1848 р. повернувся в Італію із Південної Америки Джузеппе Гарібальді. Король і його міністри віднеслись до Гарібальді з недовірою і не прийняли його пропозиції. Після цього він негайно виїхав в Мілан і запропонував свої послуги Тимчасовомууряду Ломбардії. Цей уряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати декілька волюнтариських відділів, але воєнний міністр Собреро всяко намагався завадити створенню армії під командуванням Гарібальді. Відправившись до Бергамо Гарібальді поповнив партизанській загін, який досяг 3700 чоловік, і готувався виступити проти австрійців. Але в той час Гарібальді отримує розпорядження із Мілана про повернення назад і приєднання до п'ємонтської армії. Боротьба за Мілан відбувалась всього декілька годин. Карл Альберт вирішив капітулювати 4 серпня.
6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив в Мілан, а через три дні було підписано перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» за іменем начальника генерального штабу п'ємонтської армії. П'ємонт мав відізвати свої війська із міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також із герцогств.
Гарібальді не визнав перемир'я, він 13 січня випустив прокламацію, в якій обливав позором Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардії партизанську війну і податись в Альпи. Однак невелика кількість партизанського загону не змогла встояти проти 15 тисяч австрійських військ, Гарібальді змушений був зупинити боротьбу і відступити в Швейцарію.
В зв'язку із припиненням Карлом Альбертом війни, проти Австрії відбувались масові невдоволення, це все призвело до краху ілюзій «альбортизма», це розсіяло віру в те, що п'ємонтська монархія сприяла визволенню Італії від іноземного гніту.
Повстанські настрої були присутні і в Ліворно на захист священика Гвацці, який давав демократичні проповіді. Саме з повстанням в Ліворно почався новий період італійської революції, який призвів до утворення демократичних урядів в Тоскані і Папській області. Це був час, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний, партія поміркованих лібералів розкололась.
Бурхливі і драматичні події відбувались в кінці літа і на початку осені1848 р. в Папській області. Невдачі на австрійському фронті викликали незадоволення народних мас, які були обурені антинаціональною політикою Пія IX, яка призвела до поразки на фронті війни. В Римі і в провінціях збільшилась кількість демонстрантів, які вимагали участі Папської області у війні проти Австрії[10, с. 113 - 115].
Щоб позбутись лібералів, папа призначив новий уряд на чолі з П. Россі, що стояв при владі, придушував демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькі палати. 15 листопада його було вбито. На другий день у Римі відбулись масові народні демонстрації. Спроби Пія IX спертись на найману швейцарську гвардію були марними — населення міста повстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства з поміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік із Рима у фортецю Гаету.
У демократичних клубах, що відкрились в місті, популярний серед римської бідноти ремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республіку відкрито висловлювався Гарібальді, який прибув у Папську область із своїми легіонерами. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального і таємного голосування вибори до римських Установчих Зборів. Причому, саме на пропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади й проголосити республіку [8, с. 92 - 95].
Республіку було урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні народу. Над Кантонієм замайорів національний червоно - біло -зелений прапор. Після цього були проголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майна католицьких орденів та монастирів включаючи землі, знищення політичних привілеїв духівництва, скасування інквізицій і церковних судів, запровадження прогресивно -прибуткового податку.
Після створення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані. 31 січня 1849 р. герцог Леопольд II утік із своєї столиці -Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цей зрадницький крокскинули герцога й проголосили «народну владу» - тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Були призначені вибори до Установчих зборів. Розпочалась агітація за проголошення республіки й злиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеної Мадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку [19, с. 175 - 177].
Події в Римі і Флоренції справили величезне значення на все населення Апеннінського півострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьби за Ломбардію і Венецію.
Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.
Після поразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зважився на відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор -Емануїл II не тільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити в П'ємонті революційний рух [20, с. 53 - 55].