Під впливом подій в Папській області посилились ліберальні і патріотичні рухи також в Сардинському королівстві (П'ємонті). Тут виникла гостра політична ситуація, в час якої протидіяли два табори: з одного боку -реакційні сили, противники якихось реформ, очолювані міністерством закордонних справ Солано делла Маргарітта; з іншого боку - ліберальний фронт, якого підтримували демократичні сили. Видатними діячами поміркованих лібералів були Чезаре Бальбо, Массімо д'Адзельо, Камілло Кавур. Активну роль відігравали і буржуазно - радикальні діячі такі, як Лоренцо Валеріо і Анджело Брофферіо.
Протягом вересня і жовтня 1847 р. в містах Сардинії відбувались багаточисельні гучні демонстрації. 29 жовтня король Карл Альберт змушений був погодитись на проведення реформ. Основними із серії реформ були наступні: гласність у судовій справі, введення виборчих муніципальних рад, обмеження прав міліції, пом'якшення цензури [11, с. 105 - 108].
Патріотичний рух розповсюдився і в Королівстві Обох Сицилій. Буржуазія прагнула реформ і хотіла позбавитись деспотичного режиму. Значний вплив на розвиток подій в цьому королівстві справляли представники радикальної буржуазії, які вважали, що без повстання не можна буде добитись ніяких змін в області. На Сицилії користувались впливом демократи - прибічники Мадзіні. В Неаполі і в провінційних містах королівства існували таємні гуртки і товариства різних політичних відтінків [12, с. 192-194].
У вересні 1847 р. патріоти в містах Мессіна і Реджоді - Калабрія підняли повстання. Управління Фердинанда вчинили жорстоку розправу над повстанцями. Іх судили військові суди і 47 чоловік були розстріляні.
До осені 1847 р. Італія була розділена на дві частини: ті області, які провели деякі реформи і ті, які прагнули зберегти абсолютиський режим. В цьому становищі виник міф про Пія IX, як визволителя Італії. 8 вересня 1847 р. Мадзіні написав відкритого листа Пію IX, яке майже три місяці розповсюджувалось в списках по руках, потім був опублікований. Мадзіні закликав священиків повстати за об'єднання і незалежність Італії, і проголосив нову еру - прогресу і справедливості [15, с. 211 - 215].
Гарібальді також був задоволений реформами Пія IX. Незалежно від Мадзіні він разом зі своїм другом Ф. Анцані написав із Монтевідео папському представнику в Ріо - де Жанейро листа, в якому запевняв, що цілий Італійський легіон готовий до боротьби за справу Пія IX, щоб бути співучасником його визвольної місії.
Події в Італії у 1847 р. привернули увагу політичних кіл Європи. В 1847 р. визвольний рух набув нечуваного розмаху. Ініціатором і гегемоном руху була буржуазія, вона являлась тією верствою за якою йшли й інші суспільні сили. На першому етапі буржуазія домоглась тільки адміністративних реформ. Всі проведені в 1847 р. реформи були в інтересах буржуазії. Якщо говорити про роль буржуазії в національно - визвольному русі, то слід сказати, що вона в Італії ставилась на ряд вище від інших верст через своє багатство, особливо завдяки розвитку промисловості і торгівлі. Як і в Європі, так і особливо в Італії криза 1847р. являлась передвісником революції, а ліберальне і патріотичне повстання цього року підготовляли її. Ці рухи і реформи показали, що народ не хоче жити по - старому.
Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії.
Перші дні 1848 р. віщували наближення революційного вибуху в Італії. Революція почалась в областях, де свавілля влади і гніт народних мас був найбільше сильним, зокрема, в Ломбардо - Венеціанській області і в Королівстві Обох Сицилій. Населення Ломбардо - Венеціанської області потерпало не тільки від політичного свавілля, але й від податкового гніту. Податки накладались на хліб, м'ясо, а також на тютюн і вино. Головнокомандуючий австрійськими збройними силами в Ломбардо -Венеціанській області фельдмаршал Радецький, який володів диктаторською владою, по - суті, перетворив цю область у велику тюрму. Майже за кожним будинком італійця слідкував австрійський шпигун. 82 - річний солдат Радецький намагався «кров'ю і залізом» тримати народ в повинностях [5, с. 224 - 226].
В Мілані революційні виступи почались з бойкоту. Щоб нанести ущерб Австрії, яка отримувала великі доходи від тютюнової монополії, ніхто з італійського населення Мілана не курив. З січня італійській поліції і офіцерам була видана більша кількість сигар і наказано ходити по вулицях і демонструвати куріння. Однак, ці дії зустріли опір від італійського населення. За наказом Радецького на натовп кинули кавалерію. В результаті 6 чоловік було вбито і більше 50 поранено. 18 січня у Венеції були арештовані діячі визвольного руху Даніеля Манін і Цвіколо Тонназео. Події в Ломбардо - Венеціанській області викликали хвилю протестів і демонстрацій всіх італійських областей, вони дали поштовх новому піднесенню патріотичного руху. Свого значення набуло повстання в столиці Сицилії -Палермо, де виникли таємні гуртки - демократів, лібералів, однак ці таємні гуртки довго не існували, адже були розігнані кавалерією фельдмаршала Радецького.
Повстання в Палермо виявилось першою революцією 1848 р. в Європі.
Героїчна боротьба погано озброєних повстанців, яких атакував міцний королівський гарнізон, їх перемоги, викликали захоплення у всіх італійськихобластях та в інших країнах Європи. Революція в Сицилії дала поштовх для розгорнення революції не тільки в іншій частині Італії, але і всій Європі.
Революційна ситуація в Сицилії швидко донеслась до Неаполя і сприяла повстанню в континентальній частині королівства. Всього через п'ять днів після початку повстання в Палермо - 17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, розташованого неподалік від Неаполя. Фердинант II, щоб заспокоїти повсталих вирішив зробити деякі поступки. 18-20 січня він видав ряд декретів про надання Сицилії обмеженої автономії, розширення прав провінційних рад, амністії політв'язням [11, с. 107 - 109].
25 і 27 січня в Неаполі відбувались бурхливі демонстрації, на яких виносились вимоги надання конституції. 29 січня був опублікований декрет про «дарування» конституції. Ця конституція носила досить поміркований характер. Події в Неаполі викликали захоплення патріотичних кіл в Сардинському королівстві. В перших числах лютого в Турині і Генуї відбулись бурхливі демонстрації [17, с. 129 - 132].
Конституція Сардинського королівства, опублікована 5 березня 1848 р. носила досить поміркований характер і була складена за зразком французької конституції 1830 р. Після проголошення конституції в двох італійських королівствах, герцог Тоскани Леопольд II не міг протистояти народному повстанню. Особливо сильним було повстання в Ліворно, де великим впливом користувались республіканці, російський консул А. Гверацці повідомляв про багаточисельні «анархічні демонстрації», які відбувались періодично; демонстранти проголосили: «Ми вимагаємо зброї! Геть уряд!». Герцог Тоскани застосував репресії. В ніч на 10 січня за його наказом в Ліворно були арештовані 14 чоловік.
Народ Папської області не міг залишитись у стороні від руху за конституцію, який дав перший поштовх до ліберальних реформ. Повільність у проведенні реформ викликала глибоке незадоволення народу і ліберальних кіл. Особливу ненависть до себе викликали єзуїти, які користувались великим впливом на державний апарат. 8 лютого в Римі відбулась великадемонстрація, на якій виголошувалось: «До зброї!», «Смерть єзуїтам!», «Хай живе незалежність Італії!». Учасники демонстрації вимагали змінити склад Кабінету Міністрів. Коли делегація від народу не була допущена в Квірінал, резиденцію папи, демонстранти направились до мера міста Т. Корсіні і змусили його поїхати до папи, щоб скласти йому вимоги народу.
Обставини змусили Пія IX робити подальші поступки. 12 лютого був утворений новий уряд. Із десяти міністрів нового кабінету четверо були світські особи. Газети повідомили, що Пій IX вирішив представити своїм підданим конституцію і цим самим італійці здобувають національну незалежність до якої вони йшли багато років [14, с. 97 - 98].
Папська область в цьому випадку не могла залишитись без конституції. 14 березня був опублікований і підписаний Пієм «Основний статут світського управління церковною областю». Це була конституція з двох палатною системою. Верхня палата призначалась папою пожиттєво, палата депутатів вибиралась на основі цензу. Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. національний рух в Італії розвивався з вражаючою швидкістю. Революційна криза привела до встановлення конституційного устрою у всіх італійських областях, окрім Ломбардо -Венеціанської області і герцогств Парма і Модена; останні були окуповані Австрією згідно договору між нею і урядом цих герцогств, закріпленому 24 грудня 1847 р. Однак революції в Італії вдруге уникнути не вдалось.
Революція в Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас в Ломбардо - Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячів республіканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні. Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будуть робітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями, громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. До повстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписав актпро капітуляцію. На площі св. Марка, Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, які повинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848 р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входили помірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вони прагнули добитись деяких реформ [7, с. 82 - 83].