Одним з найбільш відсталих в економічному відношенні італійських областей була Папська. Тут у всіх галузях промисловості продовжувалась стадія ремісничого і мануфактурного виробництва. Промисловий розвиток Сицилії у декілька разів відставав від економічного розвитку континентального Півдня. В Неаполітанському королівстві вводилось технічне удосконалення і сучасні машини.
Деякі спільні риси спостерігались у кожній з італійських областей, хоча економічний розвиток йшов нерівномірно. В 40-х рр. відзначилось радикальне оновлення економічного життя Італії. Створюються страхові товариства, зберігаються каси, банки і транспортні служби, будуються водопроводи[10, с. 113-116].
Італія в першій третині XIX ст. була країною бездоріжжя. Поставка зерна в Геную із Туріна становила дорожчу ціну, ніж доставка його морським шляхом із Одеси.
Економічний розвиток Італії в 30 - 40-х рр. викликав необхідність в будівництві залізних доріг, які вплинули на розвиток промисловості і сільського господарства в італійських областях. В 1839 р. був відкритий рух по першій залізній дорозі в Італії на території Неаполь - Портічі. Потім були збудовані дороги, невеликої відстані, в інших областях Італії: Мілан - Нонца (1840), Ліворно - Піза (1842), Турін - Нонкалієри (1845). На початку 1848 р. Італія мала близько 300 км. залізнодорожної лінії, і набагато відставала від передових європейських країн[11, с. 105 - 107].
Аграрний устрій і структура сільського господарства в різних італійських областях була різнобічною, у залежності від історичних і географічних умов та інших факторів. Спільними рисами, характерними для земельних відносин всієї Італії в 40-х рр. були: феодальні пережитки і великі земельні власності поміщиків та буржуазії, розвиток процесу пролетаризації значних груп селянства, розповсюдження різних видів дрібної оренди.
Селянин обробляв землю пана за допомогою свого власного інвентаря, а урожай ділився порівно між землевласниками. Землевласники здавали землю за договором великим орендарям, які створювали капіталістичне господарство. В області Венето аграрно - капіталістична буржуазія отримала менший розвиток порівняно з Ломбардією, формою земельних відносин являлась дрібна оренда. В П'ємонті в цей період інтенсивно розвивався процес розповсюдження великої оренди і скорочення дрібної оренди. Частина буржуазії хотіла вкладати капітали в сільське господарство і розширяти свої земельні володіння. Великі орендарі ставали капіталістичними підприємцями, які експлуатували працю постійних і сезонних сільськогосподарських робочих [17, с. 216 - 218].
Суспільні відносини у сільському господарстві герцогств Парма і Модена майже не відрізнялись від відносин в Тоскані. На початку 40-х рр. у цих герцогствах отримала розповсюдження велика оренда.
В Папській області зберігалась стара феодальна знать, яка володіла великими латифундіями. Значна частина земельної власності належала церкві і церковній аристократії. Тільки невелика частина земельної площі належала буржуазії.
У найбільш врожайному і висококультивованому районі країни Агро Романо (Римське поле) земля належала найбільшому числу великих земельних магнатів і релігійних корпорацій. Серед них ще на початку 30-х рр. виділялись сім'ї князя Боргезе, який володів 22 тисячами га землі і герцога Сфорца Чезаріні - 11 тисяч га.
Життя сільських пролетарів, які працювали у великих латифундіях було досить важким. Вони жили в тісноті, спали на голій землі, що часто являлось причиною смертельних захворювань.
Пережитки феодалізму збереглись в сільському господарстві Королівства Обох Сицилій. В Південній Італії були такі райони, де у виробничих відносинах можна було спостерігати риси феодалізму і де селяни фактично знаходились в особистій залежності від власників землі. Великі і середні латифундії застосовували різні види договорів, в залежності від району і особливостей господарства, діяли договори, які зберігали риси оренди [14, с. 95-99].
Швидкими темпами відбувалась пауперизація селянства. Жорстока експлуатація селян Півдня викликала їх протест. Вони вимагали розподілудоменних земель і встановлення сервітутних прав на тих землях, що були захоплені баронами і буржуазією. Це викликало селянські бунти. Це і стало основою для революційного вибуху, який поширився 1848 р., коли селяни насильно стали розподіляти доменні землі і встановлювати сервітутні права.
Аграрні відносини на острові Сицилія були схожими з тими, що існували на континентальному Півдні. Але на Сицилії більш сильніше збереглись риси феодалізму. Існувало багато великих латифундій, більша частина яких здавалась в оренду. Застосовувались різні орендні договори, але майже всі вони передбачали виконання селянами особистих повинностей [14, с. 95-96].
Існування феодальних пережитків, бідні умови життя народних мас міста і села обмежували внутрішній запит на товари і являлись перепоною економічного розвитку Італії. Розвиток промисловості гальмували також граничні бар'єри, встановлені між італійськими областями, і навіть між містами і відсутністю внутрішнього спільного італійського ринку.
Кожна італійська область володіла своїми грошовими знаками, мірами ваги, граничною системою. При перевезенні товарів із Мануті (Ломбардія) в Парму необхідно було пройти через контроль семи граничних контор і сім раз платити податки; при перевезенні товарів по р. По потрібно було 21 раз зупинитись поблизу граничних контор для виплати податку.
Чим більше розвивався капіталізм, тим більше була відчутна роздробленість країни та іноземних загарбань - вся та система, яка була нав'язана Італії Віденським конгресом. Однак буржуазія щораз більше розуміла, що без політичного об'єднання Італії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальних пережитків неможливий подальший економічний розвиток. Все це викликало незадоволення в різних верствах італійського суспільства ісприяло розвитку ліберального і патріотичного руху[11, с. 105-108].
Друга половина 40-х рр. ознаменувалась загостренням протиріч феодально - абсолютиської системи у всіх італійських областях. Посилилась політична боротьба буржуазії і дворянства. Національно - визвольний рух охопив прошарки від ліберального дворянства до революційних міських низів.
Ліберальний рух в Італії особливо посилився з кінця 1846 р. в зв'язку з обранням нового папи. Народ очікував, що новий папа проведе реформи. Як тільки папа Григорій XVI помер, в багатьох містах і провінціях були складені петиції, які вимагали проведення реформ. На з'їзді кардиналів, які зібрались в Квіріналі для обрання папи, зав'язалась гостра боротьба між прибічниками реформ і групою кардиналів австрійської орієнтації. Перемогла група прибічників проведення політики реформ, і папою був обраний 16 червня кардинал Мастаї Ферретті, який прийняв ім'я - Пій IX.
Народився Пій IX в дворянській сім'ї. Він здобув досить поверхову освіту, але відрізнявся релігійним фанатизмом. Папа часто піддавався впливу людей, які його оточували.
Першим проявом діяльності папи була амністія політв'язнів. Амністія торкнулась майже всіх політв'язнів та емігрантів, і це викликало подив. В Римі та в інших містах Папської області відбувались маніфестації. Хвиля демонстрацій швидко досягла інші італійські області. Класова боротьба все більше загострювалась. Боротьба між прошарками суспільства і партіями відобразилась в полеміці, яка розповсюдилась в газетах, в клубах - між демократами і поміркованими лібералами, між лібералами і консервативними силами[14,с. 98- 100].
Під натиском бурхливих демонстрацій управління Пія IX провело деякі реформи, зокрема був опублікований едикт про друкування, який пом'якшував цензуру. Після цього збільшилось число політичних газет. Була створена державна гвардія, вперше в Папській області була утворена рада міністрів. Ці реформи і нововведення не могли не викликати задоволення вліберальних колах. Однак, демократичне суспільство, широкі народні маси не були задоволені ними[23, с. 269 - 270].
Організатором демонстрації в Римі являвся Анджело Брунетті (1800 -1849), на прізвисько Чічеровакіо, що означає «подібний Цицерону». Чічеровакіо був тісно зв'язаний з народними масами. В молоді роки він був ремісником, потім став дрібним торговцем. Він знаходився під впливом республіканських ідей і підтримував організацію «Молода Італія», а в роки революції був пов'язаний з відомими демократичними діячами, в тому числі з Гарібальді.
Чічеровакіо був одним з ініціаторів складання петиції на ім'я Пія IX, в яких висував вимоги народу і часто являвся автором цих петицій. Досить цікава петиція була складена в час громадянської демонстрації 24 жовтня 1847 р. на площі Квірінала, на якій були присутні 7-8 тисяч. Ця петиція включала наступні вимоги: свобода друку, вигнання єзуїтів, державне озброєння, будівництво залізних доріг, гарантія свободи особистості.
Другою італійською областю була Тоскана. Важливими діячами визвольного руху в Тоскані являлись Джузеппе Монтанеллі, професор права і письменник Ф. Д. Гверрацці. Значним впливом користувались в Тоскані, особливо в Флоренції, прибічники Дж. Мадзіні [21, с. 152 - 155].
Перед тиском суспільного руху не втримався герцог Тоскани Леопольд II, який змушений був приступити до проведення деяких реформ. В травні 1847 р. був опублікований закон про друк, пізніше були проведені інші реформи, такі як судова і адміністративна.
Протягом літа 1847 р. в Тоскані, особливо в місті Ліворно, відбувались масові демонстрації. Працівники боролись за підвищення заробітної плати і покращення умов праці, вони вимагали ліквідації пауперизму і безробіття [19, с. 175-177].