Реферат на тему:
Під Литвою та Польщею
Боротьба за західні землі
Військо княжих часів було тісно зв’язане з державою, тим то як довго існувала держава, так довго існувало й розвивалося княже військо. Але татарський наїзд 1240 р. знищив Київ і наддніпрянські князівства. Великі маси війська полягли при обороні городів і в боях з татарами. Народне ополчення розбрелося, хто ж із бояр-дружинників зацілів, той мусів шукати захисту в далеких чужих землях. Сто років пізніше прийшла катастрофа й на західні землі. Дня 7 квітня 1340. р. покінчив трагічно життя останній галицько-володимирський князь Юрій II. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.
Бояри, що захопили були владу в свої руки, запросили на княжий престол литовського князя Дмитра Любарта, що вже перед тим пробував на Волині, був грецького обряду й тішився прихильністю серед місцевого населення. В Галичині управу перебрав проводир галицьких бояр, перемиський воєвода Дмитро Детько. Бояри ввійшли теж у приязні зносини з татарами й задумували, під протекторатом Литви й Орди, втримати самостійність своїх земель. Але проти цих планів виступив польський король Казимир, що бажав галицько-володимирську спадщину здобути для себе. Союзником його став угорський король Людвік, що теж заявляв претензії до Галичини. Так розгорілася війна, що тяглася з перервами понад сорок років.
З кінцем квітня 1340 р. король Казимир вперше перейшов границю галицької держави. Рівночасно Людвік угорський вислав йому допоміжний полк із Угорщини. Казимир приступив з військом під Львів, здобув замок, забрав скарбницю галицьких князів, де були дорогоцінні корони, коронаційний плащ, престол і ін. і швидким походом вернувся до Кракова. В червні 1340. р. вирушив на Галичину з більшим військом удруге. Але Дмитро Детько зорганізував сильну оборону, — зібрав галицьке військо й покликав на поміч татар. Польські війська почали відворот, а татари загналися далеко в Польщу й Угорщину. Потім прийшло до переговорів і Польща та Угорщина признали Детька правителем Галичини. Але Казимир затримав під своєю владою сянську землю.
Наново війна почалася 1349 р. Казимир забезпечив собі нейтральність татар і з сильним військом виступив проти Любарта. В короткому часі зайняв Львів, Белз, Берестя й нарешті Володимир. Але Любарт почав контрнаступ, відбив свої землі і литовські війська повоювали Польщу аж по Вислу. Та Галичина залишилася під владою Казимира.
З того часу боротьба не вгавала. Любарт завзято змагав до того, щоб відбити й галицьку, землю. В серпні 1350 р. його військо наїхало на Галичину й позабирало багато людей у неволю. В 1351 р. литовці напали на Львів, поруйнували місто і забрали великий полон. Казимир покликав на допомогу Людвіка і ранньою весною 1352 р. обидва рушили на Любартові городи. Але вже під Белзом зустріли великий опір. Белзький воєвода Дрозд удавав спершу, що готов іти на переговори, але ж водночас приготовляв свій город до оборони. Від річки Рати прокопав рови так, що вода обтікала город довкола. Нарешті заявив, що згоди не хоче. Польське й угорське військо почало облогу. Але дійти до замку було неможливо. Вояки цілий день мусіли стояти в холодній воді, а оборонці їх сильно обстрілювали. Ранених і вбитих було безліч. У бою поліг якийсь свояк угорського короля, а й сам Людвік підчас приступу дістав дрюком по голові так, що впав із коня й мало не загинув. Це так знеохотило Людвіка, що він поклав собі вертатися на Угорщину. За порадою своїх воєвод склав згоду з Дроздом, забезпечив йому спокійне володіння в Белзі, зате ж Дрозд дозволив вивісити на мурі замку угорську корогву. До Угорщини Людвік дістався з великими труднощами. Татари знову ввійшли в союз із Любартом і виступили проти угрів та ще й місцеве населення відносилося до угорського війська вороже.
В 1353 р. війська Любарта далі воювали в Галичині. У травні були під Львовом, у липні здобули Галич, забрали силу добичі й невольників. В дальших роках ішла безнастанно погранична боротьба. Українські, литовські й татарські війська раз-у-раз непокоїли польську займанщину. За той час Казимир готовився до вирішного наступу й 1366 р. з великими силами рушив проти Любарта. В поході зайняв Белз, Холм і також Володимир. Щоб закріпитися тут сильніше, почав у Володимирі будувати новий кам’яний замок. Любарт мусів іти на переговори, признав за Казимиром усі здобуті ним землі. Але згода тривала недовго. В 1368-1369 р. литовсько-українські війська відбили знову Холм та Белз та коли, 1370 р. Казимир помер, Любарт подався на Володимир, здобув город і знищив Казимирів замок, не залишивши каменю на камені.
По смерті Казимира Галицька земля перейшла під владу Угорщини. Спершу правив тут як намісник Людвіка; князь Болодислав Опольський (1372-1378 р.), потім — угорські воєводи. Любарт і тепер не залишив думки відібрати решту західних земель для себе. Відновив війну на пограниччі, а 1376. р. його війська великим походом пішли на Польщу. Перейшли Сян під Завихостом і повоювали польські землі аж під Краків. Польські хроніки описують знищення, яке вони наробили: самого полону вивели 23 тисячі людей! Але цей напад дорого коштував Любарта. Людвік 1377 р. зібрав польські й угорські війська, перейшов литовську границю і здобув Холмщину й Белзчину та пограничні волинські городи. Війна тяглася ще пізніше, але вже з меншою напругою. Після 1382 р. Любарт умер і з ним зійшла в могилу ідея об’єднання Галичини з Волинню. В 1387. р. польська королева Ядвига, донька й наступниця Людвика, з військом виправилася на Галичину й без всяких труднощів посадила польські залоги в головних городах. Тільки в столичному Галичі замкнувся угорський воєвода Бенедикт і кілька місяців завзято боронився. Але й він мусів нарешті піддатися. Так Галичина і з нею Белзчина та Холмщина, перейшли остаточно під польську владу.
Під литовськими прапорами
У боротьбі за галицьку землю Любарт знаходив сильну підтримку у місцевого боярства. Він здобув престол як кандидат галицьких і волинських бояр, і боярство підпомагало його всіма силами, як свого князя що мав продовжувати традицію галицько-володимирської держави. З тодішніх проводирів боярства знаємо тільки кілька імен; поруч із Дмитром Детьком визначився Данило з Острова, що. їздив із Детьком послом до татар. Обороною Белза приєднав собі славне ім’я воєвода Дрозд. Із дрібніших бояр назвемо Васька й Яцка Бутвичів із Сулимова (тепер у жовківськом повіті), що були прибічниками Любарта, й за це король Казимир сконфіскував їм маєтності.
І селянство показувало зрозуміння для цієї боротьби. Коли король Людвік 1352 р. з-під Белза вертався на Угорщину, якийсь селянин підпалив хату, де король заночував. У війську Любарта побіч литовців, були й окремі українські полки. Раз згадується такий більший полк у силі двох тисяч людей. Так під литовськими прапорами галичани й волиняки боролися за свою землю.
Литовські князі стрічалися з прихильністю на західних землях тим більше, що і східня Україна дісталася тоді була під литовську владу. Татарська орда в половині XIV в. через внутрішні роздори ослабла її не мала сил утримати в своїх руках підбитих земель. Литовська держава використала це й почала займати все дальші; й дальші простори. Так до Литви перейшли спершу білоруські землі, далі Полісся й Чернігівщина, врешті, коло 1363. р., Київщина й Поділля. Литовська займаищина поступала незвичайно скоро іі легко, бо тодішня Литва так глибоко просякла була українсько-білоруською культурою, що на Україні литовських князів витали як своїх володарів. Усі старші представники литовської династії були грецької віри, як Любарт, Ольґєрд, Коріят, Наримунт, майже всі сини Ольґерда і ін.; урядова мова великокняжої канцелярії була »руська« (білорусько-українська), устрій Литви був сформований на зразок київської держави, староукраїнське право стало державним правом Великого Князівства, у звичаях і культурі на Литві перебирали все, що йшло з України. На занятих українських землях литовські князі не переводили ніяких змін, а просто нав’язували до давніх звичаїв і відносин. »Ми старини не рухаємо й новини не вводимо«, — це була основна засада литовської політики. Литовська династія вважала себе за правного спадкоємця давньої Русі й переймала українські землі як свої власні посілосте. Тимто вищі верстви українського громадянства, головно ж боярство, стрічали литовську займанщину з повною прихильністю, як продовження влади своїх князів, готові були новій владі служити. Серед таких обставин скоро поширилася на українських землях і литовська військова організація.
Військовий устрій Литви
Військо Вел. Князівства Литовського було зорганізоване на подібних основах, як наше військо княжих, часів. Були в ньому дві головні формації: народне ополчення й постійне боярське військо. Але розвиток і досвід століть вплинув на те, що обидві частини перейшли внутрішні переміни й мали інші завдання, ніж у попередніх часах.
Народне ополчення, загальний похід землі, великого значіння уже за княжої доби не мав. Тільки в крайній небезпеці, підчас наїзду ворога, все населення мало обов’язок брати зброю й допомагати в обороні. До дальших походів не можна було вжити народних »воїв«, бо вони не мали ні доброї зброї, ні воєнної підготовки. В литовській державі ополчення показалося ще менше. придатним для воєнних завдань. Литовським князям, до їх далеких походів і до боротьби з татарами, потрібне було, постійне, витривале, добре виправлене військо, а не тяжкі, недисципліновані народні ватаги. Ополчення за литовських часів залишається тільки для місцевих потреб, особливо в часі татарських нападів, для підмоги при обороні замку, при погоні за ворогом і - под. Так у великокняжім уставі для Києва був припис, що міщанам у часі татарської тривоги не вільно виїздити з міста коли ж хто виїздить, має залишити свого заступника; хто має коня, має бути готовий до погоні за татарами, піхотинці мають ставитися до замку. В Черкасах міщани мали ще обов’язок їздити кілька разів до року в »поле« ,(степ). АДЯ розгляду, де пробуває неприятель. У Винниці міщани виправляються в погоню »о двуконь«, на двох конях, щоб скоріше наздогнати татар. По всіх містах міщанство мало обов’язок утримувати добру зброю і вчитися стріляти. Таким чином обов’язки ополчення були невеликі.