Літо́пис - історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів "в літо". Літописи - важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської.
Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII - початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва - "козацькі", "козацько-старшинські" літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.
До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи - Самовидця (про події 1648 - 1702 років, вірогідний автор - Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 - 1700 років).
В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.
Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.
У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав "Короткий опис Малоросії" (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.
У 1765 році Петро Симоновський скомпонував "Краткое описание о козацьком народЂ" з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.
Автором "Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев" про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.
В 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав "Зібрання історичне" з описом подій в Україні у XIV - XVI столітті.
Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори - Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.
Самовидець вперше був надрукован О. Бодянським 1846 року в Москві. До надрукування літопис Самовидця був відомий в рукописах багатьом історикам першої третини XIX ст. - Д.М. Бантиш-Каменському, М.А. Маркевичу, М.О. Максимовичу та ін.
Вдруге цей літопис, за повнішим і ближчим до оригіналу списком, видала у 1878р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.
Літопис Самовидця, як джерело для вивчення історії України і пам`ятка історіографії та літератури, є одним з найцікавіших, де висвітлюється історія бурхливої доби XVII ст.
Літопис притягнув увагу багатьох істориків. Дослідження цієї пам`ятки почалося з того часу, коли відомий історик Орест Іванович Левицький (1849-1922рр.), при другому виданні літопису Самовидця 1878 р., додав до нього свою розвідку.
Орест Левицький, порівнявши багато списків цього літопису, прийшов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел пізнішими переписувачами XVIII ст. В цих пізніших списках помічені також свавільні скорочення. В найчистішому вигляді виявився найдавніший і найоригінальніший, що найкраще зберігся з шести відомих списків. Він належав на початку XVIII ст. одному з представників козацької старшини - Іскрицькому. Після короткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список зберігся в оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.
Слід також відзначити, що у XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали суцільний виклад подій про Україну.
Після того, як 1846 року літопис Самовидця був опублікований, про нього з`явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.
Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв`язати важко. Довгий час в історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечка була не безпредметною. Від розв`язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема про соціальні погляди літописця, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу, тощо.
Перший видавець літопису О.М. Бодянський висунув гіпотезу, що складач літопису походив з Корсуня. Думку про походження автора літопису Самовидця з Правобережжя підтримував також М.О. Максимович. Він називав його Задніпровським, тобто жителем правого берега Дніпра, козаком-літописцем, сучасником Хмельницького. Той "літописець про початок війн Хмельницького, - писав Максимович, - викриває в собі творця - козака письменного, бувалого і розумного, але не книжного, що писав по живому усному переказу, який ходив серед козацтва, про події того часу"[1]. Такої самої думки дотримувався В.С. Іконніков. О. Левицький, аналізуючи мову літопису, висловив також думку, що літописець походив з західної частини України, з Правобережжя, але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір.
Відомий для свого часу дослідник генеалогії українських старшинських родів Вадим Модзалевський, торкаючись життєпису генерального підскарбія 60-х років XVII ст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі моменти його життя й діяльності з подіями, описаними Самовидцем. Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка[2]. До такого ж висновку прийшли В. Романовський[3], а також Микола Петровський[4].
Думку про авторство М.Н. Петровський розвинув далі у своєму великому дослідженні "Нариси з історії України". Ця праця цікава тим, що в ній гіпотеза Петровського виявилась найпереконливішою серед думок усіх істориків, які займалися цим питанням. Проф. Петровський стояв твердо на тому, що автором літопису Самовидця був Ракушка-Романовський.
Поряд з суперечками про авторство і місце написання літопису постало також питання про час складення цієї важливої пам`ятки історії визвольної війни. З часу відкриття літописних списків в історіографії твердо встановилися погляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і, в багатьох випадках. Учасника описаних ним подій.
Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст. Всі попередні події від початку визвольної війни зображені на підставі ряду джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, які автор, як сучасник, міг записати з власних спостережень. Від 1617 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше за роками, але перетворюється в своєрідний щоденник. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу ж після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед в своїх оповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками, здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.
Незважаючи на те, що автор залишається і зараз до певної міри загадковим анонімом, сам зміст літопису може охарактеризувати його соціальне обличчя й ідеологію. Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом.
Коло соціальних інтересів автора літопису Самовидця визначене з самого початку літопису, в тому місці, де він говорить про причини визвольної війни, в розділі "Про початок війни Хмельницького". Причини війни він бачив в гонінні на православ’я, в обтяженні козаків в повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків "примушували панщину робити". Найбільше автор висловлює своє невдоволення тим, що над реєстровими козаками від польської шляхти, полковників та коронного гетьмана були "насильства великі", що "на вольності реєстрових козаків посягали, а козацьких старшин до всяких робіт примушували". Доля посполитих літописця мало хвилює. В окремих випадках він навіть ідеалізує становище селян, говорить про достаток їх господарства; все ж він змушений підкреслити, що посполиті в Україні не звикли терпіти такого важкого гніту і це було також немаловажною причиною війни.
Епопею визвольної війни автор літопису Самовидця прагнув подати у всій величі цих славних подій. Проте головною рушійною силою в боротьбі проти Польщі він вважає козацтво. До боротьби посполитих і ремісників міст за свої права автор літопису ставиться негативно. Так, наприклад, він з захопленням описує перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем, позитивно оцінює факт утворення козацького гетьманського уряду, а також полкового і сотенного устрою, але негативно ставиться до рішучих виступів народу, коли визвольна війна виходила за межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторгалась в сферу внутрішніх взаємовідносин українського суспільства. Літописця особливо лякають криваві події в тих випадках, коли він спрямовує свою увагу саме в цей бік, в бік показу подій, у яких "рідко хто в той крові на той час рук своїх не умочив і грабунку тих багатств не чинив. І на той час туга велика людям всякого знатного стану була і наруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, якщо якийсь значний чоловік і не хотів приставати до того козацького війська, все ж мусив це робити, щоб позбавитися ганьби і нестерпного лиха… і ті мусили у військо приставати до того козацтва"[5].