Президент, однак, спочатку по неписаних нормах, а тепер відповідно до виправлень до конституції діє "за порадою" уряду Індії на чолі з прем'єр-міністром. Уряд - рада міністрів - відповідальний не перед президентом, а перед нижньою палатою парламенту. Парламент може змусити уряд піти у відставку шляхом винесення вотуму недовіри. Компетенція ради міністрів у конституції чітко не визначена. Як і в інших парламентських республіках, уряд сам здійснює повноваження, що формально належать президенту.
Індійський Союз, відповідно до конституції, є федерацією. Разом з тим до компетенції центральних органів віднесене рішення всіх основних питань федерації, що дає можливість установити ефективний контроль за діяльністю уряду штатів. У визначених умовах центральний уряд може змістити обрані державні органи штатів і ввести так називане президентське правління (через призначеного губернатора). Ця конституційна прерогатива президента використовувалася більш 70 разів.
Одним із проявів колоніальної спадщини стало закріплення в конституції 1950 р. колишнього територіального розподілу. Він передбачав існування різних груп штатів, у тому числі таких, де главою виконавчої влади був один з місцевих князів. У 1956 р. був прийнятий Акт про реорганізацію штатів, за яким з врахуванням національних і мовних особливостей населення було створено 14 штатів і ряд союзних територій. Згодом число штатів зросло за рахунок перетворення в штати деяких союзних територій і поділу окремих штатів. У деяких штатах, незважаючи на прийняті міри, склалася напружена обстановка, діють сепаратистські сили, сильні релігійно-общинні протиріччя.
Конституція 1950 р. визначила й основні принципи миролюбної зовнішньої політики країни, з яких Індія неухильно виходить, будучи одним з лідерів Руху неприєднання.
Державно-правові інститути Шрі Ланки також розвивалися в умовах буржуазно-демократичного ладу. З кінця 40-х і до кінця 70-х рр. еволюція цих інститутів відбувалася в рамках буржуазного парламентаризму, на основі "вестмінстерської моделі". У 1978 р. була прийнята конституція, найважливішими рисами якої з'явилися відмовлення від основних рис традиційного буржуазного парламентаризму і наділення президента дуже широкими повноваженнями. У 1988 р. у Шрі Ланці після тривалої боротьби був створений автономний район для тамільського населення.
Авторитарні тенденції розвитку державного механізму чітко проявилися в тих країнах Південно-Східної Азії, де до влади прийшов блок буржуазії і феодалів. Після завоювання незалежності в 40-х рр. ХХ в. у більшості країн регіону були сприйняті привнесені метрополіями західні державно-правові і політичні форми. Однак штучно створені політичні структури не відповідали в той час місцевим соціально-економічним умовам, і в ряді країн надалі вони були змінені.
Діюча в даний час конституція Індонезії 1945 р. проголосила суверенітет народу і п'ять принципів державної ідеології: віру в єдиного бога, єдність нації, демократію, гуманізм, справедливість. Своєрідним вищим органом державної влади став Народний консультативний конгрес. Він складається з парламенту (Рада народних представників), а також призначуваних президентом представників від провінцій і груп населення. Народний консультативний конгрес збирається один раз у п'ять років для розробки й удосконалювання конституції, обрання президента і віце-президента. Президент автоматично стає прем'єр-міністром і главою виконавчої влади, має дуже широкі повноваження. Посилення особистої влади президента відбулося наприкінці 50-х початку 60-х рр., коли президент Сукарно проголосив перехід до "демократії". Після масових репресій проти лівих сил у 1965 р. і встановлення "нового порядку" під керівництвом генерала Сухарто в Індонезії була продовжена перебудова політичної системи. Існуючий військовий режим спирається на перевагу однієї партії - Голкар (офіційно дозволені три), що має переважну більшість місць у парламенті. Вирішальна роль у державному керівництві суспільством належить військовим, котрі складають особистий апарат президента і велику частину призначуваних членів консультативного конгресу і парламенту.
На Філіппінах у 1946—1972 р. діяла американська модель президентської республіки з двопартійною системою. Разом з тим вже в 50-х рр. ця система продемонструвала відступи від буржуазної демократії, оскільки були заборонені ліві партії і профспілки. З початку 70-х рр. був проголошений курс на створення "нового суспільства", що характеризувався подальшою концентрацією влади в руках президента, опорою на армію, установленням монополії однієї партії. У якості "прикриття" режиму особистої влади на основі конституції 1973 р. у країні продовжували формально діяти багатопартійна система і законодавчий орган, що тривалий час не скликувався. Після скинення президента Мартоса була прийнята нова конституція Філіппін 1987р. Вона зберегла форму президентської республіки і передбачила створення двох автономних районів.
Прикладом встановлення в 70-х рр. конституційного авторитаризму служить ряд інших військово-бюрократичних режимів в азіатському регіоні (Таїланд, Пакистан). Військова верхівка, незважаючи на різні маневри і прикриття у виді організації виборів, передачі влади цивільним особамс, відіграє тут вирішальну роль у суспільному житті і здійсненні політичної влади. У Мьянмі (Бірма), що ще в 1962 р. проголосила програму соціалістичної орієнтації, у 1988 р. був остаточно встановлений військовий режим.
У результаті національно-демократичної, антифеодальної революції в 1978 р. була проголошена Демократична Республіка Афганістан. Протягом багатьох літ в Афганістану йде громадянська війна зі збройною опозицією, підтримувана рядом закордонних держав.
Традиційною формою правління в країнах Арабського Сходу була монархія. В умовах панування феодальних сил монархії найчастіше мали абсолютно теократичний характер. Абсолютні монархії збереглися і після завоювання незалежності в королівстві Саудівська Аравія, у князівствах Аравійського півострова (Оман, що входять в ОАЕ). В інших арабських країнах після звільнення утворилися конституційні монархії (Єгипет до 1953 р., Туніс до 1957 р. Ємен до 1962 р., Лівія до 1971 р., Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн). У цих країнах були прийняті конституції і засновані конституційні органи влади і керування. Однак у міру загострення економічних і соціальних протиріч монархи найчастіше розширювали свою владу до абсолютної, встановлювали особисту диктатуру. Для цього звичайно використовувалося право глави держави на введення в країні надзвичайного стану, що нерідко супроводжувалося призупиненням конституції, розпуском парламенту і забороною діяльності політичних партій.
У 50-60-х рр. продовжувало неухильно зростати число арабських країн з республіканською формою правління. Установлення цієї форми в багатьох випадках було пов'язане з військовими переворотами і приходом до влади регіональних загонів загальарабської партії Арабського соціалістичного відродження (БААС), що ставила антимонархічні, національно-визвольні цілі. Подальший вибір шляху розвитку визначався перемогою усередині БААС тих чи інших фракцій і угруповань.
Розвиток політичних систем арабських країн незалежно від форми правління як і раніше характеризується концентрацією вищої військової і цивільної влади в руках глави держави. Особливою своєрідністю відрізняється державний лад Лівії — "джамахірія" (держава мас), де основним законом держави проголошена священна книга мусульман - Коран. У деяких арабських країнах стали здійснюватися обережні заходи для демократизації політичного ладу (Йорданія, Алжир, Туніс). Разом з тим у тих арабських країнах, де здійснюється демократизація й офіційно дозволена опозиція, підсилюється вплив мусульманських фундаменталістів, що стають головними опонентом правлячих угруповань і прагнуть до теократичної форми політичного устрою (Єгипет, Алжир, Йорданія).
Конституція Єгипту 1923 р. формально оголосила його незалежною державою і конституційною монархією. Фактично ж у країні зберігався режим англійської військової окупації. У 1951 р. єгипетський парламент пішов на однобічне скасування англо-єгипетського договору 1936 р., що викликало введення в країну англійських військ і глибоку політичну кризу. У цій обстановці в 1952 р. патріотична військова організація "Вільні офіцери" на чолі з Гамалем Абдель Насером зробила державний переворот. Усю повноту влади зосередила у своїх руках Рада керівництва революцією. З 1952 по початок 60-х рр. у Єгипті здійснювався перший етап національно-визвольної революції, що супроводжувався прийняттям закону про аграрну реформу (1952 р.), скасуванням старої конституції (1952 р.), ліквідацією монархії і прийняттям республіканської конституції (1956 р.). Президентом Єгипту був обраний Г. А. Насер, що проголосив курс на поглиблення соціально-економічних перетворень. Після націоналізації компанії Суецького каналу й агресії, що пішла за цим, Англії, Франції й Ізраїлю (1956 р.) був виданий закон про "єгиптизацію" іноземних банків і фірм, причому негайній націоналізації підлягала власність Великобританії і Франції.
Із середини 1961 р. почався другий етап революції, що означав подальший наступ на позиції великих і середніх промислових і земельних власників. У цей період здійснювалися заходи для націоналізації банків і підприємств, проведення другої аграрної реформи, уведення державного планування. Прийнята в липні 1962 р. Хартія національних дій відкинула капіталістичний шлях розвитку, а тимчасова конституція 1934 р. проголосила Єгипет соціалістичною демократичною республікою"