Отже, маємо констатувати, що в історіографії відсутнє комплексне дослідження розвитку анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр.
Соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до держави як такої. Однак позначити вченого як "анархіста" зовсім не значить розкрити сутність його політичної концепції. Як відзначає Я. Довбищенко "Соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації будучого суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінню, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моста та Кропоткин ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціялістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманів і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика")"[6] .
Нерозуміння ідеологами анархізму, особливо російського, історичної необхідності держави було, на думку М. Драгоманова, їхньою головною помилкою, що заводила цей рух у глухий кут. Сам вчений вважав, що їх "... основна помилка, нерозуміння того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішніх державах, хто хоче чогось нового ... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи встановити які державні закони..."[7].
Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості. Говорячи про справжнього громадівця, він відзначає, що "В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядковується вище державне начальство, а більше наполягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни (виділення М. Драгоманова — О.С.), — щоб, скільки мога вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (парляменту), перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу до того, щоб зложити нові початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних"[8].
Позиція М. Драгоманова щодо держави та її майбутнього, ролі, яку вона відіграє у своїй власній долі, в значній мірі визначається тим, що його погляди формувались не лише під впливом ідей ідеологів російського революційного руху Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських — Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Однак найбільшою мірою визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць (Римская исторія и Тацит) Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д. С. Мілля ледве став відомий в наукових колах"[9] [313, с. 34]. Ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними прагненням M. Драгоманова і саме їх, у першу чергу, він намагався донести до своїх земляків.
У той же час варто зазначити, що М. Драгоманов був, як політичний діяч і теоретик, людиною досить прагматичною. Він завжди був готовий відкинути те, що було не лише помилковим, але й не могло принести очевидної і відчутної користі в реалізації задуманої справи. При цьому він досить послідовно дотримувався стратегічної мети, а компроміси вважав допустимими лише щодо тактики її реалізації. А. Круглашов підкреслює цю особливість і зазначає, що "... Драгоманова вигідно відрізняє те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на потім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, його прагматизм, котрий критично чи з повагою відзначають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика і ідеолога"[10].
Сам вчений пояснював свій політичний прагматизм посилаючись на результати власних досліджень людської історії та розвитку наукового знання: "Те, що ми бачили досі в життю людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту, і що не один гурт не може завше вживати безперемінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попихає громаду до таких способів, котрі перед тим і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а цілі, та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе"[11].
Махновський рух 1917-1921 рр. став для переважної більшості його освічених українських сучасників явищем несподіваним і загадковим. Політичні, громадські та культурі діячі постали перед досить складним завданням. Треба було визначитися, дати оцінку новому політичному табору на появу якого ніхто з них не чекав і не сподівався. І взагалі, що це таке? Чи має “махновщина” коріння в українській історії й перспективи існування в українській сучасності? В суперечливих оцінках люди часто губилися передусім через брак потрібної інформації та її суб’єктивність. Характерною можна вважати точку зору письменника й політика В.Винниченка, який в 1919 р. писав: “З розповiдей одних, вiн (Н.Махно) iдейний анархiст, свiдомий українець з романтичним укладом свого вiйська, по розповiдях iнших вiн звичайний бандит, антиукраїнець"[12].
В цьому відношенні ставлення до махновського руху з боку уславлених дослідників козацьких часів представляється надзвичайно цікавим. Як сприйняли махновський рух вони? По-перше, їхня позиція цікава тим, що вони обидва в 1918-1921 рр. знаходилися на території, що безпосередньо контролювалася Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). В таких умовах чинник браку інформації просто відпадав, адже махновських повстанців запросто можна було зустріти прямо на вулицях Катеринослава чи Олександрівська. Більше того, обидва вчених прекрасно знали менталітет українського селянства самих що не є махновських країв. Збираючи фольклорний матеріал Я.Новицький та Д.Яворницький відвідали величезну кількість населених пунктів Запорожжя та Приазов’я[13], а останній побував у своїх мандрах і в столиці махновського руху селі Гуляй-Поле[14].
Позиція вчених щодо махновського руху має важливе значення і для української історіографії. Я.Новицький та Д.Яворницький були українськими інтелектуалами вихованими на традиціях патріотичного народництва і вченими, що присвятили своє життя вивченню історії запорозького козацтва. Махновський рух, як його не розглядай і не оцінюй, був рухом глибоко народним, низовим. У ньому можна було спостерігати присутність багатьох рис схожості з народними рухами минулого в тому числі і з запорожцями, збереження деяких їхніх традицій. Історики які в принципі визнавали правомірність існування і вимог народних рухів минулого повинні були перевірити зроблені ними раніше висновки на основі спостережень за народними рухами сучасності.
Новицький Я.вперше зіткнувся з представниками махновського руху ще в 1917 р. В цей час він займав кілька громадських посад в органах місцевого самоврядування і звичайно ж не міг не чути про Н.Махна. Діяльність ватажка гуляйпільських анархістів в Олександрівську, на повітовому рівні, в 1917 р. була досить бурхливою[15].
Махно Н. досить послідовно цікавився історією[16], а особливо історією селянських повстань, тому що будучи ув’язненим в стінах Бутирської тюрми мріяв очолити одне з них після свого гіпотетичного виходу на волю. Тому, можливо, він навіть читав твори або статті наших істориків, хоча достовірно про це сказати неможливо. Також вірогідно, що імена Я.Новицького та Д.Яворницького стали відомі Н.Махно від його дружини Галини Кузьменко, патріотично настроєної вчительки[17].
26 листопада 1919 р. в передовій статті махновського офіціозу “Шлях до волі” було вміщено заклик до “українських культурних діячів” допомогти повстанцям. “Де вони? Що вони поробляють? Де їх любов до рідного народу і цілковита відданість справі, про що вони так гаряче доводили завше. Чи вони може соромляться мозулястих рук махновця і чекають на ще якесь “визволення”, більш делікатне. Українські інтелегенти мусять негайно стати до роботи і залишити своє кволе і нікчемне бідкання та скарги.” Логічним продовженням цього заклику на практиці стала видача професору Д.Яворницькому охоронної записки для його музею. Точніше це Д.Яворницький випрохав її у Нестора Махна[18], який був зацікавлений в тому аби його підтримав хтось із значних українофілів.
Найбільш повно історія зустрічей Н.Махно і Д.Яворницького викладена в книзі І.Шаповала “У пошуках скарбів”, що двічі виходила за радянських часів і не полишена характерної кон'юнктури. Тон Д.Яворницького по відношенню до махновців у переказі автора дещо зневажливий, але в межах соціального замовлення.