Міністерство освіти і науки України
Донецька державна академія управління
Кафедра правознавства
ДИПЛОМНА РОБОТА
з дисципліни: «Історія держави і права»
на тему: « Характеристика Конституція 1919»
виконала: студентка 5 курсу
групи П-03-1
перевірила: к.ю.н., доцент
Мізіліна Л.Ю.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВА УСРР, ЯК ПЕРЕДУМОВА СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
1.1 Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1918 — кінець 1920 роки)
1.2 Етапи становлення та розвитку радянського права (весна 1918 — кінець 1920 роки)
РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1919 РОКУ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
2.1 Всеукраїнський з’їзд рад 1919 року та його наслідки
2.2Прийняття Конституції України 1919 року та її основні положення
РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1919 РОКУ НА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
3.1 Суспільно-політичні та правові зміни в Україні після прийняття та затвердження Конституції 1919 року
3.2 Вплив Конституції 1919 року на розвиток конституціоналізму в Україні в 20-ті – 30-ті роки ХХ століття
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".
Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Україну як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.
Конституції відображають стан і долю держави та передують практиці її становлення і розвитку, хоча й не завжди успішно. Процес конституційного будівництва в Україні супроводжується становленням і розвитком вітчизняної наукової конституційної думки.
Мета цієї роботи полягає в тому, щоб на основі історичного та правового аналізу документів виявити закономірності створення та зміст Конституції УРСР 1919 рр. та її вплив на становлення Радянської України.
Ця мета насамперед пов'язана з необхідністю вирішення комплексу практичних і теоретичних проблем подальшого розвитку української державності на основі порівняння виявлених аналогічних практичних проблем конституційного розвитку того часу із сьогоденням.
З урахуванням цього об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникали у сфері законодавчого забезпечення життя громадян УРСР з урахуванням їх практичного застосування.
Предметом дослідження обрано відповідні юридичні норми, що закріплювали права держави та громадян УРСР у період з 1919 на національному та союзному рівнях.
Боротьба за відновлення радянської влади. Під час громадянської війни Україна була окупована австро-німецькими військами. Аналіз подій весни 1918 р., а також попереднього періоду дозволяє, як це не прикро, зробити висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними партіями. Найбільш жорстку позицію, що виключали політичний плюралізм, займали більшовики. Логіка боротьби призвела до виходу "на поле бою" праворадикальних сил, аж до "білого руху". До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти. Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі — і в зовнішньополітичній ізоляції, що, можливо, і стало одним з основних чинників, які підштовхнули їх на згубний шлях. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних умовах метод утвердження соціалізму. Отже, війну було розпочато відповідно до фатального лозунга Леніна про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики — єдина партія, яка не боїться такої війни.
"Наша партія за громадянську війну", — повторював за ним Троцький.
Народ не розпочинав війни. Вибір був у руках політичних партій, перш за все їх лідерів. Коди б вони виявили більше державної мудрості, терпимості, то шанс на мирний характер перетворень у країні, можливо, не був би втрачений. Події жовтня 1917 р. могли бути не переворотом, а процесом радикальних реформ, більш або менш мирно здійснюваних демократичною владою, підтриманою широкими верствами суспільства.
Були потрібні подальші драматичні події, щоб окремі, поки що розрізнені вибухи громадянської війни перетворилися на війну повномасштабну. Однією з таких подій був Брест, наслідки якого виявилися трагічними. Сам Ленін називав Брест "нещасним миром". Він уразив патріотичні почуття народу. Це був той "фундамент", на якому розгорнувся антибільшовицький рух в різних регіонах країни. Україна теж не була винятком.
Суворі "военно-економічні" заходи в містах, продрозкладка, комнезами, селянські заколоти стали наслідками "нещасного миру". Він також був каталізатором дальшого розвитку воєнної інтервенції.
У цілому події 1918—1920 рр. в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Разом із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж у інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.
Про українські національно-державні структури, які протистояли радянській владі, періоду, що вивчається (Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія), вже йшлося у розділі другому.
Австро-німецькі війська, які у лютому вступили в Україну, вже у середині квітня 1918 р. окупували всю її територію. Радянська влада в Україні була проголошена поза законом. Влада в Україні у перший час після окупації знаходилася ще у Центральної Ради, згодом — у гетьмана, а фактично —в австро-німецького командування. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали бурхливу реакцію у більшості українського народу.
Розгорнулася широка повстансько-партизанська боротьба проти загарбників.
Керівництво цією боротьбою здійснювалося представниками кількох політичних партій.[1]
Повстанські загони очолювали українські есери, ліві есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії.
Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких стала однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.
Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення органів радянської влади розпочалась ще на початку окупації України австро-німецькими військами. 18 квітня 1918 р. у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в Повстанбюро складали більшовики, його головою був М.Скрипник.
До складу Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.
Постійнодіючі вищі органи влади республіки згорнули свою діяльність. Засідання ЦВК Рад України до III Всеукраїнського з'їзду Рад більше не скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу по мобілізації українського населення на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, а також Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Повстанбюро розповсюдило на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 р. із закликом до робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях військово-революційних комітетів і формуванням українських військових сил у "нейтральній зоні". Проте Повстанбюро не виконало повністю завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється його розпуск у липні 1918 р. І з'їздом КП(б)У. На прийнятті цього рішення настоювала частина делегатів партійного з'їзду, щоб у такий спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.
Подальшу роботу по відновленню радянської влади в Україні очолила партія більшовиків, яка сформувала спеціальний орган — Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О.Бубнов. До складу ЦВРК входили В.Затонський, Ю.Коцюбинський та декілька військових. ЦВРК і підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У, створювали місцеві ревкоми. Вони створювалися спочатку як органи підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали стати — до виборів Рад — органами місцевої влади.
Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним в зв'язку з демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918 р. У такій ситуації ЦК РКП(б) визнав повстання в Україні назрілим. Одночасно було визнано за доцільне утворити групу військ Курського напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі В.Антонова-Овсієнка, Й.Сталіна і В.Затонського. 19 листопада Реввійськрада Українського фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК Рад України. Цей процес наштовхнувся на опір деяких великодержавне настроєних діячів у РСФРР. Так, Й.Сталін заявив голові ВУЦВК В.Затонському: "Достатньо грали в уряд і республіку, здається досить, час кидати гру".