Син шкіряних справ майстра з міста Лангр, Дідро спочатку навчався в місцевій єзуїтській школі, а потім вивчав юриспруденцію, медицину, математику, англійську філософію в Парижі, а в 1732 році отримав у Сорбоні звання магістра мистецтв.
Йому було 33 роки, коли він в своїх працях філософського характеру, поділяючи поки що позиції деїзму, виступив з критикою церковних авторитетів. Дідро продовжував антиклерикальні атаки Вольтера, знаходячи нові аргументи в боротьбі проти головного ворога прогресу. Але Дені Дідро не залишався на компромісних позиціях деїстів. Він стверджував, що субстанційність матерії її незалежність від духу вступали в суперечку з суб’єктивно-психологічними тлумаченнями сенсуалізму і агносцилізму, приймає них матеріалістичну інтерпретацію. Він розвиває думку про еволюцію природи і її форми, висуває думки про мінливість біологічних видів. Його філософська і суспільна думка, концентруючи найвищі досягнення епохи Просвітництва, разом з тим не зупинялась на досягнутому, випереджала свій час. Прозріння діалектики найбільш яскраво було виражене в «Племіннику Рамо».
Направленою в майбутнє була соціальна думка Дідро. Він не задовольнявся простою для просвітителів ідеєю рівності у юридичному відношенні. Він говорив про суспільства такого типу, які не основані на приватній власності. Тому не випадково проект комуністичного суспільства довгий час приписували Дені Дідро.[16, 164 C.]
Значне місце в науковій спадщині Дідро займають статті, які він писав для «Енциклопедії». Він зібрав навколо «Енциклопедії» кращих спеціалістів з усіх галузей знань. Особливою заслугою Дідро було створення в цій праці відділу технічних наук і ремесел, в якому було зосереджено велику кількість робіт, які детально аналізували виробництво і технологію промисловості. В них містилися описи гірських промислів, роботи ткацьких верстатів, процес виробництва скла, тканин, зброї засобів пересування. Дідро створив гімн ремеслам в енциклопедичній формі, зробив героями свого видавництва людей багатьох професій. Він приклав величезні зусилля, щоб охопити всі форми трудової діяльності, нерідко сам ставав за верстат, щоб осягнути його таємниці, змалював різні знаряддя праці, складав креслення. Людська праця і її результати ніби протиставлялися в Дідро Богу і феодальним порядкам. Вперше зачіпається тут питання про робітничий прошарок суспільства, про його тяжке матеріальне становище.[24, 247 C.]
Як важливий етап у біографії Дідро слід відмітити його зв’язки з Росією. Він вів переписку з Катериною ІІ, здійснив у 1773 році подорож в Російську імперію, виконав ряд доручень імператриці, в тому числі склав проект реформи освіти. Дідро в своїх контактах з імператрицею бачив одну з можливостей боротьби проти феодалізму і його пережитків.
Унікальну роль у розвитку європейської літератури відіграли погляди Дідро на мистецтво. В естетичній системі, викладеній в статтях «Прекрасное» і «Опыт о живописи» з «Енциклопедії» Дідро говорив, що в якості основного принципу мистецтва слід розглядати наслідування природи, думки про об’єктивність краси і прекрасного, вимоги правдивості. При цьому він допускає, щоб правдиве розкривалось через можливі, але рідкісні і чудові обставини. Допускає введення в сферу зображення виключного, фантастичного, надаючи перевагу їх єдності, але заявив, що вони можуть існувати в складі мистецтва лише тоді, коли підкоряться правді життя. Виступаючи проти зображення щоденного і побутового, Дідро вимагає щоб, мистецтво прославляло великі справи, і сколихувало тиранів, щоб воно було спрямоване проти релігії. В «Салонах» він виступав як мудрий знавець мистецтва, положив початок новому літературному жанру – художній критиці. [16, 169 C.]
Серія спеціальних робіт Дідро була присвячена питанням драматургії і театру. Дідро відкидає нормативну естетику Буало і пропонує свою систему драматичних жанрів, зокрема «середній» жанр – драму, яка зображує конфлікти, які відбуваються в рамках сім’ї, у відносинах між людьми третього прошарку. Ці принципи створили справжню революцію в театрі. Суть революції в тому, що класичному характеру, позбавленому історичної конкретності, був протиставлений реальний характер людини, яка займає зовсім нижче місце в суспільстві. Зберігають цінність і гостроту розділи Дідро про мистецтво актора. Дідро виступав за актора, який роздумує, керує своїми емоціями, спирається на великий життєвий досвід, має гарну освіту і добре розуміється в драматичному тексті.
Отже, як мислитель і громадський діяч, як теоретик мистецтва і майстер художньої прози, Дідро неповторно представляє епоху розквіту французько Просвітництва. Найбільш глибоко і повнокровно він розкриває ідею розуму і разом з тим долає раціоналістичну односторонність раннього етапу Просвітництва. Наносячи найбільш відчутний удар по естетичній системі класицизму, Дідро енергійно допомагав формуватися просвітницькому реалізму в західноєвропейській літературі XVIII століття.
2.3 Сентименталізм
Сентименталізм (фр.sentimentaliste, від setiment – почуття, чутливість) напрям у європейській літературі другої половини XVIII – поч. XIX століття, що розвивався як утвердження чуттєвої стихії в художній творчості, на противагу жорстким, раціональним нормам класицизму, властивому добі раннього Просвітництва культу абсолютного розуму.
Цей напрям здобув свою назву від твору англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож» 1768 року і поширився в різних жанрах – у повістях, романах, мелодрамах. Сентименталізму притаманні такі риси, як увага до внутрішнього світу людини, возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності, простота й природність. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини до глибоких пристрастей і переживань. Життя людського серця становило головний об’єкт зображання сентименталістів. Мистецтво їх відзначалося глибоким демократизмом. Вони проголосили цінність людської особистості незалежно від її соціального стану, і ця цінність визначалася передусім поривами душі, природністю й щирістю почуттів. Увага до внутрішнього життя людини зумовила посилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі.[24. 137 C.]
Філософським підґрунтям сентименталізму став руссоїзм. Ж.-Ж. Руссо відстоював право мистецтва на зображення почуттів. Він утверджував багато людської особистості, невичерпне розмаїття її пристрастей. Абсолютизації розуму в класицизмі Вольтера і Монтеск’є митець протиставив інший абсолют – серце. Саме цей абсолют, на його думку, визначає духовне і соціальне життя людини, скеровує її вчинки і відкриває шлях до пізнання істинного й прекрасного. Руссо пропонував письменникам зображувати звичайну просту людину, працьовиту, доброчесну й моральну.
Якщо у просвітницькому реалізмі переважав соціальний аналіз, то сентименталісти глибоко досліджували почуття людини. Представники даного напрямку покладали великі надії на внутрішні можливості особистості в процесі перетворення життя. А для того щоб розкрити цей духовний потенціал, потрібно «виховати серце» і збудити душу людини, сповнити її високими пориваннями шляхом повернення до природи. Виховання почуттів безпосередньо пов’язувалось з протистоянням негативному впливу середовища. У творах сентименталістів знайшла відображення висока культура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життя особистості.[2, 252 C.]
Найвідомішим представником сентименталізму і засновником течії руссоїзму став Жан-Жак Руссо (1712 –1778рр.). Його погляди розходились з ідеями інших представників епохи і часто приймали форму відкритого конфлікту. Вольтер насміхався над демократичними ідеями Руссо. Руссо в свою чергу засуджував Вольтера за поступки аристократам. Ж.-Ж.Руссо не визнавав матеріалізму енциклопедистів, раціоналізму Вольтера і Дідро, протиставляючи ним почуття. В той час як більшість просвітителів бачило в театрі кафедру і трибуну, Руссо звинувачував театр у падінні моралі, саме через це він посварився з Д’аламбером і відмовився брати участь в «Енциклопедії». Релігійність Руссо входила у конфлікт з атеїзмом Дідро. Але в перспективі історії Руссо – соратник Вольтера і Дідро.
У своїх творах Жан-Жак Руссо виступає з позиції соціальних низів, недарма він був зв’язаний з Женевою і гордився своїм простим походженням. Він піддає критиці прогрес людської цивілізації, тому що цей прогрес не полегшив долі народу, не ліквідував його бідність. Ріст торгівлі та ремесла, розвиток науки і мистецтв не лише не укріпили позиції моралі і великодушшя, а навпаки, посилили експлуатацію простого люду, допомагали розвиватися корисливості, брехні, зіпсували мораль. Моральна деградація суспільства має своєю причиною, як стверджує Руссо, нерівність людей в суспільстві. Саме в майновій нерівності, в існуванні багатства і бідності, у встановленні приватної власності бачить він джерело розкоші, зніженості з однієї сторони, джерело потреби, безправ’я, рабства, тиранії – з іншої. Виступаючи проти соціального гноблення і рабства, Руссо висуває ідею демократичної конституції суспільства, його республіканської організації. Якщо просвітителі першого етапу, Монтеск’є і Вольтер, не були послідовними в боротьбі з феодальним ладом, обмежуючись концепцією просвітницького абсолютизму, то Руссо вірить лише в колективну мудрість народу, визнає законною боротьбу народних мас проти королів, оголошує рівність громадян перед законом, основою суспільства вважає суверенність народу, якому повинна належати і виконавча, і законодавча влади. Руссо вважає, що держава створена людьми, а не Богом, як заявляють прихильники теократичної теорії. Люди свідомо заключають між собою «суспільний договір», утверджуючи демократичну владу і повертаючи тим самим народу природну свободу і права, які були забрані в нього керуючим прошарком.