Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західному боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!
Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, - були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.
Відома заява лояльності "Украинской Жизни" супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, - думала своєю вірнопідданчою заявою для "спільної батьківщини" - Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю лояльну декларацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, "пораженчеське" становище до російського імперіалізму.
Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої декларації, вияснює цю зміну в думках і настроях лояльних українців в Росії, в той спосіб:
"Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелом у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившись із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства".
Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, - існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціалістичні студентські революційні організації в різних містах України - в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету "Боротьба" та цілий ряд брошур проти російського змісту і проти воєнних прокламацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України, що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або нейтральні держави.Ці організації енергійно поширювали та популяризували проти воєнні кличі та гасло самостійності України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.
Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи - В. Семець, Ю. Охримович та І. Лизанівський. Зокрема Ю. Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.
Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.
Із бойовим гаслом "Розгром Росії, воля Україні!" - вступив український народ у першу світову війну.
Велика збірка Українських Січових Стрільців у Львові
Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломний історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.
Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.
Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців.
Тепер, коли ініціативу творення українського війська перебрало в свої руки загальнонаціональне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокольських, студентських, середньо шкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почуття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокольськими, із Франковим гімном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.
Василь Стефаник - змалював у своєму оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."
Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра у поход.
І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.
Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і не усвідомлюючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось.
Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Бойова Управа. Інші збиралися по провінціальних містах. Кошти утримання та організацію УС стрільців взяла на себе УБУ права, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.
Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУ Ради д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.
Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУ права. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл оголошених добровольців. Начальником УСС призначила спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.
Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіма силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, підлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неставно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали вирішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.