Щоб хоч трохи упорядкувати виробничі взаємини поміщиків і кріпаків, царський уряд протягом 1847-1848 рр. на Правобережній Україні, де гніт кріпосників був особливо тяжким, здійснив так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосних повинностей. Але визначав їх сам поміщик, усі земельні володіння якого залишилися недоторканими. Селяни виступили проти цієї реформи.
Однією з характерних рис розвитку українського села у першій половині ХІХ ст. була також організація військових поселень. Вони знаходилися на постійному казарменому режимі і займалися не тільки регулярним навчанням, але й виконували різні сільськогосподарські роботи. В Україні військові поселення були в Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях.
До середини ХІХ ст. із середовища селянства виділилися сільські багатії – куркулі, торговці, власники млинів і маслобоєнь. Багато хто з них мали підприємства з виробництва цукру, цегли і т.п. Однак, засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури поступово занепадали, не витримуючи конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників.
Розвиток промисловості. Поряд із сільським господарством в Україні розвивалася промисловість, в якій у першій чверті ХІХ ст. використовувалася переважно кріпосна праця. У руках поміщиків були зосереджені сукняні мануфактури, що працювали на постачання армії і на ринок.
Поміщики займали панівне становище у винокурній промисловості, яка була першою серед галузей, що переробляли продукти сільського господарства. Поміщицькі підприємства були також в таких галузях, як виробництво заліза, чавуну, скла тощо. Усе це були невеликі підприємства, що нараховували два-три десятки робітників.
У першій половині ХІХ ст. в Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії: дрібне товарне виробництво (переважно селянські промисли) – капіталістична мануфактура – фабрична промисловість (велика машинна індустрія). Настав початковий етап промислового перевороту.
Інтенсивно розвивалася машинобудівна промисловість. Машинобудівні заводи постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми тощо. Якщо у 1825 р. налічувалося близько 6,5 тис. промислових підприємств, то в 1860 р. – вже понад 22,3 тис.
Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках ХІХ ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх вже налічувалося майже 200.
Активно розвивалося в Україні сукняне виробництво. У 1860 р. налічувалося біля 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Розвивалися металургійна і кам’яновугільна промисловість. На початку ХІХ ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначною. Вони добували лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав вже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.
Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив господарську спеціалізацію окремих районів України. А це, у свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося 12 тис. (з них близько 1800 великих і середніх).
Зміни в економіці зумовили процес формування нових соціальних груп і класів. Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. кількість промислових робітників в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях. Неухильно збільшувалися кількість вільнонайманих робітників, частка яких становила у 1861 році 54%.
Поступово формувалася промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що зосередили у своїх руках значні капітали. Купецтво України за національним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти. Це насамперед, купці брати Яхненки, Симиренки, купець Терещенко (який контролював половину всієї хлібної торгівлі Глухова (Чернігівщина), купець Харитоненко (власник ряду підприємств в Сумах) та інші. З’явилися також іноземні капіталісти. В цілому у середині ХІХ ст. купці капіталісти володіли вже понад 90% заводів.
Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався експлуатацією кріпаків і найманих робітників: їхній робочий день продовжувався 12-14 годин, широко використовувалася дитяча та жіноча праця, що оплачувалася нижче, ніж праця робітників-чоловіків.
Незважаючи на прискорення, економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше.
У першій половині ХІХ ст. в процесі формування і зміцнення капіталістичних форм господарювання загострилися соціальні суперечності, посилилася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були: скарги цареві й місцевим урядовим установам; відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності; підпали поміщицьких маєтків; розправа над поміщиками, управителями та приказчиками; втечі на Дон, у Таврію.
В умовах посилення експлуатації значно зросла кількість масових виступів селян проти поміщиків. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. З особливою силою масовий антикріпосницький рух розгорнувся, після закінчення російсько-французької війни, у 1815-1820 рр. у селах Жуковому та Стасівці Полтавської губернії. В 1815 р. повсталі селяни заявили, що хочуть зробити всіх кріпаків вільними, роздати їм поміщицькі землі, а поміщиків вигнати з маєтків. У 1819 р. повсталі військові поселенці Чугуєва (Харківщина) прогнали офіцерів і висунули вимогу ліквідувати військові поселення.
Протягом 1818-1820 рр. продовжувалося повстання в 250 селах Південної України і Дону. Повстало близько 45 тис. російських і українських селян. Навесні 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, видаючи себе за уповноваженого від царя, їздив по селам і наказував селянам заарештовувати поміщиків, карати різками поміщицьких економів. Селяни проголосили себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царські війська придушили це повстання, найактивніших учасників покарали батогами і заслали на каторгу до Сибіру, а Семенова присудили до страти.
Особливо гострого і масового характеру набув селянський антипоміщицький рух на Поділлі. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Поміщик, побачивши в Кармелюку небезпечного бунтаря, поспішив відправити його в солдати. Однак, він утік у рідні місця, де з таких же втікачів-селян і солдатів організував повстанський загін.
Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, корчми, двори заможних селян, роздавали їхнє майно і гроші бідним селянам. Кілька разів Кармелюка арештовували, п’ять разів він тікав із війська, заслання і каторги. Щоразу, повертаючись у рідні місця, Кармелюк знову збирав повстанські загони і поновлював боротьбу. Антикріпосницький рух селян під його керівництвом тривав майже чверть століття. За період повстанської боротьби з 1812 р. до 1835 рр. бойові загони Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. У цих нападах брало участь не менше 20 тис. повстанців. Кармелюк був убитий із засідки у 1835 р.
Після Вітчизняної війни 1812 р. в Російській імперії панувала атмосфера загального невдоволення кріпосницькими порядками. У цій обстановці революційно налаштовані дворяни (переважно молоді офіцери російської армії, учасники війни проти Наполеона) почала свідому боротьбу проти самодержавства. Вони на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, відсутність кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства.
Діяльність декабристів в Україні. Невдоволена самодержавно-кріпосницьким режимом частина офіцерів-дворян ставила за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського „Союзу благоденства”, до якої був близьким І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу” в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством, у цьому ж році в Петербурзі почало діяти Північне товариство. Керував цією організацією полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Він склав докладну програму, яка мала назву „Руська правда”. Вона передбачала скинення самодержавства, республіканську форму правління, скасування кріпосного права, установлення правової рівності всіх громадян, здійснення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицької землі. „Руська правда” проголошувала Росію „єдиною і неподільною” державою. Пестель заперечував право народів імперії на самовизначення або федеративний устрій Росії, виключення робилося лише для Польщі.