Певні зміни вносилися і до вищої школи. Зокрема, надавалася певна автономія університетам, створювалися ради професорів, котрі повинні були керувати всім життям навчальних закладів, запроваджувалися вибори деканів
Військова реформа.Протягом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа. Був здійснений ряд заходів, пов’язаних із перебудовою армії. Проведено переозброєння і переобмундирування армії, удосконалена система її постачання, управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.
Уся територія Росії у 1867 р. була розділена на 10 військових округів, з них 3 (Київський, Одеський і Харківський) в Україні. Поряд з округами створювалися інші органи місцевого військового управління. У кожній губернії і повіті засновувалися управління військового начальника.
У січні 1874 р. був прийнятий новий статут про військову повинність. Рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років на флоті. Від військової повинності звільнялося духовенство і певні привілейовані верстви суспільства, частина іноземних колоністів.
Міська реформа. Ця реформа реорганізовувала систему міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. у всіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах гласних до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, котрі платили податки. Всі інші категорії, що складали більшість міського населення, насамперед робітники, ремісники, дрібні службовці, цього права не мали. Жінки також не мали права брати участь у виборах.
Щоб забезпечити перевагу в думках представників великої буржуазії, вибори проводилися по трьох станових куріях, кожна з яких незалежно від кількості тих, хто брав участь у виборах, обирала третину загального числа гласних.
Міські управи займалися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернаторові і міністрові внутрішніх справ.
Одночасно з проведенням цих досить ліберальних реформ, уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.
12.4. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки XIX ст. Промисловий переворот
Після реформи 1861р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це було зумовлено особливістю економічної політики царизму: Російський уряд активно розвивав неросійські регіони імперії, у тому числі Україну, при цьому виходячи виключно з інтересів імперії, що спричинило переважно сировинний характер розвитку господарства України. Наявність на її території величезних покладів вугілля, залізної руди, виняткова родючість ґрунтів, а також функціонування зручних морських портів для вивозу продукції умовили прискорений економічний розвиток України.
Сільське господарство. Найбільш характерними рисами розвитку цього сегменту економіки були:
–поступовий перехід аграрного сектора до капіталістичних форм господарювання.Причому поміщицькі господарства правобережних і лівобережних губерній за рахунок напівфеодальної експлуатації селян більш повільно вростали в капіталізм. У цих регіонах ще діяла відробіткова система, яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селян. На Правобережі найбільш інтенсивно розвивалася цукрова промисловість.
На півдні України ліквідація поміщицького землеволодіння, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, формування фермерських господарств відбувалися швидше. Поміщики створювали на базі своїх маєтків великі агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці, заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу;
–відбувалися значні зміни у сфері землеволодіння.Царський уряд активно проводив політику направлену на перетворення землі на товар і вільний продаж землі, внаслідок чого відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. По-перше, у другій половині XIX ст. значно прискорився процес концентрації землі. На початку XX ст. власниками майже 70% усієї дворянської землі були біля 3 тис. поміщиків. Поряд із спадковими землевласниками виникли великі землевласники нової генерації (Симиренки, Терещенки, Харитоненки), які були зорієнтовані на капіталістичні форми ведення свого господарства. По-друге, одночасно відбувалося активне витіснення дворянського (станового) землеволодіння буржуазним (безстановим). На початку XX ст. більше третини загальної площі дворянського землеволодіння знаходилася у власності осіб недворянського походження, переважно заможних селян;
– суттєві зміни відбулися в землекористуванні. Зміцнення капіталізму в сільському господарстві, зростання його товарності сприяли поширенню, замість відробіткової форми оренди землі, грошової, підприємницької оренди.Капіталізація сільськогоспо-дарського виробництва стимулювала застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, поліпшення структури посівів тощо. Протягом 70-80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів;
– капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. майже 2 млн. поденних та постійних найманих робітників були зайняті у землеробстві України. Найбільш широко наймана праця використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях;
– зросли посівні площі і змінилася структура посівів. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі в Україні зросли в 1,5 рази. Це було зумовлено, як екстенсивним розвитком господарства, так і освоєнням, колонізацією Півдня України. В структурі посівів значно зросли площі, які виділялися під пшеницю і ячмінь. Подібна тенденція розвитку сільського господарства була спричинена не тільки зростанням внутрішніх потреб в зерні, а і значним розширенням його експорту. На кінець XIX ст. частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. В пореформений період різко зросло виробництво також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Україна перетворилася у важливий регіон виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноросійському, а й на світовому ринку.
Промисловий переворот. Суть промислового перевороту полягала в переході від мануфактури до машинної індустрії, від дрібного до масового виробництва. Найбільш характерними ознаками промислового перевороту було широке застосування у виробництві машин і механізмів, витіснення ручної праці.
Промисловий переворот в Україні відбувався в основному протягом 70-х-початку 90-х років XIX ст. У ці роки було закладено основу формування індустріального суспільства. Якщо у 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже було понад 30,3 тис. підприємств і відповідно 205 тис. робітників.
Українська промисловість, як зазначає О.Д.Бойко, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні корисні копалини; дешева, але відносно кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:
1. У пореформений період південно-східний регіон України перетворюється на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Центр великої промисловості поступово переміщується з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, до Донбасу та Півдня України, в яких машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. Видобуток вугілля в Донбасі зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди , тоді як на Україні лише у 4 рази. Завдяки масовому впровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність уральського робітника. Донбас, Південь України перетворилися в потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза, сталі Російської імперії.
2. Розвиток індустрії в Україні відбувався більш швидкими темпами порівнянню з загальноросійськими. Якщо протягом 1870-1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату-139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими – виробництво чавуну збільшилося в 4 рази, а прокату – в 7,7 рази. Подібні тенденції були характерні і для інших галузей великої індустрії України.
3. Високий рівень концентрації виробництва. У пореформений період в Україні, особливо в її південно-східному регіоні, будувалося багато великих промислових підприємств. За останні два десятиліття XIX ст. у Катеринославській і Херсонській губерніях виникло 17 великих заводів. На початку 90-х років XIX ст. на восьми шахтах Донбасу видобувалося більше третини кам’яного вугілля краю.
4. Значний вплив іноземного капіталу. З 1888 р. до 1894 р. в Україні були створені 22 іноземні компанії з основним капіталом майже 63 млн. руб. Царський уряд усіляко заохочував іноземних капіталістів, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, широкий ринок збуту тощо. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали в кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Так, наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80-90% усіх акціонерних капіталів.