Царський уряд чудово розумів, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський грунт навіть іскри гайдамацького руху спричинило б серйозні наслідки.
Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби в Україні, уряди царської Росії і шляхетської Польщі об’єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців.26 червня 1768 р. Залізняка і Гонту схопили. Наступного дня було оточено гайдамацький табір. При цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим терору. І. Гонта і найближчі його соратники були страчені. М. Залізняка царський суд після катування заслав на каторгу до Сибіру. Однак, незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.
Опришківський рух. На західноукраїнських землях з чужинцями активно боролися загони опришків (від латинського – знищувач, порушник). Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися поневолення. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони із таємних таборів розташованих в Карпатах, нападали невеликими групами на шляхту, орендарів, лихварів. Селяни надавали допомогу повстанцям продовольством, ховали їх від переслідування, ремісники виготовляли і ремонтували їм зброю.
Перші свідчення про опришків подають джерела XVI ст. На початку 30-х років XVIIІ ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польська влада змушена була просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.
Найвищого розпалу рух опришків досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. свої успіхи Довбуш завдячував передусім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб.
Для боротьби проти опришків галицька шляхта організувала каральні загони. Проте боротися з опришками, яких підтримувало населення, було дуже складно. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. Однак і після його смерті десятки повстанських загонів, продовжували діяти в Галичині, на Буковині та Закарпатті.
Поділи Польщі та українські землі. У 70-х роках XVIIІ ст. відбулися істотні зміни в політичному становищі західноукраїнських земель.
Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Прусія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель – тих, що були у складі Речі Посполитої. В результаті першого поділу Польщі (1722 р) землі Галичини відійшли до Австрії. Невдовзі до неї приєднали також землі Північної Буковини. На зміну польським феодалам прийшли австрійські, німецькі, угорські поміщики які продовжили гноблення народних мас, насаджували свою віру, мову, звичаї. Незважаючи на спроби окремих реформ австрійського уряду, становище західноукраїнських земель залишалося надзвичайно скрутним.
У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. У березні 1793 р. вийшов маніфест Катерини ІІ, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалися до Росії. Це був другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.
У 1795 р. за остаточним, третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусії.
Протягом 90-х років XVIIІ ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи. У краї почали діяти намісницькі, а пізніше губернські управління, царські судові органи та інші. Однак, Правобережна Україна продовжувала залишатися під феодальною владою польських магнатів, у внутрішні справи яких царська адміністрація не втручалася. Так, магнат С. Потоцький володів на Правобережжі 312 селами і містечками. Польські магнати отримали від царської влади права російського дворянства, підтвердження прав володіння, нові чини і звання.
Однак, становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відпрацьовували панщину в маєтках феодалів і платили численні державні податки. В окремих місцевостях панщина доходила до 5-6 днів на тиждень. Селяни все частіше позбавлялися власної землі. Промисловість на Правобережжі знаходилась в занедбаному стані.