Угода передбачала:
– визнання Швецією незалежного Українського князівства, якому повинні були бути повернуті всі захоплені Росією землі, що колись належали „руському” народові (тобто Київський Русі);
– Мазепа має бути довічним князем України;
– шведський король зобов’язаний захищати Україну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросить гетьман і „стани”;
– шведський король не мав права претендувати на титул князя або командувача збройних сил князівства;
– шведське військо могло займати п’ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).
Полтавська битва. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у зраді, у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі – уніатам. Цар наказав також старшині й полковникам терміново зібратися у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас були відправлені царські війська на чолі з Меншиковим які зруйнували гетьманську резиденцію – Батурін.6 листопада в Глухові на старшинській раді гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.
Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла було зруйнування Січі.14 травня 1709 р. Січ була захоплена, зруйновано січову фортецю, спалено курені й військові будівлі, полонені були страчені.
Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив воєнні дії. Він розпочав наступ на Москву. Шлях шведів пролягав через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія (31 тисяча чоловік) надійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл ХІІ сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, але того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу (протягом 87 днів шведи штурмували Полтаву 30 разів). Тим часом до Полтави прибув Петро І з головними силами.27 червня 1709 р. стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на російські редути (земляні укріплення). Близько 11 години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.
Після поразки Карл ХІІ, Мазепа і ще близько 50 старшин разом з невеликими загонами шведів і козаків кинулись тікати через Дніпро і відійшли в турецькі володіння. На початку серпня поранений Карл ХІІ і хворий Мазепа зупинилися у передмісті Бендер (Молдова).
21 вересня 1709 р. Мазепа помер. У березні наступного року його тіло вивезли до православної землі Молдавії – м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря Св. Юрія.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Вплив Швеції та Польщі на події в регіоні фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
Після смерті Мазепи та частина козаків, яка утекла з ним у вигнання залишилася без керівника. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію (між старшинами і племінником Мазепи (дітей у нього не було) А. Войнаровським розпочалася боротьба за Мазепине добро) зволікали півроку. Лише 5 квітня 1710 р. у Бендерах козацька рада обрала гетьманом Пилипа Орлика, який був генеральним писарем при Мазепі.
П. Орлик за походженням був чех баронського роду. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Став одним із найосвіченіших людей в Україні. Служив писарем в Київській митрополії. З 1700 р. обіймав в уряді посаду генерального писаря. Виконував різні дипломатичні доручення Мазепи й був утаємничений у справи його відносин із польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом ХІІ. Помер в Яссах у 1742 р. Його син Григорій став генералом французької армії.
П. Орлик був автором документа „Пакти і Конституція прав та вільностей Війська Запорозького” (згодом цей документ стали називати „Конституцією П. Орлика”). Текст було затверджено на військовій раді 10 квітня 1710 р. Саме цей документ вважається першою українською Конституцією.
Зміст Конституції П. Орлика. Документ складався із вступу й 16 статтей. Основні положення статтей:
– проголошувалась незалежність України від Росії і Польщі;
– обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством;
– територія України визначалася згідно із Зборівським договором 1649 р.;
– при гетьманові утворювалась Генеральна рада із законодавчою владою, яка збиралася тричі на рік;
– створювався Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися, який розглядав справу про кривду гетьманові та провини старшин;
– державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі;
– встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом;
– гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Це була найперша у світі демократична Конституція, яка бере початок у демократичному устрої Запорозької Січі. Проте, зважаючи на політичні обставини того часу, вона не стала чинною в Україні, а тому залишилась в історії лише як видатна пам’ятка української правничої та суспільно-політичної думки.
Усе своє подальше життя П. Орлик присвятив діяльності по створенню антиросійської коаліції і визволення України. Вже протягом року він зумів створити антиросійську коаліцію у складі свого уряду, Швеції, Кримського ханства, Туреччини, а також тих польських сил, що підтримували С. Лещинського. Союзниками був розроблений план військового походу на Правобережну Україну.
31 січня 1711 р. загін запорожців на чолі з К. Гордієнком під загальним керівництвом П. Орлика виступив із Бендер. По дорозі до них приєдналися польські і татарські загони. Об’єднане військо швидко просувалося на Правобережжі. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали П. Орлика гетьманом і перейшли на його бік. Виступи проти російських гарнізонів розпочалися і на Лівобережжі. Гетьман Лівобережжя І. Скоропадський вислав до П. Орлика полки, але вони були розбиті.
Одночасно за домовленістю з П. Орликом на територію України вступила 50-тисячна армія кримських татар. Майже не зустрічаючи опору, татари пройшли упродовж Дніпра й заволоділи Слобожанщиною. Однак, замість вторгнення в межі Росії, татари грабували і розоряли Українські землі, забирали у рабство тисячі людей. Дійшовши до Харкова, вони з численною здобиччю повернулися в Крим.
Військо П. Орлика наприкінці березня 1711 р. взяло в облогу Білу Церкву, однак, через відсутність необхідної для штурму важкої артилерії і наближення російської армії, наприкінці квітня облога була знята і військо повернулося в Бендери.
Після перемог над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо раніше у зарубіжних джерелах північно-східні землі здебільшого називали Московщиною, то тепер він урядово закріпив і поширив у вживанні назву „Росія”. У 1721 р. за Росією було встановлено офіційну назву „Російська імперія”, а Петро І прийняв титул імператора Росії. Тоді ж Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Гетьманування І. Скоропадського. Після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ в м. Глухові у 1708 р. було обрано нового гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722 рр.). Після обрання на посаду гетьмана він звернувся до царя з проханням („Просительними статтями”) підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь Петро І надіслав іменний указ („Рішительний указ”), в якому ще більше посилювалася залежність України від Москви (так звані „Решетілівські статті”). Відповідно на них:
– гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності;
– встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання війська, старшинського апарату тощо;
– українське військо повинно було знаходитися під командуванням російських генералів.
Важливою новацією було призначення царського резидента А. Ізмайлова при гетьманові, який повинен був контролювати зв’язки гетьмана із сусідніми державами, фінансову політику тощо. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батуріна до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського резидента.
Царська політика щодо України за часів І. Скоропадського, зазначають Б.Д. Лановик, О.Д. Бойко, передбачала такі основні заходи:
1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю владу в Україні. Він підтримував протиріччя між гетьманом і полковниками, старшиною і народом; призначав на важливі посади чужинців; підтримував тих, хто лояльно ставився до царської політики.
2. Експлуатація демографічного потенціалу. Десятки тисяч українців направлялися царським урядом на тяжкі примусові роботи – копання каналів, будівництво нової російської столиці, спорудження укріплень (у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тисяч козаків, 30% з них загинуло); у 1725 р. під час Дербентського походу з майже 6800 козаків померло чи загинуло біля 5200 осіб; на будівництво укріпленої лінії між Дніпром і Сіверським Донцем у 1731-1733 рр. було направлене майже 60 тисяч козаків і селян).
3. Економічні утиски України. Значну частину українських товарів (шкіру, сало, олію та ін) дозволялося вивозити лише до російських портів, все частіше заборонялася торгівля не тільки з закордоном, а навіть із Запорожжям. Вводилася монополія на багато товарів. Українських купців змушували купувати товар на російських фабриках. З 1719 р. товари з України експортувалися тільки через Ригу та Архангельськ – під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була скасована вільна українська торгівля. Постійне перебування в Україні великого російського війська (часом до 10 тисяч чоловік) дуже виснажувало економіку України, зумовило швидке зростання податків. Так, якщо тільки з Лівобережжя в царську скарбницю у 1724 р. надійшло 45,5 тисяч карбованців, то вже у 1724 р. – 241,3 тисяч карбованців. Відбувалося масове роздавання великих земельних наділів, маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули випровадити в Україні кріпацтво, яке вже давно існувало в Росії.