Зміст
Вступ
Історія створення та бойові дії
Структура
Тактика та акції
Діяльність УПА
Присяга вояка УПА
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Аргументи противників визнання подвигу упівців на офіційному рівні зводяться до посилань на праці радянських „істориків” та деяких „об”єктивних науковців” сучасності, переважно - російських. Попри всі „за” і „проти”, очевидним є те, що радянська історіографія у плані дослідження проблеми українського визвольного руху 40-50-х років (це називали тоді „бандерівщиною”) виконувала конкретне політичне замовлення. Воно полягало у замовчуванні правди про діяльність Української Повстанської Армії, створення ряду легенд та міфів про „хлопців із лісу”. Одним з таких міфів, який насаджувала радянська історіографія про УПА, був міф про її нібито махровий націоналізм, який доходив до ненависті до всіх неукраїців. Офіційних істориків не цікавило, що це абсолютно не відповідало тим програмним положенням, які було розроблено УПА і покладено в основу її політики по відношенню до представників інших націй – національної політики.
Розберемо, що собою являла Українська Повстанськая Армія, її склад, основні завдання та значення діяльності.
Українська повстанська армія
Роки існування 1942 — 1954
Країна Україна
Приналежність Україна
Рід військ партизанська армія
Організаційно-штатна структура найбільше 40 000 (1944)
Девіз Слава Україні — Героям Слава!
Війни/битви Друга Світова війна, Війна з СРСР
Визначні командири Роман Шухевич
Українська повстанська армія (УПА) — підпільна збройно - політична формація, створена на Заході України у червні 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН(б). Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської окупації.
УПА діяла по 1953 рік, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-60-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. - Василь Кук.
Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. Але з 2005 року в Україні офіційно стяткуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).
Історія створення та бойові дії
Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з вибухом Другої Світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА).Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.
В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає особливу увагу на пропаганду визвольної боротьби серед інших народів, поневолених Москвою чи Німеччиною.
Зокрема, ставилося завдання приєднати їх до національно-визвольної боротьби українського народу. З цією метою широко пропагувалася політична концепція ОУН боротьби за національні держави («Свобода народам і людині»). Важливе значення у зв’язку з цим надавалося відповідному поводженню відділів УПА під час постою в чужонаціональних селах. Так, в інструкції для організаторів виховної роботи серед воїнів УПА (датованій червнем 1943 року), наголошувалося: «не сміє бути шовіністичної поведінки” (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України - ЦДАВОВУ:Ф.3833.-Оп.1.-Спр.95.-Арк.2.)
У ворожих арміях було достатньо елементу, потенційно прихильного до українців та їх визвольної боротьби. Абстрагуючись від цього, націоналісти почали готувати сприятливий грунт для залучення представників решти націй до участі у спільному фронті. Найбільш прихильними, як виявилося, були представники тих народів, що у 1917-1921 пройшли схожий з Україною шлях від національного відновлення до, зрештою, поневолення з боку московських більшовиків. Перш за все це – грузини, горці Кавказу, азербайджанці, вірмени, народи Середньої Азії. А тим паче – народи Балтії, ще зовсім недавно – незалежної, а нині втягнутої в боротьбу інтересів нацистів та більшовиків. Прихильно ставилося до українського національно-визвольного руху і чеське населення Волині. При облозі Іваничів воно добровільно постачало харчі для українських повстанців. Багато чехів-поліцейських залишали свої становища в окупаційній адміністрації й переходили до УПА. У вересні 1943 року, наприклад, таке вчинили 4 шуцмани в Порицькому районі Волинської області. (ЦДАВОВУ:Ф.3833.-Оп.1.-Спр.118.-Арк.44)
Найбільш простим та ефективним методом залучення репрезентантів інших націй було поширення листівок у військових частинах, до яких такі репрезентанти входили. Листівки друкувалися підпільно, переважно в друкарнях Одеси, де діяло оунівське підпілля. Для представників кавказьких народів, зокрема для грузинів і вірмен, листівки випускалися на рідних ним мовах.
Осінню 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що й також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.
В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська рефернтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Ярослав Старух і Іван Клімов, яких були розстріляні.[1]
УПА постала на Поліссі й Волині передусім як і для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани на Україні в 1941—45 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як наприклад, як і члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.
З її ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА являлася також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 й частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх з свого боку провокували німці.
Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольованою УПА, названо УПА «спільниками Москви». У травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце, а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Каширський. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині.
У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських "шуцманшафтів". У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних увязнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в'язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір в Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець - Ковель - Костопіль - Рівне захоплені силами українських повстанців.[2] [3]