Курсова робота
Країни Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст. (1900 – 1945 рр.)
Вступ
Ще з найдавніших часів територія Східного Середземномор’я та Північної Африки грали важливу роль як шляхи міжнародної торгівлі та міждержавних зв’язків. У середні віки ці території стали складовою частиною Арабського халіфату, тут йшов процес складання арабської спільноти з її історією, релігією, мовою і культурою. На рубежі ХІХ – ХХ ст. ця територія стала об’єктом колоніальних планів Англії, Франції, Німеччини, Росії, а після Першої світової війни і США.
У роботі буде прослідковано процес зростання інтересу великих держав Європи та США у міжвоєнний період до регіону Близького Сходу як до багатющого району на нафту, суперництво міжнародних компаній за її розвідкою, добуванням та реалізацією. Автор дасть аналіз економіки, політичного ладу окремих арабських країн Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст., які зміни почалися з відкриттям європейцями та американцями запасів нафти. Буде показано також форми і методи національного-визвольної боротьби та її результати, вплив розгрому німецького фашизму на її подальше розгортання, становлення ідей арабської єдності в цьому процесі.
У даній курсовій роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси політичного, економічного розвитку арабського світу в першій половині ХХ ст., роль і місце регіонів Близького Сходу та Північної Африки у системі міжнародних відносин напередодні та в роки Другої світової війни. Ці процеси будуть показані без ідеологічної заангажованості з позицій науковості та історичної правди.
Мавританія
Плани Франції на початку ХХ ст. були: створити полосу колоніальних територій від Середземномор’я до верхів’їв р. Нігер. так з’явився план утворення в Західній Африці особливої адміністративної одиниці „Західна Мавританія” населеної переважно маврами. Підкорення країни проходило важко і тільки в 1920р. було офіційно оголошено Мавританію колоніальним володінням у складі Французької Західної Африки. В 30-ті рр. тут відкрили поклади мідної і залізної руди.
З початком Другої світової війни територія Мавританії перейшла під контроль уряду Вшли, почалася мобілізація населення у трудові загони. Після висадки союзників у Північній Африці Мавританія, як і інші колонії Франції, перейшла під юрисдикцію Французького комітету національного визволення (ФКНВ) і вступила у війну проти гітлерівської коаліції.
У січні-лютому 1944р. на Браззавільській конференції з проблем майбутнього статусу колоніальних володінь Франції у Африці керівництво ФКНВ заявило, що у майбутньому народи самі будуть визначати свою долю. Але після закінчення війни змін у суспільному статусі Мавританії не відбулося.
На початку ХХ ст. більшість територій Арабського світу номінально входили до складу Османської імперії, або знаходились під контролем колоніальних держав – Англії і Франції, свої позиції тут мав німецький капітал у зв’язку з будівництвом Багдадської залізниці. Арабські народи проживали і проживають на території Близького і Середнього Сходу та Північної Африки.
В роки першої світової війни Англія скористалася прагненням арабів до створення національних держав і на словах підтримала їх дії. Дії англійських військ на Месопотамському і Палестинському фронтах в 1914 – 1918 рр. супроводжувалися повстаннями арабських племен проти влади султана. Якраз у Трансіорданії англійцями було створено із арабів-бедуїнів знаменитий Арабський легіон полковника Лоуренса, його ж загони і складали кістяк збройних сил Англії в Аравії і часто використовувалися для придушення виступів місцевого населення проти Англії в Сирії, Іраку та і в самій Аравії. Але прагнення до створення незалежних арабських держав чи навіть єдиної арабської держави виявилося нездійсненним. Паризька мирна конференція 1919 – 1920 рр., зафіксувавши розпад Османської імперії і створивши Лігу націй для підтримання миру у світі, у її Статуту ввела пункт про мандатну систему для колишніх володінь Османської імперії та колоній Німеччини. Так, на Арабському сході Франція добилася мандату на Сирію і Ліван, а Англія на Ірак, Трансіорданію і Палестину.
Палестина
На початку ХХ ст. Палестина входила до складу Османської імперії і адміністративно була поділена між Сирійським і Бейрутським вілайетами і Єрусалимським санджаком. Це була аграрна країна з переважаючим поміщицьким господарством де селяни за оренду платили п’яту частину врожаю. Була легка промисловість , виготовлення оливкової і кунжутної олії. (Наблус, Яффа, Хайфа, Єрусалим). Ремісників було 10% населення.
З кінця ХІХ ст. з претензіями на Палестину виступили сіоністи. Сіоністи виходили із ідеї про існування єдиного єврейського народу, який перед лицем „вічного антисемітизму” повинен бути зібраний на батьківщині предків. Тільки таким шляхом на їх думку могло бути вирішене єврейське питання. Вони оголосили Палестину „духовним і національним центром” для євреїв усього світу, змінивши її назву на Землю Ізраїлеву (Ерец Ісраель).
Сіоністським лідерам потрібна підтримка будь-якої великої європейської держави, без якої сіоністська колонізація Палестини залишилась би утопією. Спочатку вони зробили ставку на Німеччину, яка готувалася на початку ХХ ст. до переділу світу і розглядала Палестину як стратегічно важливий район. Однак скоро вони змінили курс і стали шукати підтримки Англії, яка також проявляла інтерес до Палестини.
На своєму першому конгресі (Базель 1897р.) сіоністи утворили Всесвітню Сіоністську Організацію (ВСО), яка утворила з метою експансії в Палестину ряд економічних підприємств, серед яких були створені Єврейський національний банк (1899р.) і Єврейський національний фонд (1901р.), який мав філіал – Англо-палестинський банк (1902р.).
Фінансова підтримка єврейської буржуазії дозволила розширити масштаби земельної власності сіоністів у Палестині. З 1889 по 1924рр. їх володіння зросли з 247 до 450 тис. дунамів (дунам – 0,1 га). Але еміграція до Першої світової війни була незначною. В 1914р. в Палестині проживало близько 85 тис. євреїв.
В роки Першої світової війни зміцнився союз Англії з сіонізмом. В умовах між імперіалістичної боротьби сіоністам вдалося добитися від англійських властей офіційної підтримки проекту створення „єврейського національного осередку” що і було зафіксовано в декларації міністра іноземних справ Великобританії Бальфура у формі листа від 2.ХІ.1917р. на ім’я представника міжнародних сіоністських кіл англійського банкіра лорда Ротшильда. Опублікувавши декларацію Бальфура, Англія по суті справи вирішила долю країни, на яку не мала ніяких прав.
20 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо верховна рада країн Антанти передала мандат на Палестину Англії, в текст якого була включена і декларація Бальфура. Вся повнота влади опинялася в руках Англії. Країна була включена в стерлінгову зону, дозволялося купувати і продавити землю. Це викликало незадоволення арабів і щоб зменшити напругу у 1922 р. було опубліковано „Білу книгу” (меморандум Черчілля). Пояснювалося, що зміст декларації Бальфура полягає не в перетворенні всієї Палестини в єврейську державу, а лише створення там „єврейського осередку”, гарантувалася єврейська еміграція але її обсяг мав відповідати економічним можливостям Палестини. У „Білій книзі” була обіцянка не залучати сіоністські органи до управління Палестиною, а також утворити у майбутньому парламент, у якому були б представлені усі національні і релігійні групи країни.
Але все це були обіцянки, насправді перевага надавалась сіоністам, наказом адмірала Дарлана перейшло на бік союзників. Влада у країні до травня 1943р. опинилася в руках німецького командування, почалися репресії. Спроба італійців схилити Х.Бургібу до співробітництва (а він був у в’язниці у Франції) провалилась. У березні 1944р. Туніс визволений французами.
Марокко
На початку ХХ ст. Марокко було відсталою феодальною державою де 90% населення займалося землеробством і скотарством. Керував султан. Плани на Марокко мала Франція, яка зуміла підписати ряд угод про поділ сфер впливу у Південному Середземномор’ї з Італією (1902р.), Великобританією і Іспанією (1904); у відповідності з ними частина марокканських земель (близько 20%) на півночі і південному-заході відходила до Іспанії, а торговий порт Танжер отримав статус міжнародної зони. З 1907 р. французькі та іспанські війська приступили до захоплення ослабленого і децентралізованого султанату.
Але кайзерівська Німеччина також мала плани щодо Марокко. В липні 1911р. біля берегів Агадира з’явився німецький корабель-канонерка „Пантера”, що загострило міжнародну ситуацію. І тільки серйозні поступки німецьким компаніям у Марокко Франція розв’язала собі руки.
У березні 1912р., а потім у листопаді було встановлено протекторат Франції над більшою частиною Марокко, а Іспанія захопила північні і південно-західні райони країни.
Через події Першої світової війни значна частина марокканської території залишалась поза контролем європейців і коли іспанські війська в 1920р. спробували захопити область Риф то там вибухнуло повстання яке очолив Абд аль-Керим який у 1921р. проголосив Республіку Риф, яка проіснувала 5 років і була придушена франко-іспанськими військами в травні 1926р.
Почалося економічне освоєння країни європейцями - фосфорити, марганець, свинець, кобальт, мідь, цинк, залізо вивозилися. Створена була комунікаційна сітка та енергетика. В 30-х рр. знову піднялася хвиля національно-визвольного руху, частина лідерів якого пішли на союз із Франко.
Під час Другої світової війни територія Марокко контролювалась урядом Віші, а практично використовувались для воєнних цілей Німеччиною та Італією. Після висадки восени 1942р. американських військ головнокомандуючий збройними силами уряду Віші генерал Дарлан передав їм всі воєнні об’єкти.