З початком Першої світової війни Англія встановила протекторат над Єгиптом і її верховний комісар зконцентрував у своїх руках всю реальну владу. Територія Єгипту слугувала для Англії плацдармом для операцій англійців проти турок в Палестині і Сирії. Трудовий корпус із єгиптян нараховував 500 тис. чол.. Спроба турків при допомозі Німеччини відновити свої позиції в Єгипті зазнала невдачі, а Франція визнала контроль Англії над Єгиптом ще в 1904р. за що остання визнала аналогічне положення Франції над Марокко.
Національно-визвольний рух в Єгипті знову посилився після закінчення війни і поставлено були вимогу незалежності країни. На передній план в політичній боротьбі вийшла партія Вафд. В кінці 1918р. прем’єр Руді-паша та відомий громадський і політичний діяч Заглул-паша (англофіли) організували делегацію (Вафд) для переговорів у Європі про становище, яке склалося. Їх ніхто не слухав, а чотирьох членів делегації навіть арештували. Це викликало революційний вибух 1919р., і хоча вафдисти ухилились від загострення боротьби, англійці в лютому 1922р. опублікували декларацію про ліквідацію англійського протекторату і визнання Єгипту незалежною державою, залишивши за собою ряд прав: охорона Суецького каналу, захист Єгипту від іноземного втручання, охорона інтересів іноземців і прав національних меншин, самоуправління Суданом.
Єрусалимі і його резидентом в Аммані зберігався контроль за зовнішньою і концесійною політикою, над законодавством, фінансами, збройними силами і податками країни. У всіх установах вводився інститут англійських радників.
19 квітня 1928р. була оприлюднена перша конституція і виборчий закон Трансіорданії. Проголошувались деякі буржуазні свободи і визначалася прерогатива еміра. Законодавча влада була у еміра і Законодавчої ради у складі 16 виборних членів (9 від арабо-мусульман, 3 від арабів-християн, 2 від черкесів і 2 від бедуїнів), виконавча влада - Виконавчій раді (уряду) у складі 6 членів на чолі з прем’єром. Необмежену владу як голова держави мав емір.
У 30-х роках основна увага англійських властей приділялася як і раніше забезпеченню своїх стратегічних інтересів ігноруючи розвиток економіки Трансіорданії. Головна частина бюджету направлялась на створення воєнної інфраструктури – будівництво шляхів і авіабаз, на зарплату чиновникам і поліції. В 1931р. „Ірак Петролеум Компани” отримала право на будівництво на території Трансіорданії нафтопроводу від Кіркука до Хайфи. Його спорудження, розпочате навесні 1932р., було завершене на кінець 1934р. В 1938 – 1941рр. була збудована найбільша стратегічна магістраль – автомагістраль Багдад-Хайфа.
В інтересах англійців будувалася політика Трансіорданії з сусідніми державами.
У березні 1931р був підписаний договір про співробітництво з хашимітським Іраком, а у березні 1933р. договір про взаємне визнання і добросусідських відносинах з Саудівською Аравією. У відповідності з останнім Ібн Сауд зняв свої претензії на Маан і Акабу, а Абдалла від імені хашимітів відмовився від претензій на Хіджаз.
В 30-х рр. антиколоніальний рух пішов на спад і лише в бедуїнських районах було неспокійно. Ці райони були вилучені із компетенції уряду в 1930р., а в 1933р. управління, ним було передано англійському офіцеру „спеціалісту по бедуїнам” Д.Б.Глеббу. через декілька років ці райони були „умиротворені”.
16 травня 1939р. в англо-трансіорданський договір 1928р. була внесена поправка, яка стосувалася організації збройних сил Трансіорданії. Згідно цієї поправки Арабський легіон був реорганізований: у його склад була включена „стража пустелі”, яка була створена раніше Глеббом для боротьби з бедуїнами, і загальна кількість доведена до 1600 чоловік. 25 червня 1939р. командуючим легіоном був призначений Глебб, який отримав звання генерала і титул паші. І дуже скоро Глебб став Фактичним правителем Трансіорданії.
Під час Другої світової війни Англія широко використовувала арабський легіон як допоміжну військову і поліцейську силу на Близькому Сході. На кінець війни у його складі вже було 8 тис. солдат і офіцерів. Англійські субсидії на утримання легіона та інші військові цілі у роки війни сильно зросли. Якщо в 1937/38рр. вони складали 28% внутрішніх прибутків Трансіорданії, то в 1939/40рр. вони досягли 102%, а в 1940/41РР. – 208%.
Азіз захопив владу над багатими оазисами Ель-Хаси і в квітні 1913р. зайняв великий адміністративний центр Хуфуф. Це дозволило йому у травні 1914р. підписати з турками, які були зайняті європейськими справами, договір про дружбу і союз. В 1915р. він підписав подібний договір і з англійцями.
Під час Першої світової війни у арабських країнах посилились антитурецькі настрої. Племена Аравії також активізували свою боротьбу, в тому числі і в складі Арабського легіону. Ця боротьба підтримувалась англійцями, які при цьому переслідували свої інтереси. Але, не дивлячись на договір з Великобританією, а також субсидії в 60 тис. фунтів стерлінгів щорічно, Лондону не вдалося втягнути Неджд до участі у Першій світовій війні на боці Антанти. Хоча в багатьох інших територіях півострова (потім вони ввійдуть до складу Саудівського королівства) англійські емісари зуміли розпалити антитурецьку війну. Наприклад, 5 червня 1915р. шериф Мекки Хусейн проголосив незалежність Хіджазу, прийняв титул короля (малика) і оголосив війну Туреччині. Відомий нам англійський розвідник полковник Лоуренс в цей час знаходився в Хіджазі, керував там виступами бедуїнських племен проти турецьких військ. До липня 1917р. араби очистили Хіджаз від турок і зайняли порт Акаба.
Як же розвивалася Саудівська Аравія після Першої світової війни. Справа в тому, що розпад Османської імперії в результаті Першої світової війни сприяв успішній боротьбі Саудідів за об’єднання аравійських земель в централізовану державу. Їх успіху сприяла і та обставина, що головні держави були зайняті воєнною і політичною боротьбою з Радянською Росією, а Аравія, де нафта ще не була знайдена, їх практично не цікавила.
В 1921р. в Каїрі під головуванням міністра колоній Англії У.Черчілля була скликана конференція, на якій, між іншим, було прийнято рішення про те, що два сина хіджазського шерифа Хусейна Фейсал і Абдаллах займуть престол у королівствах Ірак і Трансіорданії на знак визнання їх заслуг у боротьбі проти турок. В тому ж році в Неджді на нараді членів сім’ї Аль Сауд і шейхів племен було вирішено, що Абдель Азіз буде носити титул „султан Неджда і приєднаних територій”.
На початку 90-х років на території сучасної Саудівської Аравії існували дві держави – султанат Неджд з приєднаними територіями і королівство Хіджаз. 6 березня 1924р. король Хиджаза Хусейн виступив з домаганнями на титул Халіфа. В червні 1924р. Абдель Азиз звернувся до мусульман із закликом не визнавати Хусейна халіфом і скликав конференцію улемів Неджда, на якій було прийнято рішення іти війною проти Хіджазу. 3 вересня 1924р. по грудень 1925р. ударні війська Абдель Азіза, які складалися із іхванів, захопили Хіджаз, включаючи Мекку і Медіну. 8 січня 1926р. у Великій мечеті Мекки султан Абдель Азіз був проголошений королем Хіджазу. На цей час британський уряд остаточно відмовився від ідеї встановити протекторат над державою Саудідів. Велике, але малонаселене аравійське королівство було оточено англійськими протекторатами, тому в Лондоні розраховували на те, що навіть залишаючись незалежним, Ібн Сауд не зможе нанести шкоди британським інтересам.
Централізація еміратів Аравії в 20 – 30-х рр. проходила на фоні загострення відносин, їх повстанням, а саме іхванами. Релігійні фанатики, останні критикували нововведення Ібн Сауда (автотранспорт, радіо, телефон і т.д.). Розгромленні тільки в 1930р. і це зміцнило владу Ібн Сауда. В 1932р. в Хіджазі сформовано Раду Міністрів на чолі з другим сином короля Фейсалом, Консультативну раду і 18 вересня 1932р. король видав декрет „Про об’єднання частин арабського королівства”, яке з цього часу отримало назву Королівство Саудівська Аравія. Декрет проголошував Коран конституцією країни і встановлював порядок спадкової династії. В 1933р.наслідним принцом був призначений старший син короля – Сауд.
Для осілих жителів країни Ібн Сауд був королем і еміром, тобто феодальним правителем і одночасно, як і його предки, носієм титулу імама – духовного голови мусульманської общини (умми). Аравійські кочівники, крім того, бачили у роді Саудідів свою племінну знать, як осіла у містах. На свій розсуд і на певний термін король призначав емірів (губернаторів) окремих провінцій, за виключенням Хіджазу, де правив генеральний намісник (віце-король).
Створення централізованої держави забезпечило безпеку жителів, припинилися міжусобиці . Але податковий гніт зріс: головний із податків був закат – із осіб відповідно їх господарської діяльності. Мінімальна кількість верблюдів, які обкладалися податком дорівнювала п’яти, овець – сорока, велика рогата худоба – тридцять. Закат на зрошувальні землі = 5% врожаю, на незрошувальні – 10%. Із срібла брали податок у розмірі 2,5% його вартості, із золота – 5%. Податок на торговий капітал і його приріст складав 2,5%. Ще був податок на паломників. Але проте наскільки бідною була ця держава свідчить цифра 1,5 млн. фунтів стерлінгів – загальний прибуток від податків у 1927р. Головні видатки із казни йшли на армію, допомогу сиротам і вдовам загиблих воїнів, пораненим і хворим, чиновникам, на освіту.
У столиці Ер Ріяді жила ціла армія бідняків, які два рази на день отримували харчі на королівській кухні. Їх було від 2 до 10 тис. чол.
На початку 1933р. „Стандарт Ойл Калифорниа” (СОКАЛ) запланувала пошуки нафти на території Саудівської Аравії для чого потрібна була концесія. І хоча конкурентами були англійські компанії, концесія дісталась СОКАЛ за 100 тис. фунтів стерлінгів золотом. Одна із причин цього полягала в тому, що на Близькому Сході у американців не було імперського минулого як у англійців. Потім СОКАЛ і її філіали передали половину акцій „Тексал Ойл Компани”. Так в 1944р. була заснована знаменита „Арабиен Америкен Ойл Компани”(АРАМКО).