Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.С. Дністрянський підготував другий проект Конституції ЗУНР. На відміну від попереднього, в ньому передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Проект складався з 3 частин: 1. Держава та право (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»); 2. Державна влада (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»); 3. Самовизначення народів.
Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку. Громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». Всі свободи визнавалися необмеженими, за винятком економічної, «яка не може перешкодити державній владі у переведенні справедливого розділу дібр». Держава мала опікуватись «економічно слабшими», обмежуючи з цією метою у разі необхідності індивідуальну свободу. Загальний економічний порядок держави повинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала «підпорядковуватися суспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністю суспільні обов'язки». Вчений вважав за можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при поділі державних посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо права суду. Проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. На першому етапі держаного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які мали узаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту), здійснити адміністративно-територіальний поділ (на громади, повіти, округи), прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки і аграрну реформу. Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування по трьох національних куріях – українській, польській та представників ін. національностей. Після завершення роботи Установчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Народна палата, обрана на 4 роки шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 національні курії: українська, польська та інших національностей. Кожна з курій наділялася правом вето щодо винесеного на ухвалення Народної палати закону, якщо він порушував національні права народності. Такий закон мав передаватися на розгляд державно-судового трибуналу або на «народний збір» (референдум). До компетенції палати належало прийняття рішень з найважливіших питань держави (війни та миру, верховного нагляду за адміністрацією, судочинства). Проект передбачав утворення у складі палати кількох спеціальних комісій, у т. ч. «легсілативної комісії» для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політичні звинувачення проти президента республіки, вищих державних. функціонерів.
Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні або локальні народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути народні комори – виборчі організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніх рішень. Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду, яка мала скликатися у виключних випадках для прийняття найважливіших державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Народна рада, а решту – окружні заступництва, народні комори і загальний народний збір (референдум). Виконавчу владу представляли державні органи на чолі з президентом республіки, обраним безпосередню населенням на 4 роки. Перші вибори президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні – одночасно з виборами до Народної палати. Президентом міг бути кожний громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавлений цивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Президент республіки одночасно проголошувався верховним головнокомандувачем, мав право призначати і звільняти членів Ради держави, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення закону Народною палатою публічно опротестувати цей закон і направити його на розгляд загальних народних зборів.
У виконанні покладених на президента функцій (насамперед, у питаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника інших народностей. Трьох її членів повинні були делегувати національні курії, інших добирав президент. У структурі державної виконавчої влади передбачався такий орган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером. Рада формувала 6 департаментів (або міністерств) для ведення справ держави. При кожному з них передбачалося утворити «радні колегії» з 6 осіб – по 3 від уряду та Народної палати [5].
С.С. Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції від адміністрації. Державну юстицію мав очолювати голова, якого призначував та звільняв президент. Самостійною структурою був Державний судовий трибунал. Важливе місце у проекті конституції приділялося організації органів місцевої влади в округах, повітах і фомадах. У них передбачалися свої виборчі представницькі органи (заступництва) та «локальна самоуправа». Компетенція окружного заступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільного впорядкування у межах округу та не були охоплені законами держави. Заступництва повітів і фомадів наділялися власною «питомою легіслативою». Окрему складову проекту становили норми про самовизначення народів у державі. Встановлення принципу «національного ключа», тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 поляк та 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприяти утвердженню права українського народу як природного власника національної території на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню прав інших народностей. Крім утворення 3 національних курій, встановлювалася культурна автономія національних меншин, що виявилося, зокрема, у поділі шкільної ради на національні секції, вживанні рідної мови в урядових установах, судах, громад, житті [8].
Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму. Тому проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки [3, 6].