Імператор Олександр І Павлович (1777–1825), онук Катерини ІІ, вступив на престол після вбивства свого батька, за час царювання він приєднав до Росії Грузію (1801), Фінляндію (1809), Бессарабію (1812), Азербайджан (1813), а також здійснював спроби заволодіти зовнішніми колоніями, зокрема американським півостровом Аляскою.
Ще з середини XVIII ст. на території півострова і прилеглих островів були засновані російські торгово-промислові та військові поселення, 1799 року царський уряд створив Російсько-Американську компанію, якій було передано у монопольне користування усі промисли та корисні копалини півострова, а також на Алеутських, Курильських та інших островах. Столицею російської Аляски став Ново-Архангельск (Алеутські острови, тепер – американське місто Сітки). Володіння Аляскою призводило Росію до конфліктів з Великою Британією і США, 1821 року указом Олександра І іноземним суднам було заборонено плавати вздовж берегів російських володінь. Втім, досить швидко Росія вимушена була надати США (1824) і Англії (1825) пільгові умови мореплавства і торгівлі у цьому районі. Спроби експансії на Близькому Сході та Балканах у подальшому не давали Росії можливості для зміцнення позицій на Алясці та військової присутності ні на суші, ні на морі у цій частині земної кулі. 30 березня 1867 року Росія (пам’ятна дата в історії Росії!) втратила Аляску з прилеглими островами, продавши її за безцінь (7,2 млн. дол.) Сполученим Штатам Америки вже за царя Олександра ІІ.
Микола І Павлович (1976–1855) вступив на престол після несподіваної і таємничої смерті свого брата Олександра І (Таганрог, 1825), придушивши повстання декабристів і стративши його керівників. Микола І значно посилив експансіоністську політику на Кавказі, в ході російсько-іранської війни (1826–1828) царські війська штурмом оволоділи містами Ечміадзін, Нахічевань з фортецею Аббасабад, Ерівань, Тебріз. На території Еріванського і Нахічеванского ханств у березні 1828 року було утворено Вірменську область. В ході російсько-турецької війни 1828–29 рр. російська армія зайняла частину Західної Вірменії, але за результатами Адріанопольського мирного договору 1829 року змушена була втратити захоплені території.
Микола І справджував прізвисько «Палкін»: були жорстоко придушені Польське повстання 1830–31 рр., визвольний рух Шаміля, розгромлені революційні організації петрашевців, Кирило-Мефодіївське товариство, значно посилилась русифікація і християнізація неросійських народів і народностей; жертвами миколаївського свавілля стали передові люди Росії: Пушкін, Лермонтов, Герцен, Огарьов, Полевой, Надєждін, Чаадаєв, український геній Тарас Шевченко. Микола Палкін став одним із засновників т. зв. «Священного союзу» за участі імператора Австрії і короля Пруссії, метою створення якого була боротьба з революцією в Європі. Здійснюючи принципи «союзу», Микола І розірвав дипломатичні відносини з Францією, вторгся у Дунайські князівства, жорстоко придушив визвольну революцію 1848–49 рр. в Угорщині, здійснював політику жорстокої експансії на Кавказі, в Середній Азії та Казахстані. В інших напрямах зовнішньої політики основною метою було забезпечення сприятливого для Росії режиму у чорноморських протоках. За винятком Унк’яр-Іскелійського договору ця проблема Миколою І вирішувалась у загарбницькому плані, шляхом поділу Оттоманської (Турецької) імперії. Кримська війна 1853–56 рр. призвела до краху миколаївської політичної системи і смерті самого імператора.
Угодою про продаж Аляски за символічну ціну Росія покладала надії на допомогу США (чи її нейтралітет) у боротьбі за ліквідацію Паризького мирного договору 1856 року, підписаного після поразки Росії у Кримській війні, за умовами якого Кримський півострів мав бути демілітаризований і Росії відмовлялось мати військовий флот на Чорному морі. Їй це вдалось за результатами російсько-турецької війни (1877–78). В січні 1877 року Росія уклала угоду з Австро-угорською імперією, яка зберігала нейтралітет, за що отримала право на окупацію Боснії та Герцеговини, і в квітні – угоду з Румунією стосовно пропуску російських військ через її територію. 24 квітня 1877 року Росія оголосила війну Туреччині, яка закінчилась підписанням Сан-Стефанського мирного договору. 1878 року Росія за умовами договору отримала у володіння Південну Україну, південну частину Бессарабії, Крим, Північно-Західний Кавказ, Чорноморське узбережжя Кавказу, південно-західну частину Грузії та північну частину Турецької Вірменії.
Але то була Піррова перемога Росії.
Знесилена колоніальними війнами у Середній Азії, двома останніми російсько-турецькими війнами, вона змушена була невдовзі погодитись на участь у Берлінському конгресі (13.06. – 13.07.1878), який суттєво скорегував умови Сан-Стефанського мирного договору. Підписаний учасниками конгресу Берлінський трактат відсунув південний кордон Болгарії за Балканський хребет, Болгарія оголошувалась автономним князівством, виборний голова якого затверджувався султаном за згодою великих держав, вона мусила платити щорічну данину Туреччині. Болгарські області на південь від Балкан склали турецьку провінцію Східна Румелія; залишились під Туреччиною Фракія, Македонія та Албанія, Туреччина зобов’язалась на цих територіях і на острові Крит ввести для вірменського населення місцеве самоврядування та урівняти в правах православних християн і мусульман (що вона не виконала). Було визнано незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії, втім контроль над чорногорським узбережжям передавався Австро-Угорщині. Територія Сербії збільшилась, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія. Австро-Угорщина завершила окупацію Боснії і Герцеговини, яку вона розпочала після укладення договору з Росією 1877 року. Нагадаємо, що Росія розв’язала війну з Туреччиною з метою ліквідації умов Паризького мирного договору 1856 року, за яким вона втратила права на розміщення у Севастополі військового флоту та військ на території Кримського півострова. Крим і дозвіл на базування військового флоту у Севастополі вона отримала, але об’єктивно перемога Росії призвела до суттєвої зміни політичних складових на Балканах та інших територіях Південної Європи, закріплення на цих землях панування Туреччини та Австро-Угорщини.
Починаючи з 60‑х років ХІХ ст., Росія у боротьбі за дешеву сировину і ринки збуту розпочала колоніальну війну за володіння Середньою Азією. Нею 1865–66 рр. було завойовано Кокандське ханство, 1866 року розпочались воєнні дії проти Бухарського емірату. 1867 року для управління приєднаними територіями було встановлено Туркестанське генерал-губернаторство. 1873 року війська генерала К.П. Кауфмана заволоділи Хівою, в результаті Ахалтекінських експедицій 1880–81 рр. Росія завоювала Туркменію, були приєднані також Атрек, Теджен, Мерв і Пендинська оаза. Приєднавши Середню Азію, російський царизм встановив тут жорстокий колоніальний режим, що вимушені були визнати навіть радянські історики (див. роботи Соколова А. К, Халфіна Н.А., Амінова А.М. та Бабаходжаєва А.Х. тощо). На всій території було утворено військово-адміністративну систему управління без урахування національних та економічних інтересів корінного населення, жорстоко придушувались повстання гноблених народів (Східно-бухарське 1885–87 рр., Середньо-азійське 1916 року).
На кінець ХІХ – початок ХХ ст. Росія серед світових колоніальних держав (імперій) залишалась найвідсталішою у всіх відношеннях країною.
Проте від колоніальних апетитів вона не відмовлялась.
1895 року після перемоги у війні з Китаєм Японія згідно з Симоносекським договором отримала острови Тайвань (Формозу), Пенхуледао (Піскорські) та Ляодунський півострів (Маньчжурія). Але під тиском Росії, підтриманої Німеччиною та Францією, Японія змушена була відмовитися від Ляодунського півострова, після чого почалось загострення російсько-японських відносин. 1896 року Росія отримала від китайського уряду концесію на будівництво через Маньчжурію залізниці, а 1898 року орендувала Квантунський півострів з Порт-Артуром (сучасне китайське місто Люйшунь) з правом створення на ньому військово-морської бази. Під час придушення Іхетуаньського («боксерського») повстання в Китаї царські війська окупували Маньчжурію і відрізали Корею від торгівлі з Японією. Загарбницька політика уряду Миколи ІІ на Далекому Сході, спрямовувалась т. зв. «бєзобразовською клікою», до якої входили великий князь Олександр Михайлович, поміщики Родзянко, Балашов, підприємець Вонлярлярський, князь Воронцов, граф Сумароков-Ельстон, контр-адмірал Абаза, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів Плеве, статс-секретар Бєзобразов. Микола ІІ розрахував на те, що легка перемога у війні з Японією не тільки розширить зовнішні колоніальні володіння імперії, але й надасть можливість перебороти революційну кризу в самій метрополії.