Дипломна робота
Колоніальна системав Європі і країнах Сходу
ПЛАН
Вступ
1. Ранній європейський колоніалізм в країнах Сходу
а) початок колоніальної ери: причини і початковий етап
б) боротьба європейських держав за території на Сході з початку XVI до середини XVIІІ ст. та її наслідки
2. Колоніальна система в ХІХ – на початку ХХ ст.
а) перший етап промислового перевороту в Європі і його вплив на країни Сходу
б) другий етап промислового перевороту в Європі і країни Сходу
Висновки
ВСТУП
Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. в цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки. Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії. Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – “Рік Африки”, після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.
У літературі прийнято виділяти три періоди колоніальної експансії:
1. “торговий колоніалізм” - з початку XVI – до середини XVIІІ ст., який характеризується гонитвою за “колоніальними” товарами для вивозу в Європу;
2. “колоніалізм епохи промислового капіталу”, або “колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту”, або “період експлуатації методами промислового капіталу”, - друга половина XVIІІ – кінець ХІХ ст., коли основним методом експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;
3. “колоніалізм епохи імперіалізму”, або “колоніалізм періоду монополістичного капіталу”, або “колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту” – коли до колишніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, які привели до промислового розвитку неєвропейських країн.
1. РАННІЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОЛОНІАЛІЗМ В КРАЇНАХ СХОДУ
Початок європейського вторгнення в країни Сходу співпадає з епохою Великих географічних відкриттів – двохсотлітнім періодом гігантського розширення світових зв’язків, в першу чергу торгових. На протязі двох століть європейські мореплавці, спочатку португальські і іспанські, а потім голландські, англійські і французькі проклали шлях на Схід – в Африку, Індію, Південно-Східну Азію і на Захід – у Південну і Північну Америку, на Антильські острови, відкрили Австралію. Російські землепрохідці пройшли через Сибір і досягли берегів Тихого океану. Починаючи з Магеллана здійснено ряд навколосвітніх мандрівок.
Великі географічні відкриття, а разом з ними колоніальна експансія були розпочаті Португалією і Іспанією – країнами економічно і політично далеко не найрозвинутішими і які менше всього претендували на роль піонерів нової капіталістичної епохи. Чому рух хрестоносців на Схід, рух, який у Європі не затихав на протязі всього середньовіччя, або морська експансія арабів і Китаю не викликали таких бурхливих змін в житті світу, як іспано-португальська, здавалось би, така ж “феодальна” за своїм характером експансія?
Відповідь на це питання багатозначна і протирічлива. Вона лежить у особливостях розвитку того, що ми називаємо європейським (точніше західноєвропейським) світом, на початок епохи Великих географічних відкриттів. Тому що в кінці кінців процес розкладу феодалізму і виникнення капіталістичних відносин робив вплив не тільки на весь західноєвропейський світ, зв’язаний своєю системою економіко-політичних відносин, але і на світ, який йому протистояв.
Перші колоніальні загарбання здійснювали ідальго Іспанії і Португалії, а фінансували експедиції купці Фландрії і Брабанту; конкістадорів штовхали за моря і океани жадоба наживи і пригод, але потреба в золоті зростала в Європі у величезних масштабах якраз дякуючи розвитку ринкових відносин, які вимагали все більш значних засобів обміну. Якраз тим, що колоніальна експансія (навіть якщо вона здійснювалася на перших порах чи не найбільш “феодальними” країнами Західної Європи – Іспанією і Португалією) відповідала потребам капіталізму, який розвивався (на відміну від епохи хрестових походів, морської експансії арабів і китайців), пояснюється та особливість цього руху, що він, розвиваючись разом з капіталізмом, ставав всеохоплюючим і ніс в собі більш глибокі наслідки для народів які колонізували і яких колонізували. Іспанія і Португалія почали колоніальні захоплення, виходячи із прагнень, які здавалося б не мали нічого спільного з капіталістичною тенденцією. Ті, які здійснювали експедиції в Америку та Індію не передбачали наслідків, які в кінцевому рахунку грали на руку їх суперникам.
Які причини сприяли піренейським країнам стати піонерами європейського колоніалізму? В силу свого географічного положення на крайньому заході Європи ці країни були безпосередньо зацікавлені в пошуку нових шляхів через Атлантичний океан, до чого не прагнули ні італійські міста, які уживалися з Османською імперією, яка контролювала Середземне море, ні Ганза, яка монополізувала торгівлю північно-західної Європи. У заморських походах була зацікавлена королівська влада Іспанії і Португалії, яка боролась за централізацію своїх країн, а для цього потрібні були кошти. До цього ж прагнуло дрібне і середнє дворянство, яке залишилося поза конкретними справами після Реконкісти до того ж заборгували лихварям. Могутня католицька церква плекала надії на нову паству і нові прибутки. Купці приморських міст півострова прагнули зайняти місце італійських і ганзейських купців в європейській торгівлі. Конкістадори знайшли підтримку і у містах Іспанських Нідерландів, насамперед в Антверпені, які були зацікавлені в отримані прянощів без участі венеціанських посередників.
Початковий етап колоніальної експансії на Схід зв’язаний насамперед з португальцями, тому Іспанія сконцентрувала всі зусилля на Америці і в Азії утвердилася тільки на Філіппінах і відмовилась на користь Португалії від боротьби за Острови Прянощів (Молуккські острови).
Історія португальської заморської експансії починається в 1415 р., коли хрестоносці оволоділи марокканським портом Сеутою. На першому етапі португальці – спочатку повільно, а потім більш швидкими темпами – “освоювали” західне побережжя Африки, поступово просуваючись на південь. Рух на південь отримав стимул в 40-х рр. XV ст., коли португальські мореплавці досягли Гвінейського побережжя і в Португалію почали поступати золото, слонова кістка і невільники.
Другий етап, який охоплює власне період утворення португальської колоніальної імперії; відкривається плаванням Васко да Гами, який проклав морський шлях в Індію. Спочатку португальці намагалися боротися зі своїми конкурентами, головним чином арабами, в Індійському океані, посилаючи щорічні експедиції із метрополії. Але дуже скоро, найбільш далекоглядні із піонерів експансії зрозуміли, що для завоювання панування на морі потрібен не тільки сильний флот (такий флот у Португалії був і її морська перевага була незаперечною), але і опорні бази на протязі всього морського шляху від Лісабона і Опорто до Індії і Південно-Східної Азії (ПСА).
На початку XVI ст. португальці захопили о-в Сокотру на Сході і в Аденську затоку. Під керівництвом губернатора Індії Аффонсу д’ Альбукерки - мабуть чи не найяскравішої особистості серед творців португальської колоніальної імперії – в 1509 – 1515 рр. було створено ланцюг опорних баз від східного побережжя Африки до Малаккського півострова: до Сокотри додалися Ормуз в Перській затоці, Гоа, Даман, Діу, Бомбей на західному узбережжі Індії і Малакка, захоплена д’ Альбукерки в 1511 р. і стала головним опорним пунктом португальців у ПСА (негайно після захоплення Малакки д’ Альбукерки направив на Молуккські острови – центр вирощування прянощів – експедицію Антониу д’ Абреу). На протязі XVI ст. португальські фортеці і факторії створювалися на Малайському архіпелазі (найважливіша на о-ві Тернате, на Островах Прянощів) в Сіамі, Китаї, Японії, Бірмі.
З кінця XVI ст. почався третій етап португальської колоніальної політики. В 1580 – 1640 рр. Португалія, яка виявилася в складі Іспанської імперії, яка в свою чергу була послаблена безперервною боротьбою з місцевим населенням країн Сходу, не змогла протистояти натиску нових колоніальних держав – Нідерландів і Англії. Поступово вона поступалася позиціями і на середину XVIІ ст. вона втратила майже всі свої володіння в Азії, зберігши лише Східний Тімор в Нусантарі, Гоа і Даман в Індії і Аоминь (Макао) в Китаї. На цьому етапі Португалія оборонялася і не робила скільки-небудь серйозних спроб (авантюри шукачів пригод, які діяли на свій страх і ризик не беруться до уваги) розширити свої азіатські володіння, а всю увагу було звернено на освоєння Бразилії і збереження колоній вздовж африканського побережжя.
Оскільки шлях на Схід навколо Африки був захоплений з XV ст. португальцями, кораблі Іспанії, колоніальна експансія яких почалася дещо пізніше, з кінця XV ст., рушили на захід через Атлантичний і Тихий океани. Після мандрівки Магеллана лінія розмежування іспанських і португальських володінь у Тихому океані (Сарагосський договір 1529 р.) пройшла на 170 на схід Молуккських островів, а в 1534 р. іспанці залишили Острови Прянощів, де у них був опорний пункт на о-ві Тидоре. Єдиним володінням Іспанії в Азії залишилися Філіппіни, де в 60 – 70-х рр. XVI ст. вона захопила о-ви Лусон, Палаван, Миндоро, північну частину о-ва Мінданао і Вісайські о-ви.