Мабуть, в найбільшій мірі виграли індійські купці. Парадокс, але англійці прагнули “відкрити” Китай, а для цього провели три війни, так звані опіумні, старалися в основному не для своїх купців, а для індійських. Якраз індійські купці тримали в руках вивіз опіуму із Індії і вони скористалися ринком Китаю, який для них відкрили англійці, щоб скласти багатства. На торгівлі опіумом з Китаєм нагромадив багатства Джамшетджи Нашурван Тата, засновник династії підприємців, яка і до цього дня займає одне із перших місць серед індійських фінансово-промислових груп. З іменем цієї сім’ї пов’язані найяскравіші сторінки промислового розвитку Індії в кінці ХІХ – початку ХХ ст.
Другим важливим товаром, яким наповнювався китайський ринок після його “відкриття”, була бавовняно-паперова пряжа. Але це була головним чином індійська пряжа, яку виробляли на збудованих прядильних фабриках в Бомбеї, Нагпурі, Ахмадабаді та інших містах. Відкриваючи китайський ринок, англійці менше всього думали про інтереси індійського капіталу, тим більше вони ніяк не передбачали, що у підсумку буде розвиватися індійська національна промисловість. Але результати були якраз такими.
Другий етап промислового перевороту в Європі і країнах Сходу.
Третій період колоніалізму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) характерний масовими захопленнями нових територій, спробами поділити між європейськими державами всі неєвропейські народи і території. Його називають іноді “періодом імперіалізму”. Це визначення має сенс, якщо під імперіалізмом розуміти загарбницьку політику, але не вкладати у нього уяву про “останню стадію капіталізму”.
Якраз у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями набрало маніакального характеру. Європейська держава, яка хоч трохи себе поважала, стало “непристойно” не мати колоній. Почався поділ Африки, яка до того не притягувала до себе увагу, оскільки кліматичні умови там були такі, що європейці помирали масами від хвороб. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім і Італії, на кінець мали обширну колоніальну імперію і французи.
Ті ж французи знайшли собі ще шматочок суші, який можна було прибрати до рук – східний Індокитай. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперій, причому розширення їх кордонів, здається, відбувалося за принципом змагання – хто захопить більше простору в Центральній Азії. Кожна із держав боялася, що їх захопить друга, і квапилась “проникнути” усюди, відкинувши розуміння доцільності. В діяльності колонізаторів в цей період проглядаються симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей “імперської величі”, нікчемної боротьби самолюбств.
Колоніальні держави прагнули поділити на “сфери впливу” і ті країни, які зберігали деяку незалежність. Англія і Франція підписали угоду про поділ сфер впливу у Південно-Східній Азії в 1896 р. В 1907 р. були укладені три угоди, які, як здавалося, ставили хрест на подальшому існуванні багатьох країн. Японо-російська угода (30 липня) ділила на сфери впливу Маньчжурію. Франко-японська (10 червня) визначала сфери впливу цих держав у Східній Азії. Англо-російська угода (31 серпня) поділяла на сфери впливу Іран, віддавала Афганістан в “сферу впливу” Англії, до того ж обидві держави зобов’язувалися не прибирати до рук Тибет. Здавалося, що незалежних держав в Азії скоро не залишиться.
Відмінною рисою економіки третього періоду колоніалізму можна назвати вивіз капіталу із метрополій в колонії і залежні країни. Це явище відображало новий етап у розвитку європейського капіталізму – інтернаціоналізацію капіталу. Це було викликано другим етапом промислової революції, який почався, коли процес механізації торкнувся не тільки легкої промисловості, а і важкої, а також сільського господарства. Легка промисловість у Європі втратила переваги, які вона мала раніше, прибутки текстильних фабрикантів знизились, капітал, який був зайнятий у цій сфері “перебіг” туди, де можна було скоротити витрати за рахунок наближення до джерел сировини і економії на вартості робочої сили. Сумарні зарубіжні інвестиції з 1870-х років до 1914 р. зросли з 6 до 44 млрд. дол.., тобто в 7 разів, але доля цих інвестицій в колоніальні і залежні країни за цей період зросла в 15 разів.
Вивіз капіталу спочатку мав на меті створення інфраструктури для збільшення ввозу і вивозу товарів: будівництво портів, залізниць, каналів (насамперед Суецького), покращення зв’язку.
Другий напрямок – розширення виробництва прибуткових продовольчих і технічних культур (плантації) і створення промисловості для їх переробки – джутової, чайної і т. п.
Але ці ж напрямки капіталу сприяли появі таких галузей, які для експорту товарів метрополій були взагалі не потрібні або навіть шкідливі.
Капітал, нагромаджений на той час на Сході, скориставшись “втечею” текстильної промисловості із розвинутих країн і створив свою текстильну промисловість. І в даному випадку, як і в ряді інших, капітал колоній мав переваги перед капіталом незалежних країн. Наприклад, в Індії в 1914 р. було 260 текстильних фабрик з 6 млн. веретен і 100000 ткацьких верстатів. В Китаї ж в тому році було 8 фабрик з 339 тис. веретен і 2000 верстатів. Довжини залізниць в Індії в 1911 – 1913 рр. складала 26, 2 тис. миль, в Китаї – 6 тис. миль.
Місцевий капітал завжди починав як компрадорський, тобто вбудований в оборот іноземного капіталу, обслуговував потреби останнього і лише потім переливався в промисловість, яка конкурувала з імпортом. В літературі закріпилася абсолютизація різниць між цими двома частинами капіталу (буржуазного класу) при чітко негативному відношенні до компрадорів. Їх вважали агентами іноземного капіталу, а вони мали спільні інтереси з ним, вороже налаштованому до національно-визвольного руху і т. п. При цьому межа між двома групами капіталістів була достатньо розмитою, умовною. Одного і того ж підприємця можна було віднести як до однієї, так і до іншої групи. Крім того, протиріччя між капіталістами є завжди, навіть між співвітчизниками. “Компрадори” зробили значний внесок в економічний розвиток своїх країн, а також в їх духовне відродження.
Політика колонізаторів у відношенні місцевого капіталу і промисловості була об’єктивно суперечливою. Без місцевого капіталу англійці не могли обійтися, як і без індійців-чиновників і індійців-солдат. Але вони бажали б щоб цей капітал працював у сфері торгівлі. Але відкриття китайського ринку після “опіумних” війн поставило завдання зайняти цей ринок іншими товарами, крім опіуму. І англійці не стали противитися появі індійських текстильних фабрик (спочатку прядильних) для виробництва пряжі для Китаю. Це іронія історії, що першу фабрику на території Індії заснував не англійський, а індійський підприємець (в 1853 р. в Бомбеї).
Дуже скоро з’явилися і індійські ткацькі фабрики, і місцеве виробництво тканин стало витісняти імпорт уже в 1870-х роках. На рубежі 1916 – 1917 рр. всі тканини, вироблені індійськими фабриками і ткачами вручну, зайняли більше половини всього ринку тканин (52, 5%).
Особливо повчальне те, що різкий стрибок індійська фабрична текстильна промисловість здійснила в результаті зусиль англійських фабрикантів зробити на кінець Індію постачальником бавовни для їх фабрик. Під час Громадянської війни в США (1861 - 1865) практично припинився ввіз бавовни із Америки в Англію. Манчестерські фабриканти опинилися під загрозою зупинки своїх фабрик. Вони стали лобіювати в парламенті серйозні наміри по розвитку бавовництва і організації ввезення бавовни із Індії. Під тиском парламенту було розроблено ряд проектів по розвитку посіві бавовни в Індії і покращення сортів. Виробництво бавовни в Індії значно зросло. Але Громадянська війна в США закінчилася, американська бавовна знову стала поступати, індійська бавовна виявилася непотрібною, ціна на неї в Індії різко впала, і індійські фабриканти отримали дешеву сировину і можливість конкурувати з англійськими виробниками тканин і витісняти їх з індійського ринку.
Різниця у методах колоніальної економічної політики і виділені вище періоди не слід абсолютизувати. Методи, які практикувалися в перші періоди, продовжували зберігати своє значення і в наступних. Наприклад, імпорт колоніальних товарів продовжував бути важливою складовою частиною світової торгівлі. Голландці в Індонезії вводячи систему культур, зробили експорт тропічних товарів основою своєї економіки на Архіпелазі. Звичайно, номенклатура “колоніальних товарів” на протязі ХІХ ст. змінилася – крім спецій, з’явились чай, кава, натуральний каучук, пальмове масло та інше.
Не втратив свого значення і вивіз товарів в країни Азії і Африки. Більше того, якраз в цей період вживалися додаткові заходи по його стимулюванню. Наприклад, в Британській Індії був встановлений завищений курс рупії, який був вигідний для імпортерів, але не для тих, хто ввозив капітал, і не для експортерів. Нестримна гонка за територіями крім ірраціональних імперських обґрунтувань, мала деяку раціональність – всі сподівалися, що в подальшому захоплені народи стануть споживачами народів відповідної метрополії. Рівні розвитку європейських країн вирівнювалися. Посилилася конкуренція між ними за ринки збуту. Таким чином, певна, довгочасна стратегія в цій вакханалії захоплень була. Але занадто довгочасна. Скористатись захопленими потенційними ринками імперіалістичні країни в більшості своїй не встигли.
І все таки вивіз капіталу почався, що привело до розвитку транспорту, необхідність навчання робітників, тобто до індустріалізації.
Якщо брати в цілому, то економічний вплив Європи на Азію в період колоніалізму був достатньо суперечливим. Безумовно, мало місце відтік ресурсів із Азії в Європу, особливо у другий період колоніалізму. Але якраз у цей період були створені попередні умови, часто всупереч бажанням колонізаторів, для модернізації економіки і послідуючого швидкого розвитку цих країн. Витрати цього шляху були великі, але, враховуючи, що без впливу колонізаторів і колоніалізму перетворення взагалі були неможливі, слід визнати цей вплив в цілому позитивним.