Безперечно, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнування традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у все зростаючих портових містах – як в колоніях, так і в незалежних державах.
Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах. На протязі всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу – Османською імперією, Іраном, Китаєм, а в 1853 р. – і з Японією. І як результат – суверенітет цих країн був обмежений, вони попадали в так звану напівколоніальну залежність. У поняття “напівколоніальне положення” включається: 1. встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2. передача митниць під управління європейців; 3. екстериторіальність європейських анклавів на територіях незалежних держав; 4. непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.
Не всякі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Те що вони називались “капітуляціями” не повинно вводити в оману. Вони називалися так тільки тому, що складалися із статей (“капітулів”). Укази турецького султана, які регламентували положення окремих провінцій імперії, теж називалися “капітуляціями”, хоча ні про яку капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути і мови. Перший договір, який давав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був підписаний Османською імперією з Францією в 1569 р. і не передбачав ніякого підкорення європейській державі. В цей час Франція бачила в Османах союзника проти Священної Римської імперії. В 1535 р. був укладений договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу в Тулоні.
Договори-капітуляції розглядалися як “милість” султана і повинні були відновлюватися коли на престол вступав новий султан, якщо він цього побажає. Тільки після підписання Белградського (1739) і Кючук-Кайнарджійського (1774) договорів про мир султани втратили право підтверджувати або відміняти капітуляції при вступі на престол. Але і це не можна назвати встановленням нерівноправного положення держави. Таким чином, договори з Османами були лише введені в режим міжнародного права, яке виходило із того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади в державі.
Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежало не від форм підкорення тих чи інших країн, а від інших факторів – насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн, їх ринків від Європи. Наприклад, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових тканин (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а в розрахунку на душу населення – більш ніж у 50 разів. Удільна вага імпорту у місцевому споживанні збільшилася з 4 – 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісничого виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів стала зароджуватися місцева фабрична промисловість.
Проникнення іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спочатку у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, які панували в цих країнах, були досить екзотичними, із нашої сьогоднішньої точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики – забезпечення ринку товарами і постійне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османські власті самі сприяли укладанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, який формувався, повинен був боротися не тільки з іноземною конкуренцією, але і з властями своєї країни, які свідомо чи несвідомо виступали в якості пособника іноземців. Османські власті багато в чому з власної ініціативи руйнували ремісниче виробництво в своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як такий, який продався іноземцям. Китайський імператор в кінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад, пропозиція про націоналізацію однієї із залізниць було сприйнято як здача її іноземному капіталу і викликало хвилю незадоволення в Китаї. В Японії рух за скинення сьогуна і реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мало відвернути закабалення Японії іноземцями, до чого вела, на думку опозиції, політика уряду сьогуна.
Значним результатом періоду, який ми розглядаємо, став розвиток легкої фабричної промисловості в країнах Європи, насамперед в Англії. Тут потрібно зробити три зауваження.
По-перше, не слід примітивно сприймати процес індустріалізації Європи. Англійська промисловість розвивалася не на капітали, вивезені із колоній, перш за все із Індії. Із Індії у Великобританію поступала деяка кількість грошей. Частину із них можна назвати торговим капіталом, але він рідко ставав промисловим. Набоби (так в Англії називали співвітчизників, які розбагатіли в Індії) витрачали свої гроші на купівлю замків, місць у парламенті, але не вкладали їх у виробництво. Англійський великий капітал того часу був торговим і банківським. Він відносився до вкладів у промисловість як до справи ризикованої і малоприбуткової. Конторські книги фабрик, які виникли у ХVІІІ ст. показують, що перші промисловці Англії не отримували банківських кредитів, вони змушені були обмежуватися власними нагромадженнями.
По-друге, велику роль у індустріалізації Європи колонії зіграли у зовсім іншій якості, як резервуари, які поглинали надлишкове населення. Як відомо, капіталізм розвивається циклічно. Промисловий розвиток приводить до міграції населення у міста і промислові центри. Механізація праці приводить до криз надвиробництва і до масових звільнень робітників з виробництва. Європа отримувала можливість в періоди таких криз “скидати” надлишкове населення в колонії. (Правда, в даному випадку мається на увазі насамперед переселенські колонії, наприклад, Австралія або Канада). Нове піднесення промислового виробництва викликало нову хвилю робочих рук із села і необхідність подальшої механізації. Все це вело до більш швидкої, ніж якщо б колоній не було, урбанізації і індустріалізації європейських країн в найширшому значенні цього слова.
По-третє, на першому етапі промислового перевороту, коли в Європі почала бурхливо розвиватися легка промисловість, ввіз продовольства і сировини із неєвропейських країн допоміг згладити диспропорції в європейській економіці, які були викликані відставанням сільського господарства від потреб економіки в цілому. Потім поява надлишків капіталів стала приводити до криз надвиробництва. І на цьому етапі колонії і неєвропейські держави допомогли Європі приглушити гостроту кризи – скинути надлишкові капітали. Це дозволяло європейським країнам пройти другу технологічну революцію, подолати диспропорції на ринку праці, різницю у продуктивності праці між галузями, перейти до нового етапу колоніалізму. Про це буде сказано нижче.
Вигравали і країни, які не були метрополіями. Активне сальдо зовнішньої торгівлі з колоніями і напівколоніями дозволяло метрополіям мати пасивне сальдо в торгівлі з іншими європейськими країнами, закуповуючи там напівфабрикати і готові вироби. Так що колоніальна система оздоровлювала і підтримувала європейську економічну систему в цілому. Так, наприклад, Англія в 1870 – 1913 рр. мала позитивне сальдо в торгівлі з неєвропейськими країнами в 5 млрд. ф. ст. і таке ж негативне сальдо в торгівлі з європейськими країнами.
Період торгово-промислової експансії європейських країн був часом найбільш “революційного” колоніалізму. Розвалювалась традиційна економічна система, підривалися звичні державні і духовні цінності. Нагромаджувався значний традиціоналістський вибуховий матеріал. На протязі ХІХ ст. відбулося багато масових кривавих повстань як в колоніальних, так і в незалежних країнах, які були направлені або проти колонізаторів, або проти місцевої еліти, яка погрузла, на думку повсталих, в марнотратстві, розпусті та інших гріхах. Про них розкажемо по історії окремих країн.
Цей же період характерний новими явищами в духовній сфері. З’являються реформаторські течії в суспільній думці країн Сходу, в тому числі і в релігійній думці, починають проводитися модернізаторські реформи на державному рівні про що буде сказано в окремих розділах.
У багатьох країнах Сходу почалося первісне нагромадження капіталу. Як вже було сказано, абсолютна викачка засобів із економіки східних країн у Європу не означала, що на Сході всі абсолютно бідніли. Напроти, місцевий торговий капітал прийняв найактивнішу участь у торгівлі, яка розгорталася. Власне, без його участі європейцям не вдалося б так перебудувати всю торгівлю на берегах Індійського і Тихого океанів, як це ми розглянули вище. І на цій торгівлі створювалися ті величезні за мірками Сходу капітали, які були направлені в промисловість.