В цей же період європейські колоністи зрозуміли, що вони можуть “завоювати” країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, отримуючи із них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам.
Так виник стан, який іноді називається “напівколоніальною залежністю”. У неї попали Османська імперія і Іран, після “опіумних” війн – Китай, а з 1853 р. – Японія. Але останній вдалося дуже скоро від залежності звільнитися і навіть прийняти участь у поділі світу між державами уже в кінці ХІХ ст.
Світова торгівля в ХІХ ст. зробила небачений раніше стрибок. Якщо за ХVІІІ ст. зовнішньоторговий обіг Англії зріс у 5 разів, то на протязі ХІХ ст. – в 15 разів, Франції – в 21 раз, США – в 14 разів. Зросла роль зовнішньої торгівлі і для багатьох країн Азії. Обсяг зовнішньої торгівлі Індії, Цейлону, Філіппін зріс в 7, 4 – 7, 5 разів, Сіаму – в 5,9, Малайї – в 5,2, Китаю – в 3,6 раз.
Зовнішньоторгові зв’язки Азії з країнами Заходу стали переважати над обсягами внутрішньо азіатської торгівлі. Доля країн Європи і США в імпорті Індії перевищила 80%. В Ірані тільки на Росію припадало більше 50% імпорту. Експорт в Європу складав у Індії 60% вивозу на Цейлоні – 80%, в Китаї – 71%. Іранський експорт на 70% направлявся в Росію. Основна частина приросту зовнішньої торгівлі припадала, звичайно, на другу половину століття, після відкриття Суецького каналу (1869 р.) і широкого використання пароплавів.
Основну долю в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа. Широко відомі дані про стрімкий ріст імпорту англійських тканин в Індію: 1 млн. ярдів в 1824 р. і 2, 2 млрд. Ярдів у 1890 р. ще більше вражає імпорт пряжі: з 1818 по 1836 рр. він зріз у 5200 раз, хоча потім його ріст уповільнився.
Порівняно незначний відсоток у ввезенні у країни Сходу займали устаткування і машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо підкреслити, що відсоток не знижувався, в той час як обсяг зовнішньої торгівлі ріс стрімко. А це означає, що і обсяг ввозу устаткування зростав швидкими темпами. В Індонезії доля устаткування в імпорті зростала в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і на 1913 р. склала 7, 5%. В той же час в імпорті Ірану до 1914 р. ввіз устаткування практично був відсутній, а в Китаї він почався тільки з середини 1890-х років і досяг на 1914 р. тільки 3%.
Ця обставина має відношення і до питання, яке ми будемо розглядати нижче – до проблеми вивозу капіталу і процесу індустріалізації. Із наведених цифр видно, що він почався вже у другій половині ХІХ ст., і якраз у колоніях, а не в незалежних країнах.
Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію серед самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії і ряді інших країн зробило господарство цих країн більш спеціалізованим, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті стали займатися вирощуванням і експортом бавовни. На Філіппінах більше 90% експортних товарів складали чотири товари – манільська пенька, цукор, тютюн, кава, а пізніше тільки трьох (випала кава). Індонезія на 2/3 спеціалізувалася на вирощуванні цукру і кави, Малайя – на олові (29%) і каучуку (20%).
Вся економіка Цейлону була орієнтована на зовнішню торгівлю. До 1880 р. колонія спеціалізувалася на каві (65% експорту), а потім на чаєві (55%) і натуральному каучуку (26%). Спочатку бурхливий розвиток отримало виробництво кави – на приватних плантаціях. В 1877 р. був зібраний максимальний врожай кави. Але ще з 1868 р. на острові стала поширюватися вірусна хвороба кавових дерев, яка в кінці кінців і погубила цю галузь. Каву як головну експортну культуру у другій половині ХІХ ст. замінили хінне дерево, шоколадне дерево, гевея. (Кокос теж грав важливу роль, але його вирощування не вимагало уваги властей. Кокосові пальми в основному росли на невеликих ділянках селян). Широкого розвитку отримувало вирощування чаю. Виникла чайна промисловість, у якій відбувався процес концентрації капіталу. В 1910 р. доля трьох експортних культур – чаю, каучуку і кокосів – складала 88, 6% експорту. Але така спеціалізація сільського господарства приводила до нестачі зерна. З 1885 р. імпорт рису на Цейлон перевищив його виробництво на острові. В 1893 р. стан постачання населення продовольством був настільки тривожним, що був відмінений земельний податок на зернові культури.
Великі країни не дають різкого скорочення номенклатури, хоча теж значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко зменшується вивіз тканин, індиго, опіуму, а зростає експорт пшениці і рису, бавовни, чаю. Китай теж переживає спади і піднесення в експорті різних товарів.
Поширення вирощування технічних і непродовольчих культур в одних країнах викликало необхідність розвитку виробництва і торгівлі рисом в інших. Англійці перетворили Іріваді в Бірмі в район вирощування рису, звідки рис постачали на о. Цейлон та інші країни. Те ж саме зробили французи у Південному Індокитаї. Рис і Кохінхіни вивозили головним чином в Китай, торгував рисом і Сіам.
Оволодіння ринками країн Сходу відбулося не просто в процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагали також адміністративних і військових зусиль. Китайський ринок був відкритий, наприклад, в ході трьох “опіумних” війн. Європейські держави готові були вести подібні війни з усіма країнами, які робили спроби захистити свій ринок. Рада директорів АОІК вже у 1769 р. вимагала, щоб в Індії скорочувалося виробництво шовкових тканин і зростав вивіз шовку-сирцю. Було насильно задушено кораблебудування, яке розвивалося в Калькутті і Бомбеї в 1795 – 1798 рр. Були встановлені експортні мита на індійські тканини, які утруднювали їх продаж: 10% - бавовняно-паперові, 20% - шовкові, 30% - на шерстяні. Імпортні мита підтримувалися на дуже низькому рівні. Після сипайського повстання вони були тимчасово підвищені, але в 1862 – 1864 рр. знову знижені. В той час Англія не хотіла захищати внутрішній ринок Індії.
Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар’єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Прагнення “розмістити” внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було в основі політики генерал-губернатора Індії Д. Е. Дальхузі (1848 - 1856) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка посилювала почуття невпевненості у завтрашньому дні і багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками якраз внаслідок тієї політики анексії, яка проводилася перед повстанням.
Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і створення інфраструктури, в першу чергу будівництва шляхів. Будівництво залізниць в Індії, яке розгорнулося в середині ХІХ ст., мало насамперед стратегічне значення, і повинно було сприяти вивозу сировини і проникненню англійських товарів у внутрішні райони. В 1853 р. була відкрита перша залізнична вітка від Бомбею до Тхани, в 1854 р. – друга лінія, від Калькутти до кам’яновугільного басейну Ранигандж. На 1905 р. було побудовано 6 тис. миль залізниць. На період незалежності Індія була країною з найбільш густою сіткою залізниць за межами Європи (65, 2 тис. км.).
На кінець 60-х років була споруджена сітка телеграфного зв’язку по всій Індії, і Індія отримала телеграфний зв’язок з метрополією, що значно підвищило ефективність управління колонією з Англії.
Переорієнтація торгівлі відбулася швидко і в багатьох випадках драматично. Але не слід і перебільшувати її значення. Зовнішня торгівля все ще займала незначне місце в економіці країн Сходу. Якщо у Великобританії величина експорту на душу населення складала в 1900 р.47 дол., а імпорту – 74, то в Індії ті ж дані на душу населення складали 1, 2 і 0, 8 дол., а в Китаї – 0, 3 і 0, 4 дол. відповідно.
Іноді цю переорієнтацію зовнішньої торгівлі і пов’язані з нею зміни в структурі виробництва називають “перетворенням колоніальних і залежних країн в ринок збуту і джерело сировини” для країн-метрополій або “перетворення їх в аграрно-сировинний придаток” європейської економіки. Ці формулювання мають позитивну інформацію, опираються на ряд фактів, деякі із них ми вже називали. Але вони несуть у собі відтінок завершеності цього процесу і в цьому розумінні не зовсім відповідають реальності. Найбільш яскрава схема, яку мають при цьому на увазі, - це вивіз, наприклад, індійської бавовни в Англію, перетворення її там у тканини, ввіз цих тканин у Індію, витіснення на індійському ринку місцевих кустарних тканин, закупівля за виручені від продажу гроші індійської бавовни – і повторення процесу. Між іншим навіть при великому бажанні і при повному сприянні колоніальних властей створення такої схеми було під великим питанням, або навіть неможливо. Індійська бавовна вирощувалася у дрібних господарствах, була поганої якості, низького сорту (коротковолокниста) і майже не використовувалася англійськими фабрикантами, які давали перевагу бавовні із південних штатів Північної Америки, а пізніше і із Єгипту. Колоніальні країни Азії не могли стати основним джерелом сировини для розвинутих країн. Не могли вони стати і основним ринком збуту. Такими для англійських товарів залишалася Південна і Центральна Америка.
Не дивлячись на те, що англійські тканини дійсно витісняли з місцевого ринку тканини кустарні, витіснити їх остаточно вони не змогли. З багатьох причин, одну з яких слід згадати спеціально, оскільки вона має своїм джерелом той же процес росту європейського імпорту. Мова іде про імпорт пряжі. Дешева фабрична англійська пряжа купувалася індійськими ткачами, які робили з неї тканини більш дешеві і тим самим отримували додаткові можливості конкурувати з англійськими виробниками.
Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори “викачували” із колоній близько 2% їх ВВП. Але питання в тому, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається невирішеним. Чисто теоретично засоби, які відходили в Європу, могли би бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно відбувався процес нагромадження капіталу в колоніях. Купці східних країн багатіли і починали вкладати свої засоби у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари рядові споживачі (селяни і ремісники) і аристократія. Але засоби і тих і інших не були капіталом.