Колоніалізм на ранній, торговій його стадії, зробив двоякий вплив на економічний і політичний розвиток метрополій. З одного боку, діяльність торгових монопольних компаній створювала умови для розвитку капіталізму, з іншого сприяла виникненню торгової олігархії, яка була тісно пов’язана з верхівкою дворянства і ставала гальмом на шляху капіталістичного розвитку. У країнах, де негативні результати цього процесу переважали, темпи капіталістичного розвитку уповільнились. Характерний приклад – Голландія, де в економічному і політичному житті Ост-Індська компанія (500 пайщиків), інтереси якої тісно перепліталися з інтересами правлячого дому Оранських і патриціату великих міст, грала ведучу роль до початку ХІХ ст. формування промислової буржуазії на відміну від Англії було тут дещо уповільнено засиллям торгового капіталу, який здійснював торгівлю з колоніями і їх експлуатацію, і тому Голландія прийшла до промислового капіталізму пізніше, ніж ряд країн, які раніше відставали від неї.
Поява (точніше вторгнення) європейців у значній мірі вплинула на Схід. Хоча воно не проявилося негайно на внутрішній структурі суспільства і торкнулося далеко не всіх регіонів, воно принесло постійну присутність нової сили і змінило зовнішньоторгову (і зовнішньополітичну) ситуацію. Спочатку європейці сприймалися на Сході як ще одна сила, не завжди однаково могутня, але завжди незрозуміла (з точки зору її цінностей і спрямувань) і відчужена від місцевого суспільства. Але не дивлячись на те що у більшості східні держави (і племінні утворення)продовжували жити по-своєму у сталому або дещо зміненому (Османська імперія, Нусантара під впливом ісламу) традиційному світі, європейська колонізація (на відміну від експансії місцевих імперій) безповоротно втягувала їх (на різних рівнях і в різний час) в систему світового ринку. Колонізатори, які одного разу утвердились, рухомі духом капіталістичного підприємництва, неминуче консолідували свою силу, втручалися у справи місцевих держав, душили місцеву торгівлю, переходили до прямої експлуатації населення, тобто створювали передумови для більш глибокого впливу на життя, характер і напрямок розвитку східного суспільства.
Поява європейців, їх прагнення отримати доступ до азіатської торгівлі, а при можливості і зміцнитися в опорних пунктах на побережжі (форти, факторії, окремі володіння – князівства, султанати), а також місіонерська діяльність, особливо помітна в той період, в католицької церкви викликала природну реакцію місцевих суспільств, реакцію, яка хоча і могла бути різною в залежності від характеру місцевих суспільств і ситуації в окремо взятий момент, в цілому вона може бути зведена до трьох типологічних моделей.
Перша із них характерна для протодержавних структур і держав, де значну роль грала зовнішня торгівля, у якій була зацікавлена правляча еліта, зв’язана (або зрощена) з іноземним (але азіатським) купецтвом. Реакцією на появу пришельців звичайно в таких випадках служив збройний опір. І якраз така реакція особливо помітна на початковому португало-іспанському періоді колоніальної експансії на Малайському архіпелазі. Так було і на Філіппінах (Ф. Магеллан 1521 р., Малакка – д’Альбукерки 1511 р., островах Тернате і Тідоре – 70-х рр. XVI ст.).
Населення, султани і вожді Молуккських островів організували збройний опір і голландцям, яким вдалося “замирити” Острови Прянощів тільки після трьох кровопролитних “молуккських війн”XVII ст. У XVI – XVIII ст. постійну боротьбу з португальцями і голландцями вели султанати Малаккської протоки – північно-суматранський Аче і південномалайський Джохор. З подібною ж реакцією зіткнулися португальці і в торгових містах західного побережжя Індії в XVI ст.
Друга модель типової реакції характерна для великих, які вже мали свою історію, держав Далекого Сходу і ПСА. Це повне або часткове “закриття” країни. Прикладом цього є Токугавська Японія з 1637р. , Цінський Китай з 1757 р., Корея (васал Китаю з 1637 р.), Бірма і держави Індокитайського півострова – В’єтнам, Аракане, Камбоджа, Сіам.
І на кінець третя модель реакції на контакти з європейцями це ті східні держави, які в принципі дотримуючись політики самоізоляції, змушені були досить активно контактувати з іноземцями (або були зацікавлені в цих контактах). Яскравий приклад в ту епоху – Османська імперія, в меншій мірі – Іран.
На початковому етапі колоніальних контактів військово-політичний вплив Заходу на країни Сходу був досить обмеженим. Роль факторій в цьому відношенні була незначною. Європейські торгові агенти зазвичай підтримували слабкі контакти з місцевим населенням. Ці контакти обмежувалися купецьким середовищем, яке, як і феодали зайняті в торгівлі, сприймали європейських торгівців як малоосвічених, погано вихованих і бідних людей. Значним був вплив католицьких місіонерів, але він залежав від політики місцевих правителів, яка часто мінялася, а в ісламських районах практично була приречена на невдачу. Значний вплив робила європейська військова техніка, але європейська військова організація у більшості країн Сходу стала використовуватися тільки в середині, а то і в кінці ХІХ ст. (Османська імперія, сипаї в Індії, голландські формування із місцевого населення на Яві, Амбоні і т. д.).
Певний вплив на освічену верхівку місцевих суспільств зробило знайомство з європейськими досягненнями в галузі природничих наук, але мова може іти скоріше про знайомство з окремими сторонами і фактами, ніж про систематичне вивчення.
Культурно-психологічний вплив ранньоколоніальної епохи на життя східних суспільств в цілому залишався мінімальним, враховуючи, що навіть в анклавах (Мандрас, Калькутта, Гоа, Малакка, Макао) небагато чисельні європейці в цілому мало контактували з місцевим населенням, яке залишалося поза впливом західної культури і її системи цінностей. Більшість таких анклавів являли собою ізольовані фортеці. Типовий приклад – португальська (а потім голландська) Малакка. Португальці, які захопили місто в 1511 р., побудували там форт та інші будівлі, оточили їх кам’яною стіною з бастіонами. У фортеці жили португальські чиновники з сім’ями і знаходився гарнізон. Місцеве і метисне населення жило в пригородах. Навіть на поширення і сприяння шлюбів португальців з місцевими жінками, християн в Малаккі і її приміських зонах нараховувалося не більше 6,5 тис. із 20 – 30 тис. жителів. Така ж ситуація зберігалася і при голландцях, які замінили в 1641 р. португальців, з тією ж різницею, що європейське населення скоротилося внаслідок того, що Малакка втратила значення світового порту і залишилася фортецею в проливах і центром торгівлі голландців з султанатами Малаккського півострова і північної Суматри.
Характерним прикладом європейської колонії не просто кріпосного, а адміністративно-торгово-кріпосного типу була голландська Баталія. XVII – XVIII ст. – центр володінь НОІК. Серед європейського населення Батавії розрізнялися дві групи: службовці Компанії і “вільні горожани”. Якщо врахувати, що більшість голландців (а вони складали основу європейського населення Батавії ) їхало на Схід з одним бажанням – розбагатіти і що в масі своїй ці люди були не кращою та інтелігентною частиною голландського суспільства, то не дивно, що із них формувалися ну врлраині з відповідними нахилами. Відсталість, зневага до місцевого населення, звичка жити в розкоші, зневага до освіти і культурним цінностям характеризували колишніх службовців Компанії, які залишалися жити в Батавії і ставали “вільними горожанами”. Оскільки Компанія забороняла їм займатися приватною торгівлею і підприємництвом, вони направилися у відкуп і лихварство – заняття, які не сприяли удосконаленню людської натури. “Вільні мистецтва” у Батавії були не в пошані. Коли Корнеліус Сюйхофф, зять великого Рембрандта, втративши надію прохарчувати себе малярством, зайнявся ремеслом, він був звинувачений у порушенні монополії НОІК і ледве не потрапив у тюрму. На щастя, допомогли друзі, і Сюйхофф став службовцем компанії – він отримав місце наглядача в тій тюрмі, куди його збиралися відправити.
Інша частина населення, яка складала більшість жителів міста були португальці, предки яких були вивезені із Малакки після того як її захопили голландці в 1641 р., нащадків рабів із Індії, які прийняли християнство, їх називали мардейкерами, а також балійців, бугів, малайців, макассарців; яванцям довго не дозволяли селитися в Батавії, тому що влада, пам’ятаючи осаду міста військами яванського султанату Мата рама, їх боялася. Спільною мовою цієї різноплемінної маси була малайська.
Культурне та інтелектуальне життя міста було небагатим. Були спроби утворити “латинські школи” для дітей службовців НОІК і школи для християн – не європейців, практичні результати були мізерні: школи, на утримання яких скупою Компанією відпускалися мізерні кошти, ледь-ледь існували і на кінець XVIII ст. мардейкери і небагато чисельні християни-індонезійці були поглинені мусульманською масою.
XVII ст. дало тільки одного літератора середньої руки. Ним став Якоб Стеендам, перший поет Нью-Йорка (голландської колонії Нові Нідерланди), який після переселення в Батавію отримав місце опікуна сирітського притулку, написав декілька поем про батавське життя. Список книг, які були опубліковані на протязі XVII – XVIII ст., включає багато збірників адміністративних розпоряджень, деяку кількість книг на португальській і малайській мовах, деяку кількість передрукованих голландсько-малайських словників найбільш вживаних слів, а також граматик і, на кінець, з 1731 р. щорічний довідник (з чинами і посадами) службовців Компанії. Зрідка з’являються літературні твори як, наприклад в кінці XVII ст. дидактична поема Я. Стеендама для юнаків або поема Пітера ван Хоорна про мудрість Конфуція. В цьому списку (за 1695 р.) був історичний твір, в якому була розповідь про відому облогу 1629 р. в подальшому цей твір надихнув батавського поета XVIII ст. Пітера де Фриса на написання драми, яка “прикрашена піснями, танцями і живими картинами”, під назвою “Ян Пітерезон Кун, засновник батавської свободи. Драма про війну зі щасливим кінцем”.